Як добігало кінця спекотне літо, то вже й солодкі груші падали з дерев. Яблука я не любив, хіба що, коли спостерігав як хазяїн апетитно їсть соковитий "Сніжний кальвін", то міг попросити недогризок. Вітамінний сезон я завершував помідорами, які залишалися на посохлому бадиллі. Я ходив поміж тичками, що підтримували кущі, винюхував ці невеликі, але вже добре дозрілі плоди і смакував. Пізніше я ще міг добавляти до своєї щоденної каші волоські горіхи, які рясно вкривали землю під велетенським деревом. Інколи сам їх розгризав, іноді господар розколював шкаралупу, виймав ядра і давав мені. З першими приморозками, коли зі старого горіха геть облітало листя, мені залишалося чекати нового пробудження садка після його зимової сплячки.
4
Минула моя третя зима, яка була дуже сніжною, але той сніг зійшов рано, і земля вже розмерзлася. Крізь голе гілля старих яблунь і груш на наші з Жуком чорні спини падали вже відчутно теплі сонячні промені. Якось Жук забіг до сусідів через дірку в паркані, як він це вже робив безліч разів. Того дня Багіра була не в настрою, я б сказав навіть якоюсь особливо агресивною. Не знаю, що їй не сподобалося в поведінці Жука, який, треба визнати, був хоч і малий, але з характером. Вона раптово своєю пащею так схопила малого собаку, що той так і залишився лежати на тому місці й не міг до мене повернутися. Почувши пронизливе скавчання Жука, сусід Валєра вибіг зі своєї хати, але вже нічого не міг вдіяти, тільки підняв мого друга ще ледь живого і переклав до нас за паркан. Жук не рухався. Я розгубився, ніколи ще не бачив його таким. Ходжу навколо нього, торкаю легенько лапою: "Підводься, друже! Що з тобою?" А Жук нерухомо лежав на сирій землі, його дихання ставало все слабше, поки взагалі не зупинилося. Не пам'ятаю скільки часу я лежав біля нього, поки не почув, що мене кличе господар, який прийшов з роботи. Зазвичай ми ввечері зустрічаємо його біля хвіртки, але зараз він не бачив нас за сараєм посеред садка. Я звівся на ноги і, опустивши голову, побрів назустріч голосу, що мене кликав. Хазяїн, звісно, звернув увагу на мою ходу та опущений хвіст: "Що сталося, Джаз?" Мені було тоді не до звичних пестощів при зустрічі. Я розвернувся і повів господаря в глиб садка. Підійшовши до нерухомого тільця мого кудлатого друга, я потягнув носом, сподіваючись вловити його дихання, потім сперся на задні лапи, а передніми намагався його якось затиснути та підняти. З моїх грудей виривалися гарчання і хрипи, а господар, зрозумівши, що сталося, закляк на місці та стримував сльози, прикривши очі рукою. Сусід Валєра, коли нас побачив, з жалем в голосі щось пояснював нам через паркан ... Хазяїн не без зусиль мене відвів і зачинив у вольєрі, а сам взяв в гаражі лопату і пішов за сарай. Я нічого не бачив, але чув як лопата вгризалася в сиру землю, гарчав і вив, кидаючись на сітку загорожі. Коли господар вже почистив лопату і випустив мене, я побіг на те місце, де ще чув запах Жука. Біля закинутого старого фундаменту, складеного з чималого гранітного каміння посеред садка, на невеличкому горбочку свіжої сирої землі лежали складені один на одного два сірих шлакоблока. Сусіди згодом питали господаря: "А чому твій Джаз пізніми вечорами та ночами так виє?"
5
Минули холодні ночі, потемнішала смарагдова зелень садка, давно відцвіли вишні, яблуні та груші, а рожева черешня саме наливалася цукром. Зранку вогняна куля викочувалася з-за дощатого паркану, пливла по небу над кронами фруктових дерев і покритим шифером сараєм, далі ковзала своїм полум'яним краєм по верхівці величезного старого горіха, перекочувалася з високої груші— бери на грушу-лимонку, з якої вже котилася вниз за обрій на відпочинок. Щодня надвечір я чекав на свого господаря, лежачи у тіні двоповерхової прибудови, яку він самотужки звів і вже котрий рік кожний день вкладав туди свою працю майже весь вільний час. Я чув його ходу і запах ще коли він підходив до воріт сусіда Володі, де він часом зупинявся на коротку розмову. Іноді він під'їжджав на авто, звук двигуна якого я вже добре знав. Відчинялася хвіртка і зашкарубла долоня гладила мою голову, спину, боки, тріпала вуха, пальці втирали мої трохи закислі очі. В цю мить щастя я влягався на спину і підставляв живіт і пахви під неймовірно приємні легкі почухування, примружуючи очі від задоволення. Потім я брав свій пухирчатий м'ячик, який був мені за своєрідного друга, і ми йшли в садок. Після короткої прогулянки господар перевдягався в робочий одяг і брався до своєї роботи, якій не було ні кінця, ні краю. Коли вже сутеніло, він втомлений від роботи виходив з пройми будинку, оголявся до пояса та змивав з себе пил і піт, нахилившись над відром, а я поруч з того ж відра хлебтав воду. Перед тим, як вже зачинити за собою хвіртку, він висипав мені в миску мою вечерю та наливав в каструлю свіжої води. Ніч накривала двір і садок своїм зоряним покривалом. За парканом вздовж дороги ще деякий час ходили люди, проїжджали машини, самотній ліхтар освітлював з вулиці стіну будинка, невдовзі мої очі заплющувалися і мені щось снилося.
