Деталі того, що там трапилося ми не бачили, але прийшовши додому довідались що то був наліт нашої авіації на німецьку автоколону. Наступного дня за пораненими німцями прилетів і сів прямо на поле між двома частинами містечка величезний трьохмоторний транспортний літак Ю-52. Робити мені було нічого і я пішов подивитись на літак та його погрузку. Грузили переважно важкопоранених, лежачих, хоч і було кілька поранених на своїх ногах — мабуть для догляду за лежачими, бо медик був тільки один з ними.
Так і пройшло кілька днів, може тиждень-півтора, у приємному неробстві та у спостереженні за окупантами, що їх військові підрозділи зупинялись на ніч, а то й на дві-три доби у нашому містечку, безцеремонно влаштовуючись у наших оселях. Щоправда було два випадки, коли у нас ночували вельми порядні офіцери, що ввічливо прохали взяти їх на ніч і не претендували на наші ліжка, пам'ятаю, що один з них був за цивільною професією музикантом. Як правило, культурні люди серед окупантів траплялись серед невисоких чинів старшого віку. Якось один німець показав мені листівку, що надійшла на його польову адресу з якогось німецького міста, для передачі її жінці, що у неї в Дебальцеві тривалий час квартирував цей німець. Писала дівчина, дочка тої жінки, вивезена на роботу до Німеччини. У листівці, написаній російською мовою, вона сповіщала, що прибула до місця роботи, поселили наших дівчат у гуртожитку по чотири дівчини в кімнаті, гуртожиток чистенький, завод, де мають працювати теж, проте, що за робота, ще не знає, годують нормально. Німець спитав, чи не можу я якось передати цю листівку за адресою, чи може є в мене знайомі з Дебальцева, евакуйовані до Башанти. Я відповів, що не знаю, як передати, та й не знаю тут нікого, пов'язаних з Донбасом. Німець зітхнув і сказав, що може йому пощастить і він колись заїде туди, якщо не вб'ють чи поранять, тож залишив листівку при собі. У ці ж дні я вперше зустрівся з солдатом перебіжчиком. Це був білявий невисокий російськомовний парубок з Кубані, шофер за фахом, зодягнений в німецьку уніформу. Він підійшов до мене побалакати, вважаючи мене, мабуть, за дезертира, через мою стрижку. Коли він розказав про себе, я спитав, що його спонукало піти служити німцям. На це солдат відповів, що йому запропонували, а він не став відмовлятися. На моє обурення його поведінкою, він відказав " А что, мне за евреев воевать?". Коли ж я спитав, чи багато євреїв він бачив на своїй Кубані, він не став продовжувати бесіди та пішов геть.
Наприкінці серпня до мене прийшов наш учхозівський механік Бич, він розпитався як ми живемо, що їмо, як думаємо зимувати. Вислухавши мою оповідь про очікування нами швидкого звільнення від окупації, він зауважив, що досвід першого року війни показав, що повернення нашої адміністрації раніше середини зими нереальне, тож треба дбати про те що їстимемо взимку, бо ж і наше військо, коли повернеться, то не затим, аби нас годувати, а мені, як мужику, треба ж годувати ще й трьох жінок. Він сказав, що учгосп зберігся як державне господарство під керівництвом Ельзи Едуардівни Прибиткової німкені, дружини колишнього директора учгоспу, заарештованого і засудженого на початку війни за протест проти здачі у військо самого продуктивного трактора — дизельного ЧТЗ. Щоправда, трактор залишили у господарстві, але директор за це мусив розплатитися своєю волею.
Тепер же треба закінчувати збирання врожаю — косити овес, молотити пшеницю, що лежала у полі в копицях та валках, упорати тваринницькі ферми, виорати лани. Тому Григорій Федорович і запропонував мені вернутися до роботи не зважаючи на те, що результатами нашої праці скористуються німці, бо ж поля треба готувати до весни та й заробляти на життя щось треба. Послухавшись слушної поради, я на другий день став до роботи. Спочатку наша бригада з шести косарів та двох трактористів косила овес трьома зчепленими лобогрійками позмінно, косарі мінялися через хвилин тридцять, трактористи через дві-три години. У перервах між змінами ми поїдали кавуни, що запасались ними їдучи на поле повз баштан — то була основна наша їжа, бо заробляли ми по літру молока у день та відро помідорів на тиждень, а ще треба було годувати домашніх. Виняток становив наш бригадир — старший з трактористів і за станом і за віком. Йому приносила добрячий обід одна з його багатьох дочок, ми ж коли він обідав намагались не дивитись у його бік, бо всі були "незаможниками" типовими громадянами міського типу, що не мали ані підсобного господарства вдома, ані якихось вагомих запасів.
