З цього можна було зробити висновок про пристрасть Джен або до живопису Дега, або ж до балету.
Її простота і щирість в спілкуванні були маскою, вірніше, професійним стилем. Як зимове сонце, доктор Дженніфер дарувала свою люб'язну посмішку і колегам, і пацієнтам. Але коли потребувала ситуація, Джен вміла і хмуритися, і скрушно зітхати. Я не міг зрозуміти, коли вона залишається байдужою, лише майстерно вдаючи якісь почуття, а коли дійсно співчуває.
Весь цей набір "технічних" засобів повною мірою вона застосовувала і до мене. Один раз на тиждень в своєму кабінеті вона вислуховувала мої коментарі з приводу проведених мною сеансів, і ми разом розбирали справи хворих. Зазвичай в цей час Джен уважно розглядала свій манікюр, своє обличчя в люстерку, розмовляла по телефону зі своїми родичами. Часто-густо наші бесіди переривав своїми візитами… Марк Шварц — завідуючий відділенням отоларингології, яке знаходилось на п'ятому поверсі в тому ж корпусі, що і наше.
***
Я знайомився з пацієнтами. Вивчав роботу складного механізму, яким є великий нью-йоркський шпиталь, і … щоразу боровся із собою, дивлячись на пружні стрункі литки та мереживний капелюшок Джен.
Кілька разів, коли вона збиралась на ланч, напівжартома пропонував їй свою компанію, а одного разу, наче випадково, прохопився, що збираюсь у кіно. Мої спроби залицятися були відхилені з найпринизливішою ввічливістю.
Якимось новим, досі невідомим вітром повіяло і овіяло мою душу, коли в своєму кабінеті я вперше побачив її розумні, пристрасні, з ледь помітною лукавинкою очі, чорне з відливом воронячого крила волосся, що спадало їй на плечі. Цей незнаний вітер дмухав с тої хвилини безперервно, дмухав з усіх чотирьох сторін світу.
Але… Було занадто багато "але", щоб бодай хоч на щось розраховувати. Джен була старшою за мене на одинадцять років: насправді їй було не сорок, як мені спочатку здалося, а сорок вісім. Вона — ортодоксальна єврейка, народжена в Америці. В неї свій дім у престижному районі Вільямсбург. Має ексчоловіка і двох дітей.
А я — студент з невизначеним майбутнім. Орендую дешевеньку квартирку в кримінальному районі Нью-Йорка і ледве спроможний зводити кінці з кінцями.
Навіть якщо і відкинути всі ці "але", видалити їх на хвилинку, мов з помаху чарівної палички, залишиться ще одне "але", котре видалити неможливо — завідуючий відділенням отоларингології Марк Шварц, якого назвати бойфрендом Джен якось і незручно, враховуючи його поважний вік — 62! Тому назвемо його по-старому — коханцем. (До речі, він був одружений.)
Проте… Щось таке світилося в її очах, якийсь вогник мерехтів, щось невимовлене залишалось в її словах… Так мені принаймні здавалось.
У визначений для супервізії день я особливо ретельно голився і приводив себе в повний ажур. Не йшов — летів по коридору до її кабінету, втішаючи себе думкою, що Джен також із нетерпінням чекає на мою появу.
Глава 4
— Це несправедливо, Джен. Ви знаєте про мене вже доволі багато: з якої я
родини, якого роду-племені. Знаєте, що я колись закінчив інститут з Бізнесу і Менеджменту, але помилився з вибором професії, і що два роки тому я розлучився. Але про себе ви нічого мені не розповідаєте. Якась гра в одні ворота виходить, — одного разу обурився я.
Частина правди в цих словах була. Джен неприховано цікавилась мною: на наших супервізіях все більше часу ми приділяли темам, далеким від психіатрії.
Але вона, як і раніше, залишалася для мене сонцем, що сяє над вічною мерзлотою. Щоправда, в наших відносинах помітно поменшало вимушеності. В кабінеті, залишаючись зі мною наодинці, Джен легко скидала з голови свій "релігійний" молодіжний капелюшок, який, до речі, їй дуже пасував.
Мені подобався такий її жест довіри і розкутості, одначе далі капелюшка справа не йшла. Я так і залишався у ролі її таємного шанувальника-інтерна, яких в неї було вдосталь до мене і, напевне, буде після.
З її телефонних розмов і деяких коментарів я зрозумів, що з чоловіком вона давно розлучена, але якісь стосунки, пов'язані з дітьми та фінансами, вони зберігають. Її син нещодавно закінчив школу і вчиться в коледжі, старша донька заміжня і працює програмістом. Ще Джен входила в якусь єврейську благодійну організацію, що допомагала жертвам Голокосту. Ось, власне, і все, що я про неї знав. А, забувся, ще той Шварц, був би він здоровий.
— Що ж ви хочете про мене знати? — спитала вона.
— Наприклад, ви ніколи не розповідали мені про цю репродукцію. Чому вона у вашому кабінеті? — я вказав на репродукцію картини Дега "Прима-балерина".
— Ви хочете знати лише це? Таку дрібничку? — в голосі Джен прозвучали
розчаровані нотки.
— Іноді якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, ніж
вся її біографія.
