Зображення двохобота і його роботів зафіксувалися в пам'яті мого наручного комп'ютера, але ніякі зображення не можуть служити свідченнями реального існування того, що там зображено; адже неможливо довести, що зображення не є віртуальною реальністю, створеною самим комп'ютером.
На жаль, ретельні пошуки нічого не дали. Двохоботні роботи скрупульозно прибрали цю територію, не залишивши мені навіть дрібного сміття, тобто хоч яких артефактів. Ані тобі інопланетного цвяшка, образно висловлюючись, ані тобі інопланетної шпильки. А раз немає доказів, думав я, доведеться, мабуть, помовкувати про найбільше відкриття. Ну, близьким, що вірять мені на слово, я, звичайно, повідомлю. Але від широкої земної громадськості доведеться, схоже, приховувати правду, щоб не уславитися брехуном.
Дещо засмучений цією обставиною, але більш обрадуваний знаходженням на волі, я, орієнтуючись за комп'ютерним компасом, поплентався на північ, убік острова Муртазаєва. Усього через півгодини був уже на березі протоки, за якою розкинулася твердінь, де на мене чекали мої роботи-звіролови й виловлені ними, замість викрадених двохоботом, кандидати в циркові артисти.
Ані сокири, ані пилки, ані інших інструментів у мене не було, і я не міг спорудити човен або пліт з дерев. Зате на роз'юшених брегах струмка, що впадає в протоку, шелестіли густі зарості очерету, і я, згадавши, що в стародавності люди борознили моря й океани на очеретяних плотах, прийнявся споруджувати плотик, висмикуючи пустотілий, як поплавець, очерет з коріннями з болотистого ґрунту. Дев'ять кілометрів, що відокремлюють острів Флоки від острова Муртазаєва, – відстань невелика, досвідчений плавець запросто проплив би таку дистанцію в теплій воді. Але я, по-перше, не був досвідченим плавцем; а по-друге, людина, що борсається на поверхні, могла привабити великих морських хижаків, у той час як дрейфуючий поверхнею очерет для хижаків не становить інтересу. Коротше кажучи, через чотири години я вже плив на купі зв'язаних тонкими ліанами очеретяних снопів, гребучи замість весла кроною зламаного деревця. Океани борознити на такому кволому плавзасобі не можна, але на дев'ять кілометрів його мало вистачити, тим більше що над протокою панував штиль.
Загрібаючи океанський розсіл своїм пухнатим веслом, я міркував.
Двохоботний дресирувальник відбракував мене через те, що я не став танцювати під його дудку, очевидно, порахувавши мене істотою дурною і примітивною, так само, як я відбракував перетинчастовухого лускохвоста, думав я. Але я-от ігнорував інопланетного приборкувача не тому, що не маю розуму, а тому, що маю почуття власної гідності. Я читав, що колись людей, які, володіючи почуттям власної гідності, відмовлялися холопствувати перед представниками влади, проголошували безумцями й відправляли в лікарні для божевільних. Це що ж, ми вважаємо собак, дельфінів і шимпанзе найрозумнішими із земних істот тому, що в них немає почуття власної гідності, і вони охоче плазують перед нами, наче холопи танцюють під нашу дудку? Виходить, критерієм розумності ми вважаємо відсутність почуття власної гідності, уміння й здатність холопствувати й плазувати? А наявність почуття власної гідності, нездатність або небажання холопствувати й плазувати – це для нас критерій нерозумності? Напрошується припущення, що на Землі можуть бути істоти розумніші, навіть майже брати за розумом, але, маючи почуття власної гідності, вони нас ігнорують, і тому ми їх у гріш не ставимо, уважаючи дурними, примітивними тваринами. Може, розумні істоти, яких ми вважаємо нерозумними звірюками, нехтують нами за маніакальне прагнення панувати над природою, наносячи їй непоправну шкоду; за ідіотичне прагнення до самознищення у війнах, таборах смерті, терористичних актах… Може, вони гидують контактувати з настільки нерозумними й недобрими істотами, як ми, люди, гомо сапієнси. Може, вони вважають людство не вищим досягненням еволюції, а злоякісною пухлиною біосфери.
(Коли я згодом, уже вертаючись на Землю на космовозі "Харків", поділився своїми міркуваннями з юнгою Аскольдом, цей начитаний юнак відповів мені цитатою. Він прочитав напам'ять рядки німецького письменника-романтика Ернста Теодора Амадея Гофмана; рядки, написані на початку дев'ятнадцятого століття нібито від лиця тварини (або, коли мова про тварину, правильніше казати не "від лиця", а "від морди"?): "Невже вміння ходити прямо, на двох ногах, – таке велике досягнення, що плем'я, яке зветься людьми, привласнило собі право панувати над нами всіма, хто ходить на чотирьох, набагато краще нього втримуючи рівновагу? Але я знаю, вони, люди, найбільше пишаються тим, що нібито сидить у них у голові й що вони кличуть розумом. Я погано уявляю собі, що це таке, але одне знаю напевно: якщо розум – лише здатність свідомо діяти й не робити дурниць, то я не поміняюся з жодною людиною".)
