Враження справді поліфонічне, як від шедеврів Чапліна чи від вистави "Тев'є-Тевель" з незабутнім Богданом Ступкою: тут і містика, і реальне земне, часом жорстке і навіть жорстоке життя, і потойбічний світ. Тут і сльози, і посмішка, і еротика. І, звичайно, музика, адже "Танго смерті" — це та магічна мелодія, що відроджує пам'ять душі…
Це і довоєнний та воєнний Львів. Справжнє зізнання у любові до міста Лева:
"Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в'їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з'являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю — починали траскати віконниці, відчинятися вікна…"
Зворушлива історія дружби українця Ореста, німця Вольфа, єврея Йосі й поляка Яся.
Це і сьогоднішній день. Наукові пошуки професора Яроша, який досліджує мертву арканумську мову.
До речі, про мову у цьому романі. Тут і львівська говірка початку двадцятого століття, і неймовірні фразеологізми, і слова іншомовного походження — польські, німецькі, латинські, і цитати з Біблії…
Кажуть, що так звучить іспанською Борхес.
…Мама розпалювала піч, і я крізь сон чув, як тріскочуть дрова, як шурхоче шуфелька у відрі з вугіллям, злегка подзвонюють покришками баняки на кухні, а взимку, коли обережно прочинялися двері до мого покою, брязкали дверцята грубки, шурхотів папір або солома, черкали сірники, полум'я радісно охоплювало поліна, і те тихе заспокійливе гудіння грубки поринало мене знову в сон…
ТАРАС ПРОХАСЬКО
…Мандруючи з Франциском найближчими горами, Анна бачила багато різних гуцульських осель. Дивлячись уважніше, вона зрозуміла, що означає мати свій дім. Дбання про дім робить щоденний пошук їжі осмисленим. Мати дім — ніби відкладати рештки харчу або ділитися з кимось їжею. Або часом, призначеним на знаходження їжі.
Якщо тіло — брама душі, то дім — той ґанок, на який душі дозволено виходити.
Вона бачила, як для більшості людей дім є основою біографії і виразним результатом існування. А ще там відпочиває пам'ять, бо з предметами їй найлегше дати собі раду…
Перечитую роман Тараса Прохаська "НепрОсті". Читаю, ніби вперше. І знаю наперед, що так буде завжди із цим твором — відкриття чогось нового, втаємниченого, непростого…
Відкриваю рецензії:
"Це така альтернативна міфологія Карпат…"
"Не прОстий — у гуцульських говірках "людина, яка вирізняється з-посеред інших своїми знаннями та вміннями, унаслідок чого може заподіювати шкоду чи приносити користь людям…"
"Роман складається з 20 ненумерованих частин, що мають окремі заголовки…"
"Ключова постать історії – це Анна, яка постає перед читачем у трьох різних образах. Щоразу це нова Анна, яка чимось схожа на попередню, але при цьому зовсім інша. Це метафора…"
Усе це так. Однак, як каже сам пан Тарас: "Так, але…"
Так, можна переказувати прозу Прохаська, але … Але це все одно, що словами передавати симфонію, скажімо, Малера.
Справді, "НепрОстих" не просто читати. Певен, ще складніше їх перекладати іншою мовою, чи взагалі це можливо…
Водночас після Прохаська дуже не просто одразу читати якогось іншого автора. Здається, що весь час проходиш під захмарно високо заданою ним планкою…
…її чарувала та гуцульська особливість — самому вибудувати свою хату далеко від інших. На чистому місці. Коли дім збудований, він стає мудрішим від усіх пророків і віжлунів — він завжди скаже, що тобі робити далі.
Ще така властивість краси. Щоб бути доступною, краса мусить могти формулюватися словами. А тому — бути подрібненою. Дім дає той дрібний простір, в якому можна встигнути зробити красу власними силами.
Початковими умовами краси житла Анна вважала простір, світло, протяги, переходи між поділеністю простору…
ЮРІЙ ІЗДРИК
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
Це — "Молитва" поета Юрія Іздрика, одного з творців "Станіславського феномену". Такий вірш не можна цитувати чи читати фрагментами, як не можна молитися уривками з молитви...
Якби Іздрик написав лише цю "Молитву", переконаний, його ім'я все одно було б вписано у літопис сучасної української поезії. Більше того, сьогодні просто вражає те, що Юрій відчув подих війни ще задовго до цієї клятої війни. А такий дар передбачення, погодьтеся, дається з неба, м'яко кажучи, не кожному, хто складає вірші…
Мимоволі згадуються такі рядки Сергія Жадана:
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі…
Уранці, дивлячись із шістнадцятого поверху на смарагдові київські пагорби, на золотаві маківки церков, на Батьківщину-Мати, яка, здається, щитом і мечем захищає небо над Україною, я разом із молитвами обов'язково читаю "Молитву" Юрія Іздрика.
Вона для мене давно вже стала справжньою Молитвою…
ДМИТРО БЛИЗНЮК
Цю сторінку свого читацького щоденника присвячую харківському поетові Дмитрові Близнюку.
