Ми з Лазарєвим погодились допомагати йому, аби запобігти можливому вивезенню нас до Німеччини. Оскільки ні цивільна, ні німецька адміністрація не брались забезпечити кінотеатр пальним, було вирішено зробити самотужки газогенератор, який працював би на доступному нам паливі — соломі, сухих бур'янах чи кізяках. Найбільшою проблемою у цій роботі нам видалось створення фільтраційної колони з кільцями Рашіга, тож ми й заходились підбирати матеріали і інструмент а також робити оті кільця з трубок охолоджувального радіатора трактора ЧТЗ. Строків нам ніхто не визначав і ми потихеньку робили свою справу у кооперації з місцевими кузнями та єдиним токарем на вцілілому Башантинському млині, токарний верстат ми з Жорою крутили вручну, бо двигун млина працював досить рідко. Ручку ж для цього нам виготовили на кузні місцевого радгоспу. Одного разу, коли ми порались у машинному відділенні млина, де й стояв токарний верстат, до цього приміщення зайшов старий чоловік з зовнішністю дореволюційного інтелігента у супроводі високого німецького єфрейтора, представився працівником якогось Північно— Кавказького управління з Ростова. Його було відряджено задля збору відомостей про стан млинів у кількох районах. Поки він розпитував машиніста, я помітив, що у єфрейтора на пілотці жовто-блакитний ромбик. Оскільки він у розмові не приймав участі, я запитав його українською мовою чи він українець і звідки він, якщо так. "Украинец, украинец, тебе не все равно?" відповів він мені російською і зробив вигляд ніби прислухається до розмови фахівців, аби я відчепився.
За день чи два, у суботу ми з Жорою удвох пішли до місцевого радгоспу аби провідати його двоюрідного брата. Того вдома не було, мати сказала, що може він у кузні, тож ми до неї і пішли. Там ми застали кількох чоловіків, двоє з яких щось кували, а решта обмінювалась інформацією та анекдотами, до цієї решти пристали і ми, покинувши пошуки запропалого родича. За деякий час до нашого гурту підійшов невисокий парубок у німецькій уніформі з жовто-блакитним ромбиком на пілотці, мигами викликав з гурту коваля, щось йому передав, коваль мовчки, поклонами, йому подякував, солдат також на мигах дав зрозуміти, що не варто дякувати. Аж тут молотобоєць покликав коваля, бо поковка вже розжарилась. Поковка була важкенька, метри три довжиною, тож аби тримати її у потрібному становищі, коваль запросив всіх присутніх. Всі ми взялись за поковку, а німецький солдат стоїть та дивиться, тоді я гукнув йому українською мовою "А ти чого стоїш? Допоможи!". Він якось здригнувся, але взявся за показане мною місце і спитав, чи так треба. Коли ж поковку вернули до горна він зразу кудись дівся, а коваль спитав мене, звідки я довідався, що німець знає нашу мову. Тоді я пояснив що то такий самий німець як і ми, що і репрезентує отой жовто-блакитний ромбик. Мужики загомоніли та він вже тут кілька днів, вештається проміж людей, вдаючи з себе німця, може шпиг? Але поміркувавши вирішили, що на справжньому шпигуні мала б бути пілотка з німецькою кокардою.
Наступного дня, у неділю, в Башанті планувались збори населення з інформаційним виступом німецького крайскоменданта, молебнем та концертом самодіяльності. Для молебню привезли з Ставропольського краю попа, який у суботу у тимчасовій церкві, що її влаштували у будинку місцевої газети, заходився хрестити дітей, яких їхні батьки не змогли вчасно охрестити через радянські порядки. Сталося так, що коли хрещення було у розпалі десь о 14-й, або 15-й годині ми з Жорою удвох простували з радгоспу через греблю селищного ставу у напряму тої "церкви", що біля неї була велика юрба віруючих. Невдовзі ми почули постріли що лунали з верхнього краю ставу, значно далі "церкви". Поглянувши у той бік ми побачили трьох чи чотирьох чоловіків у російських шинелях, певно поліцаїв, що метушилися на березі ставка. За кілька секунд вони кудись зникли. Оскільки це відбувалось у районі ям, що з них брали глину місцеві жителі, то мабуть поліцаї пішли до ями подивитись результати стрільби. Коли ж ми, звернувши праворуч, підходили до натовпу віруючих між ним і ставком поволі проїхала та сама машина з брезентовим верхом і шофером в окулярах, якою везли раніше на страту у кукурудзу двох нещасних, про що розповідалось вище. Поряд з машиною йшов один з керівників місцевої поліції Савченко, блідий як смерть та з пригніченим виглядом. Дійшовши додому ми довідались, що тільки що розстріляно невідому людину саме у тому місці, де ми бачили метушню...
У неділю ж по обіді глядацька зала клубу технікуму заповнилась бажаючими не так послухати коменданта чи попа, як концерт самодіяльності, все ж якась розвага. Але перед розвагою відбувся молебень, під час якого заїзжий батюшка про щось молився, стоячи обличчям до трибуни покритою червоним прапором з свастикою у білому крузі.
