Тут же, у Калмикії, було безпечніше, а тугу за батьківщиною старий вгамовував щорічними відвідинами Києва. Жив він самотньо, жінок чомусь ненавидів і на дверях його оселі було наклеєно об'яву: " Женщинам вход запрещен". Лише раз у два-три місяці старий запрошував прибиральницю для миття підлоги. Німців ненавидів, казав, що фашизм ще гірше більшовизму. Тому я був украй здивований, коли на моє запитання, що його привело до учгоспу, Вікентій Миколайович відповів, що прийшов до Ельзи Едуардовни попрохати собі допомоги продуктами харчування. Дізнатись, чи дали йому щось я не встиг, бо дід Лисак один з наших робітників покликав мене негайно підійти і сповістив мене, що вся наша молодіжна бригада підпорядковується йому і має за дві-три години зібрати реманент і транспортні засоби для виїзду на вівцеферму учгоспу аби приготувати її до зими — підремонтувати кошару, позагороджувати сіном бази, викупати овець у кріоліні проти корости. Персонально мені було доручено обладнати для перевозки сіна на верблюжій тязі пристрій, що призначався колись для разового перевезення якогось обладнання — така собі трикутна рама з чотирма колесами, потому запрягти нашу верблюдку Катьку, представити весь агрегат дідові Лисаку на перевірку, навантажитись та рушити на ферму, що була за 10-12 кілометрів від учгоспу. Після дідового огляду та настанов, я сів на Катьку верхи і вирушив. Сталося так, що я їхав сам, бо ще дві підводи, запряжені волами, затримувались — їх вантаж ще треба було зібрати. Зручно всівшись на верблюдці я заїхав по дорозі додому, сказав матері не злізаючи з свого сідала, куди я їду, взяв пальто, що вона дала мені з собою, і поїхав через всю Башанту, гордовито поглядаючи з висоти на перехожих. Але на околиці селища моя Катька уздріла криницю, звернула з дороги і впевнено попрямувала до неї — пити захотіла. Я не протидіяв, адже і верблюдові треба напитись. Взявши у сусідньому дворі відро я заходився енергійно наповнювати колоду, вірніше її подобу змайстровану з дощок, аби якнайшвидше налити води до рівня сантиметрів двадцять над дном, бо як буде мілкіше, то Катька не питиме. Коли ж, виливши у протікаючу колоду з десяток відер, я забезпечив потрібний рівень води, Катька вдячно блимнула очима, схилилась і торкнулась води губами, але ледь покуштувавши воду, різко відсмикнула голову і обурено заревла — не до її смаку виявилася вода. Але і відходити від колодязя не хотіла і продовжувала ревти, вимагаючи смачної води. Ціною неймовірних зусиль з застосуванням всього арсеналу прокльонів, батога і вил, вдалося мені відтягнути тварину у якусь низинку, з якої не видко було колодязя. Тут вона вгамувалася і дала злізти на неї. Пішла моя Катька куди я її направив, але все намагалася озирнутись назад, я ж не давав їй це зробити, аби вона не завезла мене знову до того ж водопою. Кілька разів, поки ми простували далі, спрагла тварина намагалася звернути з дороги у напрямку на біліючі смужки солонців, приймаючи їх за водопійні колоди. Коли ж ми прибули на ферму, тамтешня вода цілком задовольнила мою подругу і з напуванням пригод більше не було. Але скучати звірина не давала — кожен ранок на фермі починався для мене з походу за Катькою, що незважаючи на пута на ногах, за ніч забрідала кілометрів на 4-5 від ферми. Отож, треба було діждатись, поки розвіється ранішній туман, угледіти свого верблюда, а було таке, що я раз йшов за чужим, пройти по степу ці кілометри туди й назад, причому вести Катьку доводилося значно повільніше ніж йти за нею, бо вона не пропускала жодного кущика деяких трав, які дуже полюбляла, поки не прожує цей кущик з місця не рушить. Після Катьки у мене більш не було близько знайомих верблюдів, тож не знаю, чи всі верблюдки такі гурмани, чи то тільки мені така попалася.
За деякий час по моєму прибутті, приїхали і інші члени бригади з дідом Лисаком на чолі, привезли косарку, діжки для води, ще дещо з реманенту та хліб і крупи для нашого харчування. Коли споночіло, ми вклалися спати у хаті постійного працівника ферми чабана Хруля, велетня зростом більш двох метрів, з яким я познайомився на одному з переходів підчас мандрів з окопів, знавця прикмет погоди, що точно передбачив хуртовину, яка нас спіткала на дорозі від Сальська. На жаль хата у цього велетня була малесенька і ми зайняли всю долівку, що створило незручності і нам і сім'ї чабана. А до того ж блохи не давали нам спати, Хрулі ж і хруленята спали як убиті і не чухалися — чи то звикли, чи то блохи своїх не гризли.
На другий день почали косити та звозити сіно для відновлення огорож, що використовувались і як запас корму на зиму. Зваживши на досвід минулої ночі, привезене в кінці дня сіно не розвантажили, вирішивши спати на ньому, просто на возах, сіном же й укриватись. Полягали ми на ті вози й поснули міцним сном. Серед ночі я прокинувся, відчувши, що моя голова нижче ніг. Згадавши, що я вклався у середній частині воза, де було заглиблення, я вирішив, що саме у це заглиблення і переїхала моя голова, тому я посунувся вперед головою та раптом упав на щось пружне і рухливе після чого піднялась якась дика какофонія. Прийшовши за мить до тями, я розібрав що то було кувікання свиней — тої на яку я впав і тих, що вона потоптала втікаючи з місця нашого контакту, а також гавкіт сторожових собак, а потім і людські голоси. Виявилося, що коли ми поснули, до нашої ферми завітав гурт свиней, що не встигав до свого свинарнику і зупинився на ночівлю.