Перед тим ще кілька слів.
Як відомо, вірш грунтується, чи сидить, на таких трьох китах: ритм, рима і образ. Одразу чую заперечення: а думка? Й одразу відповідаю: без думки взагалі нема чого братися за олівець чи сідати за комп'ютер. Але будь-яку най-найглибшу думку можна поховати банальним вирішенням. Це засвідчує сьогодні сила-силенна поезій на воєнну тематику, що часом просто вражають одноманітністю художньої палітри…
Повернемося до трьох наших баранів, точніше, китів. Звичайно, сьогодні рима просто не може бути дієслівною (крім, можливо, текстів для пісень та стилізацій під фольклор) чи простою до банальності. Від усіх цих численних "знаю-бажаю" чи "життя-буття" сьогоднішня поезія ледь не ридає…
Ще один кит — ритм. На превеликий жаль, багато хто й дотепер залишається у вісімнадцятому столітті з його силабо-тонічною системою, що передбачає однакову кількість і чергування наголошених і ненаголошених складів. Тією системою, яку так по-новаторськи почав ламати Тарас Шевченко…
На моє переконання, найголовніший кит у сучасній поезії — образ. З легкої руки Жака Превера, який рішуче відмовився від рим і рівної кількості складів, вектор сьогоднішньої європейської поезії — саме її величність Образ.
Вслухаймося!
Михайль Семенко: "сніго-білому полю…"
Іван Малкович: "йде лелійно, як дитя…"
Павло Тичина: "ніжнотонними думами…"
На надзвичайно превеликий жаль, тим численним віршам, які потрапляють на очі, бракує саме образів. А відсутність образу не врятують ні рима, ні ритмика, ні емоції, ні навіть думка…
Уже відчуваю незадоволення деяких читачів: а коли ж з'явиться, нарешті, анонсований Дмитро Близнюк?
А ось і він. І мені не треба йому допомагати. Він сам за себе скаже:
"туман війни повзе долинами та лісами,
випиває очі, упивається у волосся,
ковтає селища та міста…"
"зараз вилетить птах з обличчя…"
"прифронтове українське місто,
венеція пекла,
зруйновані висотки стирчать —
обгорілі чаплі завмерли на одній нозі,
другу — відірвано…"
"червона ящірка на ім'я Маріуполь
виділяє краплі крові на шкурі,
гріючись на сонці…"
"тобі каву з цукром? з вершками?
ні, мені просто
чорну каву зі смертю…"
"а ти коли-небудь під час обстрілу
заривався обличчям у траву?.."
Після таких рядків хочеться просто помовчати…
Чи не так?
ВОЛОДИМИР ДУБОВЕЦЬ
…Лети, мій вороне, лети крізь наш одвічний лютий.
Обабіч смерті, вздовж мети. Наші гріхи спокутуй.
Крізь вщент посліплих янголят, крізь згарища та хащі.
Через засніжені поля, де міцно сплять найкращі…
Цю сторінку мого щоденника присвячую поету з Чернігова Володимиру Дубовцю.
Є автори, які пишуть різнокольоровими чорнилами — немов райдуга. Їхні твори приємно і легко читати. На жаль, нерідко вони так само легко забуваються…
Дубовець — поет трагічний. Він пише не чорнилами — кров'ю. Його поезії залишають на серці рубці — згадку про совість… Вони змушують тебе задуматися: а власне, для чого ти прийшов у цей світ?..
Співай, мій вороне, співай до хрипоти у дзьобі
Допоки душу рвуть слова, допоки злість у спробі.
Ту пісню, що тривала від колиски до могили,
Співай, щоб здивувало світ. Щоб душу зачепило…
ІЛАХІМ
…Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі — бо в кожній ти втілилась мрією.
А особливо за те, що в єдиній-одній,
Саме в тобі поєдналися Марфа з Марією…
Здається, тут й коментувати нічого й не треба.
Адже це — справжня поезія.
Музика слів.
Чи просто музика.
Чи просто магія…
Інколи цей автор підписує свої вірші — Ілахім Поет. Хоча, гадаю, друге слово тут зайве. Адже для мене особисто Ілахім — це й є Поет.
…Ще за постійне, що в серці твоєму знайду,
Хоч би усе навкруги нас безжалісний час трощив.
За незрівняну красу — у веснянім саду
Навіть розквітлі дерева ридали від заздрощів,
То й зігрівали серця ті рожеві сніги.
В серпні зірками наш світ омивали з небес дощі.
Не озиравсь я на інших, бо знав: навкруги
Годі шукати подібних принад або пестощів…
ВОЛОДИМИР КАРАЗУБ
…В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубних хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Химер, що тіні прихистку снують
І тягнуть душі в п'ятий вимір світла
У світ чуттєвих яв, чи навпаки
Лякають віщим голосом із серця,
Що п'є моря у сяєві нічнім…
Ще одне ім'я заношу до свого щоденника — поет із Івано-Франківська Володимир Каразуб.
Принагідно хотів би зауважити, що для мене особисто поети поділяються на дві категорії.