Після попа з тої ж трибуни виголосив 20-хвилинну промову крайскомандант, пані Прибиткова переклала її, дехто поплескав у долоні і перейшли до концерту, що почався двома російськими ямщицькими романсами, продовжувався українськими та калмицькими співами і танцями, ніякої політики у концерті не було. До речі, у населення було неоднозначне ставлення до підготовки цього концерту — одні люди вважали участь місцевої молоді у ньому зрадою батьківщині, інші вважали, що батьківщина не постраждає, коли молодь трохи розважиться. А серед молоді було так багато бажаючих, що виник ряд конфліктів при доборі виконавців. У самому концерті мене вразили українські номери — було дуже приємно побачити і почути їх у краю де не було українських шкіл і вся культурна спадщина трималась лише на сімейних традиціях. Щоправда, українські пісні займали досить багато ефірного часу у музичних передачах московського радіо і взагалі були популярними і досить поширеними по всьому Союзу.
У другій половині листопада стали ширитися чутки про успішний наступ Червоної Армії під Сталінградом, про оточення групи німецьких військ генерала Паулюса. У цей час до нашого кіномеханіка звернувся німецький офіцер з проханням задіяти у німецькій установі "Wirtschafts Kommando 15" (WiKdo15) радіоприймач — наш батарейний БІ234, що він десь роздобув. Мабуть у цей напружений час німцям також забракло інформації. Кіномеханік залучив до цієї справи і мене допоміжним перекладачем бо перекладач команди, літній інтелігентний фельдфебель, знав польську мову і лише трохи російську.
Проблема з приймачем полягала у відсутності анодних батарей напругою 90-100 вольтів. Проте, розпитавши людей, що мали справу з технікою, нам вдалося знайти старі, але не зовсім виснажені, батареї у якійсь радгоспній коморі і запустити приймач. Через тиждень-другий у приймачі щось зіпсувалось, ми не змогли полагодити його одразу, тож німці запропонували взяти його додому, запевнивши, що це цілком безпечно. Звичайно, ми скористались цим, аби послухати Радянське Інформбюро, але не наважились "ремонтувати" приймач довше трьох діб. Так ми довідались, що німці в Сталінграді оточені, а наші війська успішно наступають на всіх напрямах і що нашими взято столицю Калмикії Елісту. Коли ж ми віддали приймач німцям, ще один офіцер, якийсь інспектор у чині обер-лейтенанта, запросив нас задіяти ще один такий же приймач у його помешканні. Цей офіцер був уродженцем Пермі і вільно говорив російською, хоч і з страшенною вимовою, та знав таку російську нецензурщину, що ми нічого подібного не чули. У його помешканні разом з ним жив мисливський собака, позичений у нашого бригадира, що свого часу пожалівся на мене Прибитковій. Цей пес вже навчився виконувати команди німця, знав, що "мютце" це кашкет, та й дивився на свого пана улесливо з виразом глибокої поваги на морді — і звірі бувають зрадниками.
Зі згаданим вище перекладачем фельдфебелем у мене склалися гарні стосунки — чогось я йому видався здібним хлопцем, що не зможе розвинути свої здібності у цій глушині і він запропонував мені поїхати вчитись до Німеччини, причому не як остарбайтеру, а як вільному громадянину, мабуть він хотів мене оформити так званим фольксдойчем особою німецького походження, сказав що як поїду то житиму у його сім'ї і матиму лише одне завдання — вчитись. Я відмовився, він намагався мене умовити та не дуже нав'язливо, либонь і сам зрозумів, що його добрі наміри можуть не вдатися. Прийшовши додому я розказав це мамі, вона зітхнула і сказала, що якби не ота клята війна, то може б і вона порадила пристати на оту пропозицію.
У грудні німці почали реєструвати та зганяти в табори полонених — так звали тоді відсталих від своїх частин або просто дезертирів з місцевих жителів, на їх родини німці не поширювали заборону укриття полонених. При чому конвоювали цих зігнаних охоронники інших рас — калмиків слов'яни, слов'ян калмики. У нашому районі, на щастя, далі реєстрації не дійшло, не встигли, але через Башанту прогнали на захід кількасот таких полонених. У цей же час німці створили з місцевих допризивників спеціальний загін для нічного патрулювання селища, прозваний народом жандармерією. На чолі загону поставлено було хлопця, мабуть з колишніх червоноармійців, якоїсь поволзької національності з характерним для його земляків прізвищем Романов, що відкликався на ймення Шурка. Познайомився я з ним на вечорницях, куди завітав жандармський патруль, з ним на чолі, і від того часу він часто заходив до мене у кінобудку чи до майстерні і по привітанні розпитував мене про наші справи, я, з дозволу нашого старшого, коротко відповідав і ми продовжували роботу мовчки, Шурка ж хвилин кільканадцять дивився на нашу роботу теж мовчки та йшов геть. А одного разу, коли вже сутеніло, він зайшов до мене додому, одягнений у нову німецьку шинелю, я не стерпів і спитав, чи не нею він прийшов похизуватись. Романов щось буркнув і замовчав, я ж мовчки щось майстрував. Вистояв він свої кільканадцять хвилин та пішов.
Тим часом ми з мамою перевірили свої запаси харчів та грошей і виявили, що грошей та жирів нам вистачить не більше як на два місяці — якраз до прогнозованого часу визволення від німців, тобто до можливого виникнення труднощів, пов'язаних з фронтовими обставинами. Тому мама вирішила піти до Сальська, де можна було вигідно продати дві-три шовкових сукні з її довоєнного гардеробу.