Це був колишній солдат австро-угорської армії, що якось застряв у нашій країні після першої світової війни, хорват з Боснії на прізвище Баркович. Перед самим нападом Німеччини на Югославію він вже одержав необхідні документи, розпродав майно, попрощався з тутешнею дружиною і поїхав додому, але з дороги вернувся, через отой напад, відновив свій громадянський, майновий та сімейний статус. Не знаю скільки років було йому, але він ледь пересувався, руки у нього без упину тремтіли, так що і без політичних розмов було страшненько голитись у нього. Суть його розмов з поліцаями полягала у тому, що детально розпитавши поліцая про його національність, громадянство, місце народження, він приголомшував поліцая звісткою, що він є зрадник своєї батьківщини і що у Боснії та Хорватії таких вбивають навіть родичі. Поліцаї терпіли, бо більше ні в кого не поголишся і не пострижешся. Коли починалась чергова словесна екзекуція поліцая, всі чоловіки, що очікували своєї черги, виходили геть з перукарні у передпокій, але з цікавістю слухали все через відчинені двері.
Коли я з участковим з'явився у дворі, мій кіномеханік за мить, поки ми ще не дійшли до нього, почав перебазування у своє помешкання, до речі значно більше і краще за наше. Наше ж помешкання приваблювало мого патрона тим, що через його малі розміри, німці у нас ніколи не ставали на постій. Тому, вертаючись до своєї квартири, кіномеханік знову мав щоночі спати з німцями. Але у наступні дні німці котились не затримуючись у Башанті на ніч, спішили. Солдати казали, що втікають вони від Червоної Армії у якій стало багато танків, та ще й з'явилась "дівоча дивізія" на конях верхи. Що цікаво — якщо німці влітку не гаяли часу з зіпсованими машинами, а кидали їх обіч дороги і ніхто їх не підбирав, то під час відступу вони тягли на буксирах зіпсовані машини та мотоцикли, коли ж їх ставало занадто багато, то збирали до купи і підпалювали, тож ремонтопридатних машин залишали лише якісь одиниці. За кілька днів пройшли німці з технікою, потім пішли з підводами, запряженими кіньми та верблюдами, яких німці швидко освоїли, бо багато з них прибули з Африки, де й познайомились з ними.
У ці дні до мене завітав Жора з Ванею Журавком — моїм башантинським однокласником 1924 року народження, що був евакуйований військкоматом в числі допризовників, у евакуації був призваний до війська десь у вересні минулого року. Ваня розказав, що він разом з Жориним однокласником Федором, не буду називати прізвище, у листопаді потрапив на передові позиції, що були розташовані за кілометр від німецьких. В окопах було холодно, годували погано, тож хлопці захотіли до мами, вийшли вночі з окопів та подались до німців. Німецькі окопники їх радо прийняли, нагодували, поклали спати у теплі а вранці здали польовій поліції (Feldpolizej). Того ж дня хлопці потрапили у такий табір, в порівняні з яким окоп, з якого втекли, виглядав курортом — жили просто неба, їсти давали раз на день теплувату воду з просяною лускою. За тиждень-другий по тому почали з'являтись вербувальники до національних підрозділів німецької армії росіянин, російський козак, українець, грузин, узбек, казах, калмик, може й ще когось називав Ваня, не пам'ятаю. Ваня зразу зрозумів що вони з приятелем накоїли і не піддався ніяким вербувальникам, а Федька спокусив калмицький вербувальник. Коли Ваня відчув, що ще за два-три дні табірного режиму він і ходити не зможе, він спромігся втекти і сховатись у якійсь селянській сім'ї. Мабуть його не шукали, бо він там пожив десь з місяць, підгодувався і, коли німці почали тікати, пішов додому.
Останніми тікали військові частини з наших перебіжчиків — я бачив козаків, казахів, калмиків, узбеків, частина верхи, частина на підводах. І ось одного вечора прибіг до мене Жора з пропозицією зайти додому до того самого Федька, що завербувався до німців, він бо чув, що той повернувся. Зайшовши до Федька ми побачили його одягнутим по-домашньому, радісним та веселим, коли ми помітили присутність його матері і обернулись до неї, вона різким рухом зачинила дверцята палаючої печі, коло якої поралась. Жора потім запевняв, що у печі палала німецька уніформа. У розмові з Федьком ми не торкались питання про те, де він перебував досі, він також про це промовчав. Йдучи від нього ми з Жорою розмірковували, чого це ми проявили таку делікатність, а може це не делікатність, а щось погане і непатріотичне. Поміркувавши ж ми вирішили, що вчинили правильно, бо не маємо права судити його, не звідавши особисто жахів німецьких таборів.