Коротше кажучи, віддаючись такому філософствуванню з нальотом мізантропії, без відриву від веслування деревцем, я, не поспішаючи, за чотири з невеликим години, переплив на вутлому плотику протоку й причалив до острова Муртазаєва, де, повернувшись на стоянку, продовжу дресирування виловлених роботами – Іллею, Добринею і Олешею – і ними ж уже дещо вимуштруваних тварин, вибираючи найталановитіших і очікуючи повернення за мною човника з космовоза.
Коли до берега залишалося всього якихось дві сотні метрів, я помітив, що паралельно мені від острова Флоки до острова Муртазаєва водою переміщається якась крапка. Напружив зір, намагаючись її розглянути.
Начебто, це був маленький плотик.
Начебто, на ньому плила невелика істота, гребучи маленьким веслом або просто кінцівкою.
Начебто, істота була схожа на мавпочку або лемура.
А може, мені це тільки привиділося.
***
Так завершується фрагмент мемуарів дресирувальника Трістана Цвяха, схожий на притчу, загримовану під науково-фантастичне оповідання.
Але перш ніж ти, безцінний читачу, закінчиш читання, пропоную переміститися в ще більш видалену від Землі частину галактики – на планету, де має місце цивілізація двохоботів; переміститися не за допомогою транспорту, а за допомогою уяви. Двохоботи називають рідну планету Аммиихх (їхня фонетика дуже відрізняється від людської, тому згадувані тут тамтешні імена і назви мало схожі на те, як вони звучать у дійсності, тим більше що людське вухо взагалі не здатне сприймати мовлення цього народу), тому назвемо їх аммииххіянами. Люди ж цю планету ніяк не називають, тому що не підозрюють про її існування.
Аммииххіянин на ймення Ххууммех, що працює директором одного з аммииххіянських цирків, перебуваючи на конференції циркових керівників, одержав повідомлення про повернення з космічного відрядження дресирувальника Хаххаауха. Півроку тому цей дресирувальник відправився з узятими напрокат роботами-звіроловами на загублену в галактиці планету Уаеххех, відкриту аммииххіянськими космічними мандрівниками півтора десятка років тому. Мета відрядження – відловити на цій планеті екзотичних тварин і вибрати з них таких, які придатні для циркової роботи. Хоч аммииххіяни вже виявили в галактиці вісім планет, на яких було життя (братів за розумом там не виявилося), хоч тварини із цих планет вивчалися аммииххіянськими вченими, хоч такі тварини вже жили в аммииххіянських зоопарках, у жодному з аммииххіянських цирків дресированих інопланетних істот дотепер не було. Поява на цирковій арені інопланетян повинне було стати сенсацією й принести цирку вагомі прибутки. Тому директор цирку, довідавшись, що дресирувальник повернувся, і не один, а із групою уаеххехіянських тварин, зрадів. Він ледь дочекався закінчення конференції, щоб поспішити в рідний цирк.
У цирку дресирувальник, демонструючи директорові відібраних на Уаеххеху кандидатів у циркові артисти, повідав подробиці експедиції. Зокрема, жестикулюючи хоботами, повідомив:
– На острові, що розташований поруч із тим, де я розбив стоянку, роботи зловили сімох тварин. Причому п'ятеро з них перебували в клітках, на кшталт тих, які плете зі своєї товстої твердіючої павутини гігантський десятиногий трупоїд із планети Хххеммх. Не знаю, яка уаеххехиіянська тварина плете аналогічні ловчі клітки: у комп'ютерному довіднику такої інформації не виявилося. Інформація про п'ять істот, що попалися в ці клітки, у комп'ютері була, а от ще двох тварин, які перебували там поза клітками і яких роботи доправили знерухомленими з того острова, комп'ютер не зміг ідентифікувати, тому я сам придумав для них назви. Одного з них я назвав краплистим розумником, за його легку здатність до навчання, за вміння пристосовуватися до обставин і за комунікабельність. От він. – Говорячи це, Хаххааух увійшов у вольєр білого в чорну цяточку створіння, у якому читач упізнавав би пса породи далматинський дог. Пес завиляв хвостом і застрибав на задніх лапах перед приборкувачем, а той ласкаво погладив пса хоботами. – А іншу тварину, про яку немає інформації в комп'ютері, я назвав вертикальноходячим голотілом, за те, що вона постійно ходить на задніх кінцівках і її тіло майже повністю голе, лише частина голови й низ живота покриті хутром. От вона…
Дресирувальник узяв з кишені правим хоботом пульт стереоскопічного візора й, витягнувши вперед хобот, натиснув м'яким щупальцем клавішу. Перед директором цирку виникло об'ємне кольорове зображення істоти, у якій читач упізнавав би оголеного землянина-людину чоловічої статі, у натуральну величину. Гомо сапієнс похмуро сидів на гілці кремезного дерева.
– Взагалі, серед тварин, виловлених роботами на островах того архіпелагу, лише двоє виявилися абсолютно дурними, примітивними, що не піддаються навчанню й тому непридатні для циркової роботи: от цей вертикальноходячий голотіл і тварина, яку біологи назвали лускохвостим перетинчастовухом Ммуххоеха. Вона була роботами витягнута із клітки, про які я говорив. От ця тварина…
Дресирувальник знову нажав на клавішу пульта стереовізора, і виникло зображення істоти, схожої на покриту лускою мавпочку, з вухами, що нагадують крила кажана. Воно так само похмуро, як і людина, сиділа на гілці деревця.