Знайшла вона собі попутниць і пішли троє інтелігенток на базар за 55 кілометрів. За 5-6 днів мама повернулась жива та здорова з вторгованими грішми і звісткою про безперервні польоти з Сальського летовища у Сталінград німецьких транспортних літаків, про бомбардування цього летовища щоночі нашою авіацією та про те, що дістається і мирним жителям, рикошетом, так би мовити. Щоправда вона розказувала, що радянська авіація розкидувала листівки для населення з порадами, як не наражатись на небезпеку. Але ж на летовищі цілодобово йшли ремонтні роботи, до яких було залучено й місцеве населення...
У перші дні нового, 1943, року німецька адміністрація нашого району та їх прислужники рушили у евакуацію, прихопивши і великі гурти худоби, та за три-чотири дні чомусь повернулись назад. А через нашу з мамою не зовсім правильну поведінку під час тих подій, ми лишились без житла. Справа в тім, що жінка одного з тих прислужників, що тікав з німцями, попрохала нас оселитись у їхній квартирі, щоб її не пограбували, вона була впевнена, що за деякий час їхня сім'я повернеться, бо її чоловік нікого не виказував німцям і не вбивав, а бувши при німцях завідувачем шкільною освітою, лише пристосовував наявні підручники до тодішніх обставин. А що у нас нічого було грабувати, то ми тимчасово вселились до помешкання втікачів, а у наше помешкання в'їхала сім'я кіномеханіка, також тимчасово, з обіцянкою виїхати за першою вимогою.
У перший день по цій евакуації німецьких та колаборантських властей ми з Жорою пішли у центр селища подивитись як шляхом Ставрополь-Сальськ відступає вороже військо. Для нас, любителів техніки це було вельми цікаве видовище через велике розмаїття типів автомашин та мотоциклів, зібраних з усієї Європи, що йшли суцільним потоком. Подивившись на відступаючу техніку години три, ми рушили по домівках і тільки-но повернулись, щоб йти, побачили танк Т-IV з стоячим на ньому танкістом у небаченій ще нами чорній уніформі з "веселим Роджером" на рукаві та на шапці. Танк рухався від нашого технікуму на нас, очевидно розпочався відступ німців і з східного напряму. По дорозі ми зустріли ще один танк, а увійшовши на територію технікуму побачили, що вона вщерть забита танками і перед дверима нашого нового помешкання теж стоїть танк, мало не торкаючись дверей гарматою. Я занепокоївся і з завмиранням серця вскочив через сіни до кухні і застав там дуже мирну картину — мама пече на сковорідці пиріжки з гарбузовою начинкою, а у дверях кімнати стоїть здоровенний німець і палить люльку. Мати зраділа, що я прийшов, бо налякали її німці своєю уніформою, тож зразу і спитала, що то за військо таке з'явилось. "Есесівці" відповів я. "Ja, ja, SSTruppen" відгукнувся німець, здогадавшись про що йдеться. Мати трохи заклякла почувши це, але зразу оговталась. Тим часом німець показав на пальцях що їх тут п'ятеро, коли ж я перепитав "Fuenf Soldatenі", відповів "Fier Soldaten und ein Feldfoebel!" та показав пальцем на себе. Я спитав чи це екіпаж того танку, що перед дверима, він підтвердив. Почувши, що ми з фельдфебелем встановили контакт, мати попрохала довідатись про його цивільний фах. На моє запитання німець відповів, що він "Soldat" і іншого фаху не має. У подальшій розмові ми з'ясували, що він, як і всі у їхньому з'єднанні, служить за контрактом за добрі гроші та за непогану пенсію у запасі, як що не помиляюсь, через 15 років служби. На запитання чи він "parteilich" фельдфебель посміхнувся та відповів, що безпартійного не взяли б у СС, а інших контрактних військ у Німеччині немає. Подумавши трохи, додав "не став би я вступати у партію та військо, якби знав, що буде війна, та ще й така..." Після цього мама сказала, що розмова надто далеко зайшла, треба міняти тему. Тоді я попрохав закурити, німець показав свою люльку і сказав, що люльковий тютюн мені не годиться, а за кілька хвилин прийдуть солдати, принесуть сигарети і поділяться зо мною, що й сталось. Надвечір фельдфебель попрохав (саме так!) виділити йому одне з наших двох ліжок, що ми й зробили, самі ж вляглись "валетом". Ще поки ми не лягли, до нас зайшов згадуваний вище Багінський, попрохав якусь книгу для читання, бо у нього теж поселились танкісти і протягли від танка освітлення, тож старий має нагоду щось почитати у ліжку, як за мирного часу.
На другий день я зустрів роздратованого Багінського, він сказав: "Таки правда, що німці нелюди і здатні на всілякі звірства. Ви уявіть собі мої танкісти насмажили цілу сковороду ковбаси, все поїли самі, а Барсику хоч би малюсінький шматочок дали." І це сказала людина, що дізнавшись про заплановану на 6-те листопада каральну акцію пішла просити Прибиткову якось вплинути на німців, щоб хоч когось врятувати, відрядити кудись подалі від райцентру молодих робітників, аби зопалу не наробили чогось. Ось таке справжнє підґрунтя появи Багінського на учхозі наприкінці жовтня, як виявилося згодом.