Одного разу у суботу перед виїздом у поле, ми прослухали "політінформацію" замісника директриси про те, що тепер при новому порядку ми у суботу після обіду та у неділю не будемо працювати, не те що при більшовиках. Я по простоті душевній вирішив, що такий режим розпочнеться з сьогоднішнього дня і під час обіду підбив бригаду збиратися додому і хоч бригадир доводив, що то була мова про світле майбутнє, а тепер скрутні часи, війна, тож треба працювати кожен день від зорі до зорі. На це я відповів, що працюючи на німців не слід карк надривати, свої прийдуть і ще спитають з нас за ту роботу. Одним словом, роботу було припинено і наш потяг косарок рушив до садиби, на півдорозі ми зустріли вкрай здивовану Прибитчиху з її замісником. Довідавшись, що трапилось, вони підтримали позицію бригадира, але назад нас не повернули, тільки наголосили на необхідності бути завтра, у неділю, на роботі. Назавтра ми працювали у звичному порядку. Підчас роботи виникла потреба щось принести з нашої бази, послали мене. Йдучи польовою дорогою я побачив німецьку вантажівку з брезентовим верхом, що їхала просто по стерні у напрямку неприбраного кукурудзяного лану з самим шофером у кабінці, заїхала у кукурудзу і там зупинилась. Я не звернув особливої уваги на те, бо подумав, що німцю кукурудзи захотілось і навіть коли почув здвоєний постріл "ку-ку" не второпав, що це когось вбили. Коли ж я повернувся до бригади, там вже знали, що то було розстріляно одну з жительок присілка Нової Башанти, разом з червоноармійцем що переховувався у неї, виказав їх хтось з сусідів. Отакі бувають сусіди!
Прийшовши додому у нове наше помешкання, куди ми перебралися від Волошиних, проживши з ними більше двох місяців, зберігши всі наші стосунки, я дістав добрячого прочухана від матері, яку викликала до себе Прибиткова та розказала про те як я зірвав роботу і що я висловлювався недружньо щодо німецьких порядків і застерегла, що як, не дай бог, про це довідається гестапо (так було сказано) то відомо, що буде. Мати, що прийшла обурена викликом і збиралась побалакати жорстко, довідавшись, про що йдеться, зрозуміла, що тут треба якось викручуватись і сказала а чого йому радіти з німецьких порядків працює до сьомого поту, заробляє мізер та ще й трьох жінок годує, у такому становищі він і не таке міг би сказати. Німкеня збавила тон, стала розказувати про труднощі господарювання та про те, що вона робить багато, аби поліпшити життя робітників, але ж війна... Так що розмова закінчилась по-тихому, мама ж зрозуміла, що директриса жінка досить порядна і каральним органам не дасть інформації про те, що сталося.
Ще за день-два ми закінчили збирання вівса і перейшли до обмолоту пшениці, що була у копицях на полі. Шестірка волів перетягувала наш комбайн з місця на місце, з десяток жінок переносили навколишні копиці до комбайну, я та ще один хлопець подавали пшеницю у барабан. За кілька днів упоравшись і з пшеницею, ми зайнялись оранкою, а потім ремонтними роботами на головній садибі. Одного ранку перед початком роботи мене викликали у контору і дали квитанцію на одержання двох центнерів пшениці в рахунок заробітку. Я був дуже здивований, але після зрозумів, що то Ельза Едуардівна вирішила підгодувати мене, аби не базікав лишнього. Ще за день-два стало відомо, що наше господарство повинне віддати німцям частину наявного ячменю, переробивши його у кормове борошно на своєму млині. Тож з'явилась можливість і мою пшеницю змолоти. Прибув німецький обоз на підводах, що мав забрати те кормове борошно. Це були якісь незвичні німці з населенням не спілкувались, замовкали, коли хтось підходив до них. Одного ранку наші робітники підігнали трактора до млина, налагодили увесь агрегат і почали молоти. Наш мірошник поставив до роботи німецьких обозників підвозити та засипати зерно, наповнювати мішки борошном та вантажити їх на підводи. Було дивно, що до цієї важкої роботи не залучили нікого з нас. Розгадка такої нехарактерної для німців поведінки стала ясна, коли я підійшов до німця, що наповнював мішок, аби попрохати дозволу і мені змолоти у час відведений для них, бо, хоч і вирішено було помолоти зерно і населенню за його пальне, але це б вже було пізно ввечері. Побачивши у солдата на пілотці замість німецької кокарди жовто-блакитний ромбик, я здогадався, що це не німець, а українець і звернувся до нього українською мовою, він же відповів російською і ми зразу ж домовились, що коли хвилин за десять їхня команда піде обідати, я змелю своє зерно. Але мене зацікавило, як потрапив до німецької армії українець, Україна вже майже цілий рік була окупованою, тож цікаво було знати, чи створену якусь українську адміністрацію, що спілкує з німцями та провадить мобілізацію до армії, чи мій новий знайомець добровільно пішов служити. Моє запитання щодо цього дуже не сподобалось моєму співрозмовнику, він густо почервонів, губи його затремтіли і він сказав: "Побыл бы ты у них в лагере, куда угодно пошел бы добровольно...". Я вибачився і спитав чи вся обозна команда з таких як він. "Да, все такие". Упоравшись з помолом я навантажив підводу запряжену верблюдкою і поїхав додому. Проїжджаючи повз чергу селян, що збирались молоти, я почув, як одна молодичка сказала: " От добре, коли знаєш німецьку мову — зразу домовився і вже змолов.".
Рано вранці наступного дня валка возів з цими "німцями" тихенько рушила у східному напрямі.
Ще за два-три дні, на початку листопада, прийшовши на роботу я зустрів біля контори старого викладача технікуму Вікентія Миколайовича Багінського, колишнього революціонера українського націоналістичного напрямку, що переселився з Києва у Калмикію, аби бути подалі від своїх знайомих, бо деякі з них стали більшовиками і тому небезпечними.