— Хм-м… — вона відклала пилку для нігтів, задивившись довгим поглядом на репродукцію. — Не знаю, правду кажучи, що в цій історії цікавого. Проте, якщо ви так хочете… Скільки себе пам'ятаю, я обожнювала балет, обожнювала. Домоглася від батьків дозволу на мої зайняття в професійній балетній студії. Через це з батьками в мене були постійні скандали. Для них бо це була ганьба: дівчинка з ортодоксальної єврейської родини замість того, щоб вдягнути довгу спідницю, вивчати Тору і допомагати мамі по господарству, роздягається майже догола і всьому світові показує свої ноги і "тухес". Знаєте, що означає на ідиш "а нікейве"? Так-так, те саме — гультяйка, повія. Батьки завжди ставили мені за приклад мою старшу сестру Сару, яка була дуже правильною дівчинкою. Ця війна в родині тривала роками. Але в шістнадцять років я вже танцювала перші ролі, а в сімнадцять отримала перший приз на Нью-Йоркському фестивалі молодіжних балетних студій за виконання ролі Одетти в "Лебединому озері". Я вступила до інституту балетного танцю, але… — Джен, сумно посміхнувшись, замовкла.
— Вас змусили вийти заміж всупереч вашій волі, а чоловік виявився
бездушним чурбаком, який нічого не тямить в мистецтві? І на цьому ваша кар'єра танцівниці закінчилася, так? — припустив я.
— Ні, мій чоловік дійсно нічого не тямив у мистецтві, але на той час для
мене це не мало значення. Він був ортопедом, і якби не він, я би на все життя залишилася б інвалідом. Я потрапила в автомобільну аварію. Слава богу, залишилась живою, обійшлося кількома серйозними переламами. Після цього я ніколи не сідаю за руль… От, Вікторе, і вся історія. Нічого цікавого, я ж попереджала… — вона позирнула на мене допитливим оком.
Зараз переді мною сиділа дівчинка з ортодоксальної єврейської родини, яка колись мріяла про танок і славу і яка заради цієї мрії збунтувала проти всієї рідні і вікових традицій.
— Навпаки, дуже навіть цікаво. І трохи сумно, — додав я.
Її очі блиснули вдячністю. Несподівано вона відштовхнулася ногами від
підлоги і від'їхала в кріслі на коліщатках вбік таким чином, що тепер я міг бачити її всю.
— Найважча травма була отут, — закинувши ногу на ногу, вона нахилилася і
торкнулася пальцями правої литки, по якій пробігав ремінець її туфлі на високій корковій платформі.
До речі, ці її туфлі мені страшенно не подобались — на мій погляд, коркові платформи позбавляють жіночу ногу стрункості, роблять її грубішою.
— Отут вся кістка була роздробленою, — вона гладила свою ногу від
ремінця туфлі до коліна, ледь прикритого краєм сукні. — Наклали стільки швів, що в нас обох не вистачило би пальців порахувати їх… Містере Вікторе! Хел-лоу!
Я витріщився на її розкішні ноги з виразно окресленими литками і насилу утримувався від спокуси їх погладити.
— Сподіваюсь, я задовольнила вашу цікавість? — не чекаючи на результат
моєї боротьби зі своїми бажаннями, Джен від'їхала назад до столу. — Віднині ви знаєте про мене все найголовніше.
***
Через кілька днів я йшов в кабінет своєї наставниці з папкою в руці. Ніс копії професійних журнальних статей, а поміж ними — вкладений аркуш білого паперу, на якому…
— Це я? Ва-а-у!.. — вона тримала в руках мій малюнок. — Це ж бо
справжній художній ескіз! Дякую, милий Вікторе. В мене є папка, де я зберігаю листи подяки і листівки від своїх інтернів. Ця картинка буде там лежати прямо зверху.
— Я дуже втішений.
— Хм-м, невже я така? — Джен підійшла до вікна, тримаючи аркуша таким
чином, щоб малюнок був краще освітлений.
На ньому було зображено молоденьку дівчину у балетній пачці, в "єврейському" капелюшку з козирком, яка сидить на матах. Схилившись, вона гладить свою ногу. Схожість юної танцівниці і лікарки Дженніфер Леві легко було помітити. Деякої карикатурності ескізу надавали громіздкі туфлі на корковій підошві замість пуантів.
— Так, міс докторко, це саме ви. В образі Одетти з "Лебединого озера".
— Чи означає це, Вікторе, що ви надумали зробити мене своєю натурницею?
Я правильно розгадала ваші наміри?
— Ну-у, не зовсім так… Я просто хотів спробувати зробити кілька ескізів у
манері Дега.
— Ні. Ні та й годі.
Так, міс докторко, так…
Я любив малювати і колись, в підлітковому віці, навіть ходив до художньої
студії. Однак мої здібності виявилися посередніми: я не вмів працювати ані з колоритом, ані з композицією. Єдине, що мені завжди гарно вдавалося, що було моїм коником, — це малюнок тіла, етюди простим чорним олівцем.
— Вікторе, це натяк на моє минуле? — запитувала Джен, розглядаючи новий
ескіз, де дівчина у балетній пачці вибігає із синагоги.
В шухлядці її столу для моїх малюнків вже була заведена спеціальна папка.
— Не знаю, мадам, скоріше за все, це сплеск моєї підсвідомості. Не можу пояснити раціонально.
Іноді Джен вимагала припинити ці заняття живописом. Закидала мене складними завданнями, приміром, просила підготувати детальну письмову презентацію справи хворого або прочитати якусь довгу, нудну статтю в науковому журналі. Я мчав зі шпиталю в інститут, звідти — до бібліотеки і сидів там до закриття. Їв похапцем, що під руку попаде, засинав у метро.