В теплу пору певними днями навідувалися дружина господаря та їх діти, які мене дуже любили. Я залюбки підставлявся їх пестощам, щоб погладили, почухали, пограли зі мною м'ячиком. Неймовірно радів цим зустрічам, які розраджували мою самотність. Хазяйка зазвичай поралася на грядках та з квітами, а діти також в міру свого вміння долучалися до роботи в садку. Іноді син допомагав батькові на будівництві, коли двома руками не обійдешся. Як достигали ягоди, то я допомагав їх збирати з нижніх гілок, спочатку черешню, пізніше вишню, малину, смородину. З мене, звісно, такий собі помічник, бо збиралося все у мене в пузі, від чого воно надувалося.
Часом вдень так нудився на самоті, що хотілося вирватися на вулицю. Знаходив якусь непевну дошку в старому дерев'яному паркані та вилазив на вулицю. Орієнтувався дякуючи прогулянкам містом з господарем в мої перші роки. Часом зустрічав сусідів по вулиці, які мене добре знали. З сусідом Льонею навіть в магазин у глиб міста ходив. Як вже нагулювався, то лягав біля своєї хвіртки ззовні та чекав на господаря. Звісно, він мене журив за такі мої витівки, бо нашою відносно тихою вулицею прогулювалися мами чи бабусі з дітками у возиках, які лякалися мого зовнішнього вигляду, не знаючи мого доброго характеру. Журив, але не дуже, потім шукав у паркані ту дірку, якою я вилазив і латав її. Під час однієї моєї такої вилазки трапився мені біля нашої хвіртки сенбернар, якого вів на повідку його господар, що жив на сусідній вулиці. Коли я зустрічав менших за себе собак, то був майже байдужий до них, хіба що сусідська такса була винятком. А от такі здоровані, як цей сенбернар, запалювали захований в мені бійцівський характер. Я не зміг втриматися, щоб не показати цьому спокійному ззовні собаці хто контролює цю вулицю. Господар того сенбернара був напрочуд здивований моєю сміливістю і потім ще з повагою розказував моєму хазяїну як я відчайдушно зчепився з його суттєво більшим за мене псом. Дякуючи поміркованості господаря того собаки, він втримав його на повідку та швидко відвів від нашої хвіртки. Після тої короткої бійки я в збудженні зразу не відчув біль в своєму вусі. Мій господар навіть повів мене у клініку, щоб надали допомогу. Мене вклали на білий холодний металевий стіл. Кремезний лікар в синьому халаті та рукавицях почав лити щось пекуче на моє роздерте вухо, розтираючи його рукою. Пронизав неприємний біль, про що я повідомив лікаря, дещо затиснувши йому зубами долоню, бо я був без намордника. Далі мені вже не могли нічого зробити, бо лікар, схоже, був трохи ображений. Вухо згодом затягнулося, але після того випадку я насторожено ставився до будь-яких лікувальних процедур. Мій господар, звісно, хитрив, і йому вдавалося при необхідності якось обробляти мої рани, відволікаючи мою увагу.
6
Чим холодніші і довші ставали ночі, тим більше часу я залишався на одинці та ховався від вітру в своїй будці. В холодну пору року бачився, власне, лише з моїм господарем під час наших з ним вечірніх прогулянок в напівтемряві садка і коли він ще давав мені їсти та міняв воду. Останнім часом хазяїн і так був не дуже веселий, а коли з горіха вже геть злетіло листя, то я раптом побачив у його вологих очах таку тугу, що здавалося він зараз завиє, як я тоді, коли мене покинув Жук. Було схоже на те, що у господаря щось сталося. Він все рідше затримувався, щоб попрацювати в будинку, а згодом і зовсім не перевдягався у свій робочий одяг. Приходив, щоб привітатися, погратися зі мною м'ячиком, пройтися разом садком, погодувати мене, і залишити на самоті, щоб наступного дня знову до мене завітати. Як взимку випадало чимало снігу, то брав широку лопату та розчищав доріжки в дворі та до погребу. Коли він відкидав сніг з вулиці, то і мене випускав туди, а поки розчищав біля гаража та хвіртки, то я встигав прогулятися та позначити територію на білому снігу своїм жовтим маркером.
Навесні в дворі почали з'являтися нові не знайомі мені люди. Перед тим, як вони заходили в хвіртку, хазяйка зазвичай давала мені смачну кісточку та зачиняла у вольєрі. Згодом я вже познайомився з тими досить привітними дядьками, бо вони тривалий час займалися тут різними будівельними роботами. Через певний час мене вже не зачиняли у вольєрі, а ті робітники навіть пригощали мене смачненьким зі своїх обідів. Вірний мені господар продовжував приходити до мене вечорами, зажурено прогулювався зі мною садком, звично гладив, чухав за вухами, під пахвами, потім залишав мене з моєю порцією каші і виходив, зачиняючи за собою хвіртку.
В якісь особливі погожі дні, коли зупинялися будівельні роботи, в садку збиралися гуртом хазяї та їх діти, а інколи й деякі їх родичі. Тоді ставало галасливо, і мені було зовсім не нудно. На траву під грушу виставлявся стіл, лави, стільці. З гаража виносили металеві корита на ніжках, в яких розпалювали вогонь. Згодом у мене текла слина від запаху смаженого м'яса, яке нанизували на блискучі металеві палички. Коли всі всідалися за столом, то й я мостився поруч, і мені навіть іноді вдавалося отримати або поцупити шматочок м'ясця.