Спроба наносити на ту ж поверхню зелений сік трави теж не дала успіху – пластик був вологовідштовхувальний. Тоді я став наносити трав'яний сік на кору кремезного дерева. Кора була занадто рельєфною, а сік занадто блідим, тому "живопис" виходив дуже нечітким. Коли по закінченню роботи я відійшов від дерева й глянув на цей "шедевр" зі сторони, то із прикрістю зрозумів, що ця невиразна мазанина, котра виглядає просто вологою плямою на корі, ніяк не може бути доказом моєї цивілізованості.
Нарешті, я намагався добути вогонь первісним способом, тертям палички об деревину. Тварини ж вогню не добувають, а деревина – єдине, що є в мене під рукою. Але скільки я не вертів між долонями паличку, упираючи її у відірваний від дерева шматочок кори, ані вогню, ані іскорки, ані димку не виникло. Чи то деревина була недостатньо суха, чи то я робив щось не так. Мене ж цим первісним штукам ніхто не вчив. Єдине, що я добув, намагаючись добути вогонь, це пухирі на долонях.
Отже, усі мої спроби показати, що я істота розумна, виявилися безуспішними, і це мене, людину емоційну, роздратувало. Я метався "зачарованим колом", копаючи ногою будку й дерево, і супроводжуючи ці копання нецензурним монологом... Після цього боса нога боліла, і я кульгав.
Потім, стомлений люттю, похмуро сидів, через брак стільця або інших меблів, на нижній горизонтальній гілці кремезного дерева.
Занурений у свої переживання на дереві, я не дуже-то звертав увагу на двохоботного робота, що копошився в моєму "зачарованому колі", а коли звернув – робот закінчив метушню й вийшов.
Спустився з дерева глянути, який ще сюрприз для мене приготовлений.
Виявилося, слоноподібний механізм приніс мені плоди різних тутешніх рослин, тушки дрібних тварин і шматки сирого м'яса великих, усяких хробаків і комашок, сніп сіна…
Очевидно, мені пропонувалося вибрати їжу. Я був голодний, тому з апетитом злопав смачні плоди вафельного дерева, схожі на вафельні стаканчики, через що дереву була дана така назва; картопляного дерева, майже без смаку, але багаті білком і вітамінами; ватяного дерева, смаком схожі на волоський горіх, а видом – на ватяний кокон; та інші, якими ласував на острові Муртазаєва. Не з'їдені мною продукти були роботом прибрані, і надалі в мою годівницю клали тільки обрані мною плоди.
Моєму псові теж був запропонований різноманітний асортимент; Паломід вибрав свіже м'ясо. Іншим істотам, ув'язненим в "зачарованих колах", як я помітив, у годівниці були покладені цілком конкретні продукти: "кентаври" знали, чим їх годувати.
Тим часом сонце пірнуло під обрій, і прийшла ніч. Я забрався в будку, підлога якої виявився пружною, нетвердою, придатною слугувати ложем, і, зрештою, заснув. Тим більше – зовні зашурхотів дощ, що вміє заколисувати.
***
У наступні дні мого перебування в неволі, в "зачарованому колі", я зрозумів, що двохоботний інопланетянин є, так би мовити, моїм колегою – дресирувальником.
Так, він дресирував тварин!
І треба віддати йому належне – робив це талановито! Його майстерність дресури не поступалася моїй! Незабаром тварини брали їжу з його хоботів і помалу-помалу починали "танцювати під його дудку". Навіть мій вірний Паломід, який спочатку гавкав на загарбника, через п'ять днів уже виляв перед ним хвостом, брав із щупалець "кентавра" м'ясо й стрибав перед ним на задніх лапках. Друг людини називається! За шматок м'яса так плазувати й принижуватися! Що значить – тварина. Ніякої самоповаги, гордості, почуття власної гідності.
Продовжуючи й мене вважати такою ж твариною, двохобот норовив і мене змусити танцювати під його дудку, але я, звичайно, не принизився до того, щоб плазувати перед загарбником. Мене бісили його спроби мене дресирувати. Дресирувати мене – знаменитого дресирувальника Трістана Цвяха! Ну й нахабність! Ні, колего, з нами – гомо сапієнсами – такі штуки не пройдуть! Ми не звірятка. Ми не раби – раби не ми. Спілкуватися на волі як рівний з рівним – прошу, із превеликим задоволенням, але бути слухняним рабом або дресированою твариною – зась! Дулю тобі! Коротше, я став ігнорувати його наміри, саботувати всяку роботу, яку він мені нав'язував. Я оголосив страйк і часткове голодування в знак протесту проти утримування мене в неволі. Часткову, оскільки брав їжу тільки з годівниці й навідріз не брав із щупалець слоноподібного дресирувальника, навіть після того, як він два дні морив мене голодом.
Одного разу, увійшовши в моє "зачароване коло", цей узурпатор безцеремонно простягнув до мене правий хобот, начебто збираючись погладити по голові. Я, розлютований такою нахабністю загарбника, такою панською розв'язністю, вкусив його за один із трьох "пальців", м'який як язик: ніякої іншої зброї самозахисту, крім зубів, у мене ж не було. "Кентавр" відсмикнув правий хобот і відіпхнув мене лівим, так що я, вдарившись об дерево, забив плече. Після чого він, спересердя розмахуючи хоботами, вийшов.
Плече боліло, але зате я показав йому, що не дозволю робити із собою безкарно все, що йому заманеться! Мабуть, наступного разу побоїться простягати до мене свої шмаркаті кінцівки! Бач, рабовласник вишукався! Мало того, що тримає в неволі, так ще й тягне свої погані щупальці!