Ось такі кумедні події відбулись під час нашого переїзду та розташування на новому місці. Кілька днів ми косили та звозили сіно, дід Лисак городив бази з симпатичним узбеком Абдулом, червоноармійцем, що відстав від своїх та пристав до нашого чабана. Абдул майже не знав ні російської ні української мов, хоч мав вигляд міського жителя. Тим часом до нас прибули ще два-три чоловіки, що мали купати овець, вони підновили обладнання для цієї операції і коли у них все було готове, дід Лисак відправив наших хлопців по воду у найближче село на двох підводах з півтонними діжками. Купальники овець розійшлися по своїх селах, Абдул кудись подівся і з прибулих на фермі залишились лише двоє — дід Лисак та я. Як я довідався згодом, Абдул пішов у зарості бур'янів, що були неподалік, там переховувались ще кілька червоноармійців, поніс їм харчів. Водовозів ми очікували на ранок наступного дня, але пройшов день, другий, почався третій, а їх все нема. Вже й питна вода у нас скінчилася. Тож дід Лисак вирішив відправити по воду у другому напрямку ще й мене на верблюдці. На фермі була якась стара підвода, дід зо мною її відремонтував за дві-три години, знайшли ще й бочку відер на сорок, поклали на воза вздовж драбину, виламавши з неї кілька щаблів, на їх місце поклали бочку, спереду на драбині з усякого лахміття зробили сідало для мене, запрягли Катьку, я всівся та поїхав. Цього разу не можна було їхати верхи, бо наша конструкція могла не витримати дорожньої тряски, тож я своєю вагою зміцнював її. Гадалось, що коли бочка буде повна, то вже її вага стане гарантом міцності. Криниця, де я мав брати воду була у балочці у самому низу. Під'їхав я до неї, розвернувся, набрав повну бочку води, сів на своє сідало, махнув батогом і крикнув "Ач-ач!". Катька рушила, зробила кільки кроків, заревла та стала, важкувато їй видалось. Я ж знову махнув батогом і знову гаркнув "Ач-ач!". Катька знову заревла, напружилась, потягла воза і раптом я відчув, що лечу у повітрі, коли ж гепнувся об землю я зразу почув плюскотіння води і оговтавшись побачив таку картину: уверх по схилу за метри три від мене лежить лахміття з мого сідала, ще далі драбина, ще далі стоїть на попа бочка і з неї виливається вода, а ще далі висмикнутий з-під мене віз з верблюдкою, що повернулась у мій бік і з превеликим подивом спостерігає за мною.
Отож, довелося мені за допомогою місцевого жителя вилити всю воду з бочки, змонтувати свою "техніку" знову, набрати лише половину бочки і з тим вернутись. Довідавшись про мою пригоду дід Лисак зауважив, що я міг би виїхавши з балки наносити ще й другу половину бочки, я ж сказав, що не хотів ризикувати, бо другий політ з отакої катапульти міг би скінчитись гірше.
Надвечір повернулися і наші водовози. Виявилося, що їх у селі застала злива, в наслідок якої три доби трималась така грязюка на вулиці, що виїхати було неможливо.
Тепер все було готове для купання овець, послали по спеціалістів і почали купати. Доставляли до ванни та вкидали у неї овець члени нашої бригади, у ванні їх затримували, обробляли та направляли на вихід спеціалісти.
Після закінчення купання до нас одного ранку приїхав за дорученням директриси старенький симпатичний калмик Іванов — знаний у Калмикії зоотехнік, кавалер ордена Леніна, депутат Верховної Ради автономної республіки, аби перевірити стан підготовки до зими нашої ферми. За годину-дві він упорався з цією роботою і рушив додому. Надвечір з Башанти вернувся один з нашої бригади, що його ми відрядили задля придбання тютюну, і повідомив, що у райцентрі сьогодні німці схопили і розстріляли шістнадцять наших громадян, у тому числі того ж Іванова та нашу сусідку Шликову. Це було 6-е листопада переддень свята жовтневої революції...
За три-чотири дні після цього ми скінчили всі роботи на фермі та вернулись додому. Ми з мамою обговорили ситуацію, що склалась після розстрілу і вирішили, що працювати далі на учгоспі мені не варто, бо у великому колективі легше стати об'єктом доносу, а зиму якось переживемо маємо три мішки борошна, щось близько трьох тисяч готівкою радянських рублів, а у Башанті став діяти базар, де торгували на рублі, у Сальську задіяла товкучка де за такі ж гроші можна було продати дещо з наших речей. Хоч німці не скасували заборону пересування, вони не мали, мабуть, достатніх сил, аби слідкувати за її додержанням. З міркувань, подібних моїм, і мій приятель Жора Лазарєв також перестав працювати в учхозі. Спочатку ми били байдики неорганізовано але невдовзі нас взяв до себе у компанію мій колишній керівник та вчитель — кіномеханік. Він з дозволу місцевої адміністрації затіяв відродження нашого кінотеатру, що трохи постраждав у день-два безвладдя перед приходом німців.