У ці дні в нашому містечку пройшли чутки про те, що у Кремлі стався переворот – начеб-то Сталіна усунено з поста головнокомандуючого і замість нього став Шапошніков — начальник Генерального штабу, колишній полковник царської армії та про те, що буцім у Червоній Армії запроваджено погони. Реакція місцевих жителів була вельми цікава "Ну, нарешті позбулися того дурня, тепер німцям капут!" радісно казали люди. Звістка про погони просто здивувала більшість народу невже варто займатись подібними дурницями, коли німці на Волзі? Проте старі люди, що служили колись у російській армії, прийняли цю звістку схвально. До речі, серед людей багато було розмірковувань про те, як житимемо, коли виженуть німців, більшість наших знайомих вважала, що перший рік війни є показником хибності як внутрішньої, так і зовнішньої політики керівництва нашої країни, тож тепер, мабуть, має багато що змінитися, адже попри всіх помилках минулого, у Кремлі сидять люди, досить розумні, аби зрозуміти це і
запровадити необхідні реформи. Зазначу, як би у скобках, що довгенько прийшлося чекати, поки у Кремлі з'явиться реформатор та ще й з тих країв, де відбувались події, про які йдеться.
За два-три дні евакуйовані німцями люди та худоба повернулись. Але мій патрон не захотів звільняти квартиру. Жити ж разом з німецьким прислужником нам аж ніяк не хотілось. Наші приятельки Волошини теж так думали і тому зразу ж запросили нас до себе. Але в цей час через селище вже котився потік відступаючих німців і щоночі у помешканні Волошиних ночували німецькі офіцери, через що ми з мамою спали на холодній підлозі. Одного разу, коли весь двір технікуму був зайнятий німецькою технікою, а гуртожитки солдатами, ми полягали спати, але почули якийсь гармидер надворі, крики людей, гуркіт машин. Я нашвидку одягся та вийшов подивитись, що трапилось. Виявилось, що від надмірної топки загорілися дерев'яні деталі покрівлі найбільшого гуртожитку, солдати повискакували з будинку та почали відтягувати машини на безпечну відстань від пожежі, наші сусіди теж вийшли з осель, аби розібратись у ситуації. Виявилось, що сусіднім будинкам ніщо не загрожує, бо вітер віє від них, тож я пішов та знов улігся, але раптом вдарили два сильних вибухи, миттю у всіх, як виявилось потім, виникла думка, що мабуть наші літаки помітили освітлену пожежею німецьку техніку і почали її бомбити. Вискочивши на ґанок, я побачив, що німці тримаються спокійно, нікуди не тікають. У одного з них я спитав, що трапилось, він відповів, що то була спроба зруйнувати будинок, аби скоріше згорів і не демаскував техніку — і в них була думка, схожа з нашою. Роз'яснив я це нашим сусідам та й знову вклався спати, а мама вирішила ще трохи подивитись на пожежу. Раптом вона вбігає і каже "Вставай, треба жінці допомогти!". Виявилося, що у сусідньому будинку, стоячому майже упритул до палаючого гуртожитку знедавна живе якась евакуйована з Харкова жінка з чотирьохрічним хлопчиком. Пішла вона ввечері, коли хлопчик заснув, до когось у гості. Почувши вибухи ця жінка разом з усіма вискочила на вулицю і побачила пожежу. Кинувшись додому вона побачила вогонь поряд з своїм помешканням та почула, як від жару тріснула верхня шибка у вікні, кинулась до дверей, а ключа десь на бігу загубила, на її лемент збіглись люди і два німця заходились відчиняти двері. Коли я підійшов, жінка все репетувала, а німці з сокирою безуспішно намагались відчинити двері. Я попрохав їх відійти, один відійшов, а другий, що був з сокирою не послухався і коли я вдруге попросив його відійти. Тоді я досить нечемно відштовхнув його, взявся обома руками за ручку двері і сильним ривком відчинив її, побачив наповнену димом кімнату і ледь не впав, бо жінка увірвалась у двері, збиваючи все на своїй путі і мене і пару стільців. Коли ж вона схопила нерухомо лежачого хлопчика, той заволав: "Мама, зачем ты меня будишь?!".
Проспавши кілька ночей на підлозі, коли мені вже у горлі зашкребло, а наше помешкання не звільняли, довелося звернутись за допомогою у поліцію. Там мені сказали зачекай, зараз прийде участковий і все владнає. Поки чекав, я став свідком цікавої розмови. У приміщенні крім чергового було ще двоє поліцаїв неслов'янського, немонгольського і не кавказького вигляду, що насілись на чергового з запитаннями: " Что же тепер будет? Удирал, вернул назад, а красные все наступайт, снова бежать придется? " Черговий порадив спитати у німців, він бо не знає. Поліцай сказав, що питав, а йому нічого не відповіли. То, каже черговий, треба добиватись відповіді. Двоє поліцаїв загомоніли: " Если немцы хотят успешно обороняться, пусть дадут пулеметы будем вместе воевайт против красных!". "У своїх стілятимеш?" спитав черговий, "Буду стреляйт, еще и как!" відповів поліцай. "А якщо там твій брат?". " Буду стреляйт!". Черговий похитав головою, чомусь усміхнувся й промовчав. Тут з'явився участковий і я з полегшенням вийшов з приміщення, важко слухати такі розмови і вдавати повну байдужість. До речі все чоловіче населення, що користувалося Башантинською перукарнею, в тому числі і я, мали неабиякий досвід слухання подібних за своєю гостротою розмов, бо єдиний на весь район старезний перукар, що нас обробляв, мав звичку з бритвою у руці вести гострі розмови з поліцаями, що вдавались до його послуг.