***
Дні проходили за днями. Я непохитно ігнорував усі спроби загарбника наді мною панувати, і ці спроби були усе більш рідкими й менш тривалими. "Кентавр" більше часу приділяв іншим істотам, які дозволяли приборкувати себе. Особливо великих успіхів двохоботний приборкувач домігся з Паломідом, що не дивно, бо ж пес уже був вимуштруваний мною. А от з перетинчастовухим лускохвостом Лимарчука "кентавр", як і я, не зміг нічого добитися: звірок не піддавався дресируванню. Я навіть заповажав за це лускатого симпатягу. Навіть подумав: а може, він і не так вже дурний.
Перебуваючи в неволі, я продовжував через комп'ютер підтримувати зв'язок з Іллею, Добринею і Олешею – людиноподібними роботами, що залишилися на острові Муртазаєва. Не втрачаючи надії вибратися з полону, повернутися на стоянку й довести до кінця почате, наказав механічній трійці продовжувати вилов тварин. Вони відловлювали звіряток, споруджували для них клітки, заготовлювали корм… Мало того, за моїм наказом і під моїм чуйним керівництвом роботи почали дресирувати виловлених звіряток. Звичайно, це виходило в них невміло й незграбно, але, як говориться, на безриб'я й рак риба, або, перефразовуючи, на безлюддя й робот дресирувальник.
Коли мої роботи повідомили, що зловили ще одного перетинчастовухого лускохвоста Лимарчука, я наказав їм його відпустити.
***
Через двадцять два дні після того як я потрапив у полон до чотириногого дресирувальника, у блакитному небі з'явилася темна крапка, яка, поступово збільшуючись, перетворилася на літальний апарат.
Спочатку я вирішив, що це повернувся за мною човник з "Харкова". Але човник повинен був прилетіти не раніше, чим через три тижні, та й виглядала ця машина інакше. Тоді я подумав, що це апарат однієї з тих, що перебувають на Трігеї, земних експедицій, і заходився стрибати й розмахувати руками, щоб мене помітили.
Ні, цей апарат, досить схожий на земні, виявився машиною двохоботів. Опустившись на край галявини, точніше – зависнувши у напівметрі над ґрунтом і загородивши від мого погляду спорудження, яке я спочатку прийняв за великий камінь або скелю, апарат роззявив вхід і вивалив трап. Усередині я розгледів пару слоноподібних створінь, але не пухнатих, а вкритих оболонками, начебто одягненими в комбінезони. Втім, і пухнатий дресирувальник, що зник на час із мого поля зору, виявився обряджений у якусь текстильну оболонку. Виходить, двохоботи носять одяг, а тут дресирувальник розгулював голим, як і я, приймаючи повітряні й сонячні ванни!
Слоноподібні роботи заметушилися, збираючи манатки й переміщаючи їх в апарат. Один з роботів швидко розібрав мої годівницю, поїлку, купальню й будку, а також повисмикував із ґрунту вздовж окружності мого "зачарованого кола" непомічені мною в траві кілочки, і перетаскав усе це в літаючу машину. Кілочки, як я зміркував, і створювали силове поле. Наше, земне встаткування для створення аналогічних огорож, як відомо, виглядає інакше.
Коротше кажучи, двохоботні механізми здійснили ретельне прибирання галявини і її околиць. Дресировані тварини, включно з Паломідом, дотримуючись наказів чотириногого дресирувальника, виражені жестами, увійшли, уповзли, заплигнули, впурхнули в літальний апарат. Туди ж завантажилися й роботи. Останнім у цей невеликий літаючий "Ноєв ковчег" перемістився двохоботний приборкувач. Зовні, на галявині залишилися лише я та перетинчастовухий лускохвіст. Трап втягся, вхід закрився, апарат злетів, став набирати висоту й швидкість, у блакитному небі перетворився на темну крапку, яка, зменшуючись, незабаром зовсім зникла.
Я, ошелешений таким поворотом подій, озирнувся. Навколо красувалася лише первозданна природа, ніякого великого "каменю" за деревами вже не було. Єдине, що нагадувало про присутність отут слоноподібного інопланетянина і його механічних двійників – це притоптана ними трава, але вона знову розпушиться, і слідів не залишиться.
Схоже, цей двохобот зовсім не абориген Трігея, як я думав, а такий же тимчасовий гість на цій планеті, як і я. Схоже, він теж прилетів сюди, щоб вибрати трігейських тварин, придатних для роботи в цирку, щоб потім виступати з ними на своїй, невідомій землянам планеті. Слава Богу, що я не став танцювати під його дудку, інакше б він і мене потяг у невідому космічну далечінь, і прощавай Земля навіки. Мій саботаж мене врятував. А бідолаху Паломіда ми вже напевно ніколи більше не побачимо. Уявляю, як дочка засмутиться.
Перетинчастовухий лускохвіст спустився з деревця й безперешкодно вийшов з колишнього "зачарованого кола". Не поспішаючи рушив на північ і зник у заростях ватяних дерев. А я, перш ніж покинути це місце, заходився обнишпорювати галявину і її околиці, сподіваючись відшукати який-небудь артефакт, що підтверджує існування братів за розумом. Адже якщо я на Землі заявлю, що зустрічався з розумним інопланетянином, представником позаземної цивілізації, не надавши жодних матеріальних доказів, то придбаю репутацію барона Мюнгґаузена, стану об'єктом глузувань, як це вже бувало з тими, хто робив подібні бездоказові заяви.