Солдати добре посміялись, коли було розказано про ту стрілянину. Далі загін проїхав у центр, там його зупинив натовп жінок, червоноармійці роздали кілька газет і раптом з'явився високий чоловік у тілогрійці, що останні дні тинявся серед відступаючих німців, ми думали, що то якийсь поліцай. Підійшовши до командира розвідзагону, лейтенанта, він щось йому тихо сказав, той виструнчився, козирнув, та після ще кількох слів високого поліз у панцерник і висунувся з нього з картою у руках. Високий чоловік теж зліз на панцерник і щось показував на карті. Ще за кілька хвилин загін поїхав далі, забравши високого дядька з собою. Прийшов я додому і розказав мамі докладно про зустріч з червоноармійцями. Скоро настала ніч і ми вклалися спати. Але десь о другій годині ночі у вікно хтось постукав. На запитання: "Хто там?", відповів: "Свій, пустіть погрітись." Я відчинив двері і впустив немолодого солдата з батогом в руці, без зброї. У двері було видно кілька запряжених кіньми возів. Солдат сів на стілець, попрохав дозволу запалити, відмовився від чаю, бо сказав, що не встигнемо нагріти воду, як йому буде треба рушати. На запитання мами: "Что же вы задержались, немцев уже со вчерашнего дня нет.", солдат відповів "Та ж вони на машинах, хіба на конях доженеш..." Скоро він пішов, надворі зарипіли вози і за хвилину-другу все стихло. Виходить ми зразу опинились у глибокому тилу, німці, до речі, так і поясняли нам, що вони втікають, аби й тут не опинитись як у пляшці, горлянку якої у Ростові може бути несподівано заткнуто. Наступного дня надвечір повернулась місцева міліція і почала влаштовуватись. Увечері до нас зайшов мій ровесник Букаєв, сповістив, що мене запрошує начальник міліції. Ми з мамою подивились одне на одного, мама зітхнула і сказала: "Починається. Втім, нам з тобою боятись нічого." Зайшовши до начальника міліції, з яким я був особисто знайомий, бо приятелював з його сином, я довідався, що влаштовуючись ночувати, міліціонери завчасно не подбали про охорону, про всяк випадок, а самі вже дві ночі не спали. Тож хтось з них вийшов на вулицю і першого зустрічного спитав, чи не може він привести якогось хлопчину, що йому можна доручити одну серйозну справу. Той привів мене. І ось мені доручили забезпечити охорону сплячої міліції разом з тим хлопцем, що мене привів, якщо я не проти. Я не був проти, тож нам видали дві німецькі гвинтівки з набоями, годинник, показали де хліб і молоко, тютюн та сірники, щоб користувались в разі потреби, виділено було також кімнату з диваном для відпочинку. Охорону було узгоджено провадити поодинці, обходячи навколо будинку, час від часу змінюючи темп і напрями обходу, змінюючись через дві години. Коли ми мали почати охорону, надворі під ногами був лід, а з неба поливав досить рясний дощик, тому я першу зміну взяв собі і дві години сумлінно вартував під дощем, сподіваючись, що він ущухне і я відпочиваючи не буду переживати за Букаєва, що у цьому разі сумлінно берегтиме нашу міліцію. Але і він заступив на чергування теж під дощем, а що почуття відповідальності у нього ще не виробилося, він скоро повернувся і хотів свою вахту висидіти у приміщенні, я розтлумачив йому, що по степу ще можуть пересуватися дезертири, поліцаї, заблукавші німці і інші непевні люди, тож треба вартувати усерйоз, хоч би заради свого власного життя. Букаєв все уважно вислухав, погодився, сказав, що висновок зробив, далі нестиме службу сумлінно. Та за якісь лічені хвилини знову зайшов у кімнату, я гримнув на нього, він вийшов та за хвилину-другу знову заходить... Я, лежачи на дивані обличчям до стіни, озирнувся через плече, аби ще раз гримнути як слід, побачив направлену на мене гвинтівку, з якої блимнув вогонь, пролунав постріл, що видався дуже гучним. Я на якусь мить перестав відчувати своє тіло, хоч думка працювала і я був здивований, чому Букаєв вистрілив, але у наступну мить я почув, як брезкнула об підлогу гвинтівка та як на мене впав і став борсатись мій змінщик, плачучи і волаючи: "Герман, Герман!!!". Прийшовши до тями я вилаявся на його адресу, а він у відповідь зрадів та засміявся. Тут вбіг хтось з ліхтарем і я побачив всю нашу міліцію з пістолями у руках. Трохи отямившись мій напарник розказав, що він на посту бавився перемикачем запобіжника німецької гвинтівки і аби пересвідчитись у його дії неодноразово натискував спусковий гачок, врешті решт забув у якому положенні перемикач залишився і, тримаючи гвинтівку на руці, горизонтально, що також неприпустимо, ще раз його натиснув... Він так бідкався, що всі тільки скрушно хитали головами. Коли міліціонери знову повлягались, Букаєв запропонував достояти, чи то пак, доходити до ранку удвох, бо він сам не здатен. Так і зробили. Коли вранці я повернувся додому, мати спитала, чим це обпалене моє обличчя, ще й частки горілого пов'їдалися у шкіру чола навколо очей. Сказав, що то сірник такий попався у міліціонерів. Щоправда, мій невідбувшийся вбивця все повідав своїй матері, а та переповіла моїй, тижня за два.