Прокинувшись одного ранку ми довідались, що, здається, німців вже нема, але вийшовши на вулицю я побачив кілька німецьких машин, що їхали у східному напрямі. Коли вони проїхали, я вибіг на дорогу, аби роздивитись куди вони їдуть. Недалеко від нашої оселі одна з машин зупинилась та відчепила похідну кухню з кухарем, після машини доїхали до східної околиці, з машин повискакувало чоловік двадцять німців з двома кулеметами та мінометом і забігли на територію протичумної станції. Машини ж від'їхали трохи назад і стали так, щоб їх не було видко з дороги. Стало очевидно, що солдати зайняли оборону і з відходом їх, вже німців не буде. Населення технікумської території, у тому числі і ми з мамою, про всяк випадок, взявши з собою найнеобхідніше, перейшло до іншого кварталу, бо було ймовірно, що німці запалять великі будинки на території технікуму. Погода була тепла, десь коло нуля градусів, тож це населення, в основному жінки, перебувало просто неба, хоч і були наполохані виглядом димлячої німецької кухні, що стояла неподалік і ніяк не хотіли вірити, що то просто кухня, а не якась пекельна машина. Чоловіки, що мали б бути серед нас кудись поховались, а нам, 16-літнім не вірили. За годину-півтори машини знову під'їхали до протичумної станції, німці хутко повскакували у машини і помчали на захід, прихопивши кухню. Через кільканадцять хвилин з центру містечка долинула кулеметно-рушнична тріскотня та кілька негучних вибухів, як виявилося згодом то німці намагалися підірвати непотрібні їм боєприпаси. Потім почувся гуркіт моторів, що пересувався у напрямі Сальського шляху і затих у далині. Ми всі розійшлись по домівках, впевнені, що вранці слід чекати наших. Проте, вийшовши вранці з дому я довідався, що містечко захоплене місцевими підлітками, що нишпорять по ньому, відшукуючи всіляке барахло покинуте німцями, у тому числі деякі вцілілі деталі підпалених машин. Вони знайшли на території нашого технікуму дві абсолютно цілі вантажні машини, позбивали замки з ящиків, що були вмонтовані у кузови, розтягли особисті речі шоферів, що там були, аж тут з'явились і самі шофери, обурились та удвох похватали перших-ліпших пацанів, двох чи трьох і почали слідство. Коли ж це слідство дійшло до ходіння по дворах підозрюваних, знайшовся якийсь розумний дядько, що не ховався від німців, як інші дядьки, а підійшов до тих шоферів та розтлумачив їм, що вже пора не шукати свою мізерію, а утікати, бо ось-ось прийде Червона Армія. Німці послухались слушної поради і на одній з машин втекли. Поки шофери вели слідство, пацани принишкли, та коли німці виїхали, на вулиці вийшло їх ще більше і почалось щось страшне. Справа в тому, що як вже було сказано, всі дорослі дядьки поховались і нікому було навести лад. Пацани ж добрались до складу зброї, де зберігалась мисливська зброя, відібрана у населення на початку війни, зброя, кинута червоноармійцями під час відступу та зіпсована німецька зброя. Знайшлись і набої, розпочалась стрілянина у центрі містечка і стала розтікатись в бік околиць. Спочатку була сама стрілянина, потім де-не-де стало чути скавучання підстрелених собак та кувікання поранених свиней і, нарешті обурені жіночі крики. Ми з Жорою і нашим кіномеханіком приєднались до двох чи трьох дідів, що вийшли на вулицю, аби припинити пацаняче неподобство. Поки ми виробляли план дій до нас підбігла лементуюча жінка, що лаялась на адресу якогось байстрюка, що поцілив у порося "Та хоч би, байстрюк, в чуже стріляв, а то у своє ж!". Ви явилося, що байстрюк то її син!
Ми рушили відбирати зброю у пацанів, але попрохали мати того байстрюка, аби вона пішла по жінках та закликала їх забирати своїх пацанів додому відразу після роззброєння. Тож пішли ми відбирати зброю і віддалік від нас стали з'являтись і жінки, що зразу перехоплювали своїх войовничих синочків. Назбиравши до десятка рушниць на одного, ми пішли до будинку місцевого НКВД, що і за німців слугувало репресивному апарату, де й був склад трофейної зброї. Коли ж увійшли у двір, то побачили купку пацанів, що завершували встановлювання на ґанку будівлі 50-тиміліметрового міномета! А з другої сторони двора друга компанія несла ящик з боєприпасами! Щоправда боєприпаси, хоч і були справжні, та не мінометні, а снаряди до гармати.
Так що на той час небезпеки не було. Звалили ми зібрану зброю у приміщенні, залишили одного з дідів на варті та пішли продовжувати свою миротворчу місію. Другий наш похід дав нам всього десь 4-5 гвинтівок одні пацани, мабуть, затаїлися, інших матері якось укоськали. Постояли ми ще трохи коло складу зброї, побачили, що ніхто вже не вештається навкруги, тож сподіваючись, що пацани вже умиротворені, розійшлись по домівках. За деякий час, вийшовши надвір, я побачив, стоячі на в'їзді у містечко якісь невеличкі машини і зрозумівши, що то наші, побіг до них. То виявився розвідувальний загін на трьох мікроскопічних панцерних автомобілях, озброєних довжелезними ПТР-ами та одна трофейна вантажівка. Я підбіг вже не першим, підбіг ще й Жора і ще кілька хлопців. Ми привітали солдатів і спитали, чого це вони так забарились, на що один з них запитав: "А що тут за стрілянина була дві-три години тому?" Виявилось, що коли розвідзагін під'їхав до містечка кілометри на чотири, він зупинився у якійсь схованці і командир став роздивлятись у бінокль, чи є ознаки присутності у ньому ворога. Ознак таких він не побачив, а стрілянину почув, прийшлось висилати пішого розвідника. Поки той дійшов, стрілянина припинилась, розвідник походив по порожнім вулицях і вернувся, сповістивши, що б то не було, але німців у селищі нема.