У другій половині наступного дня, начальник міліції доручив мені сформувати загін з 20-25ти хлопців, не старших 16 років, для допомоги міліції, що значно зменшилась за час евакуації. Частина міліціонерів потрапила у цей час до армії, частина залишилась у Елісті для компенсації втрат Калмицького НКВД. Були й такі, що подались до ворога. Отже довелося тепер знову озброювати тих самих пацанів, бо 15-16-літніх було чомусь замало, та й ті були при ділі.
Ще за день, чи два, мене викликали у райком комсомолу, що повернувся і приступив до роботи. Бюро райкому розглядало питання про поновлення у комсомолі бувших в окупації, бо, згідно з статутом комсомолу, члени його, що тривалий час не приймали участь у роботі комсомольських осередків, вважались механічно вибулими з цієї організації. Після досить цікавого розбору моєї поведінки при німцях, мене вирішили поновити в комсомолі без стягнень. Та докладніше про це я розповім дещо пізніше.
Відтак ми з Жорою стали керівниками своїх недавніх супротивників — я командиром, Жора моїм замісником. Наш загін приймав участь у охороні місцевої в'язниці, будинку райвідділу НКВД і ще деяких установ, нічному патрулюванні та як збройна сила підчас арештів та обшуків, яких було до дідька, — за три-чотири тижні було заарештовано щось коло 250-ти чоловік поліцаїв та колаборантів, було також проведено багато обшуків згідно з заявами надміру пильних мерзотників, що сповіщали про уявну наявність у їхніх сусідів награбованого добра. Щоправда за окупації в'язницю було реконструйовано — у кілька разів збільшено сумарну площу камер. Подбали німці про своїх поплічників! Якщо ж не жартувати, то таку реконструкцію, мабуть, було зроблено під плани майбутніх репресій, адже за час окупації у в'язниці перебувало не більше двох-трьох чоловік щодоби, бо німці відразу розстрілювали тих, що потрапляли до їхніх рук.
Мої підлеглі підлітки поводили себе лиш трохи краще ніж підчас міжвладдя, значною мірою і тому, що їх командири за своєю вдачею теж були недалекі від них, не мали також необхідних знань та досвіду у організації нормальної діяльності збройного підрозділу, а наше начальство теж нічому нас не вчило, тож наші бійці ходили додому попоїсти зі зброєю та боєприпасами, ну як тут втерпіти та не пальнути у пробігаючого собаку або курку... Справа ускладнилася ще й тим, що у прибулих до нас партизанів з загону, що ним керував секретар нашого райкому Чернишов, на озброєнні були у великій кількості та без обліку глушителі для гвинтівок. Цей загін складався наполовину з щойно призваних астраханських вісімнадцятирічних хлопців, тож мої підлеглі без труднощів роздобули глушителі і відповідні набої і стали творити свої чорні справи втиху. У партизанів теж з порядком було не дуже добре. Одного разу мене викликав начальник відділу держаної безпеки і наказав підійти до будинку, де мешкали партизани, бо звідти повідомили, що хтось стріляв у вікно кімнати чергового. Зайшовши туди, я застав там крім чергового, кількох керівних осіб загону на чолі з комісаром. Вони розглядали сліди від куль над вікном і дивувались, як могли вони туди влучити, бо ж стріляли із зовні. Побачивши мене комісар попрохав мене вийти "Відвідаєш приятеля трохи згодом." Коли ж я відповів, що я з'явився у якості представника НКВД, аби довідатись, що тут трапилось, черговий зітхнув і сказав, "Раз так, то я розкажу правду". І розповів, що нудьгуючи без діла він зняв з стіни чийсь автомат ППШ з прилаштованим диском та вирішив подивитись, чи він заряджений. Відтягнувши затвор до упору, він через віконце екстрактора побачив набій на виході диску і відпустив затвор, автомат почав стріляти і з стелі посипалась оббита кулями штукатурка, черговий рефлекторно спрямував автомат у вікно, одночасно намагаючись схопити пальцями ручку затвора, аби припинити стрільбу, але тільки поранив пальці. Врешті-решт автомат замовк, після чого він повісив його на місце та сповістив начальство, що хтось стріляв у вікно, щоб уникнути відповідальності за вибиті шибки адже це було взимку. Після признання, комісар зняв автомата і через те ж віконце побачив, що автомат замовк через невикинуту гільзу. Мабуть вовтузячись з ним, черговий випадково перекрив це віконце і гільза залишилась у автоматі. Знявши диск та обережно розкривши автомат, комісар виявив, що у ньому неправильно було встановлено пластмасовий амортизатор і це стало причиною події. Подальше розслідування виявило на подив комісара, що то зброя його ж самого, а він і гадки не мав де вона висить чи стоїть і в якому стані...
З першого дня існування нашого загону з його складу було виділено наряд на охорону в'язниці. Скориставшись цим, я зайшов у цю неприємну установу, аби познайомитись з нею. Саме в цей час мої хлопці вивели з камери єдиного, на той час, в'язня у німецькій уніформі. "Як сюди німець потрапив?" спитав я хлопців. Та відповів сам в'язень, обернувшись до мене "Я не немец, я русский, из казачьего полка немецкой армии. Сбежал от немцев, но не успел переодеться, меня схватили красноармейцы и сдали милиции. Как ты думаешь, расстреляют меня?". Я відповів, що у цих справах не розбираюсь, але вважаю, що якщо солдати його згарячу не пристрелили, то в нього є шанси уникнути розстрілу.