Я вирішив не робити самостійних припущень. Хотілося сюрпризу. Відійшовши з дороги в траву, я повернувся на зустріч незнайомцю і подякував підсвідомості за відмінного персонажа. Вірніше персонажів. По дорозі, наздоганяючи мене, рухався здоровенний шестиколісний фургон. Тягнув його велетенський шестиногий ящер. Товстий, горизонтальний, довгий тулуб, всередині якого могли розміститися один за одним пара гіпопотамів. Шестеро лап, при чому задня і середня пара були опорними і чимось були схожі на ноги-стовпи слона і одночасно на лапи крокодила. Від слона дісталася товщина і масивність, а від крокодила по три товсті і короткі пазурі замість пальців і манера пересування. Ящір рухався як багатоніжка, без різких рухів центру ваги. Все тіло рептилії було вкрито різного розміру ромбиками. Чи то лускою, чи то кістяними наростами. На місцях крупних суглобів і можливих навантажень, ромбики зросталися в великі, і по зовнішньому вигляді міцні пластини. Подекуди на пластинах виднілися короткі масивні і потерті часом шипи. Передня пара лап також крокувала по землі, але форма кінцівок була більше схожа не на опорну а на перехідну до маніпулятивної. Стопа менша, пальці довші, кігті коротші. Це вже були трипалі лапи, якими при необхідності можна було б схопитися за щось, на кшталт гілки дерева. Але складалося враження, що ящір ніколи не користувався передніми кінцівками, як маніпуляторами. На грудях красувалася велика рогова пластина. Можна подумати, що вона виконувала роль баранячих рогів. В уяві спливло, як дві подібні до торпед туші несуться назустріч одна одній і з голосним тріскотом стикаються грудьми у двобої. Гнучка, майже лебедина шия у півтора обхвати, і відносно маленька, з мішок картоплі величиною, голова, по зміїному приплюснута а по зовнішності, суміш крокодилячої морди з бультер'єрівською. Очі немигаючі, але в них читалася не покірність домашньої скотини, а бездумний холод змії. Навіть розуміючи, що я уві сіні, і саме я тут все контролюю, я відійшов з дороги подалі у траву, щоб, коли фургон буде проїздити мимо, у ящера не було можливості до мене дотягнутися.
Відносно запряженої у фургон рушійної сили, можна добавити ще сіро-зелене забарвлення і товстий, м'ясистий хвіст, що у природних умовах волочився б по землі, а тут був поміщений у продовгуватий короб, що кріпився під днищем фургона. Незрозумілим був принцип упряжі, і по всьому виходило, що фургон кріпився до ящера за хвіст, десь всередині того короба.
Холка у звіра була на рівні мого зросту. Рівень голови на довгій шиї досягав трьох з половиною метрів. Своєю масивністю і хижим поглядом звір викликав як мінімум повагу і легенький холодок проміж лопаток. На спині між першою і другою, і між другою і третьою парою ніг, знаходилися два сідла з невеликими спинками. Оскільки ящір рухався по крокодилячому, то вершникам було доволі комфортно. Центр ваги не рухався вгору вниз, як у коня, себто у вершника не було небезпеки за пару годин у сідлі відбити собі і нижні і верхні половинки головного мозку. Підпруг не було видно, отже сідла кріпилися прямо до рогових виростів на спині ящера. Роль стремен виконували невеликі, але доволі зручні вирости на боках скотини.
В сідлах знаходилися два не менш цікаві персонажі. Попереду гордо сидів гном. Може це був і не гном, але для мене він володів всіма зовнішніми ознаками гнома. Кремезний, широкий, багато кучерявої бороди і багато темного волосся. Такий собі Гімлі з володаря кілець. На голові щось сходе на солом'яного бриля, з поворозочками під бороду, щоб не здуло вітром. Просторі сорочка і штани. На ногах сандалі з широких смужок шкіри. На тому місці, де у людей повинна була бути талія, широченний шкіряний пояс з блискучою бляхою, та великою кількістю різних кишень, на кшталт патронташу. Цікавинкою був комір сорочки у вигляді жабо. Сорочка була поцяцькована різними малюнками, а жабо було в колір волосся гнома. Борода лежала на жабо як на тарілці і мені подумалося, що така форма комірця була вигадана для візуального збільшення бороди. Забарвлення одягу було підібране зі смаком, у бороду і у густу гриву волосся було заплетено кілька кольорових стрічок, і складалося враження, що перед вами гном певного, заможного статусу. Лівою рукою гном тримався за луку сідла, праву впер у бока, і займався тим, що безсоромно роздивлявся мене з таким же інтересом, як і я його. Очі у нього були маленькі, але живі і блискучі. В них світився розум, мудрість і хитрість. Подумалося: "Ділок". Такий свого не промине. Про палець і руку по лікоть, це про нього. Я приклав праву руку до області серця і кивнув у знак привітання. Не міняючи пози гном кивнув у відповідь. І хоч поза його була доволі гордою, але він виконав кивок з такою, повагою і власною гідністю, що мені навіть захотілося вклонитися йому ще раз.
Можна було подумати, чому це я розшаркуюся перед персонажами свого ж власного сну? Певно, це якась соціальна складова виховання. Може колись спостерігали, як діти граються у "Дочки — матері", або просто з ляльками. Вони розводять проміж своїх ляльок ті самі політеси, які спостерігають у дорослих. Схоже завдяки тому, що я виховувався не у королівській родині, мені не подобалося, щоб мене одягали, за мною ходили, і заносили мені хвіст на всіх поворотах. Була у мене одна спроба уві сні створити повний сервіс навколо себе. Я висів у повітрі, а навколо мене кружляли речі. Одяг сам підлітав до мене і одягався на мене. Їжа залітала до рота, як вареники у козака характерника з "Вечорів на хуторі близ Диканьки". На один раз такого проведення часу мене хватило. Стало нудно, і я закинув ці починання. Тож зараз уві сні, я у своє задоволення відігравав роль пересічного незнайомця і давав можливість своїм видуманим персонажам проявити трошки свободи волі, та підіграти мені.
Коли голова ящера порівнялася зі мною, гном втратив до мене інтерес і зосередився на дорозі. Я ж заходився розглядати другого вершника. Вірніше вершницю. Дівчина середнього зросту на фоні гнома здавалася високою навіть у сідлі. Одягнена була у цікавий… халат, не халат… комбінезон, не комбінезон. Щось схоже на махровий комбінезон крупного плетіння і до того ж більший ніж треба на пару розмірів. Знаєте, люблять дівчата тягати, щось таке безформне, що висне звідусіль. Цей стиль тут був виконаний з чогось, на кшталт еластичного зеленого поролону. І взагалі можна було сказати, що ця дівчина вся була зеленого кольору. Шкіра у неї була ніжно салатового кольору. Волосся – темно-зелене, копною малюсіньких кучерів, неначе дівчина зробила хімію і на вулиці попала під дощ, було прибране назад і закладене за подовжені, немов у ельфів вуха. Очі… Так, очі були варті особливої уваги. Ніжно салатового кольору. Ніби підсвічені зсередини, очі були величезні, ельфійського розрізу, що доходив мало не до висків. Очі були такі великі, що незнайомка, враховуючи вузьке підборіддя, була схожа на богомола. Ще зацікавили ноги. Дівчина була босоніж, і приковували увагу довгі пальці на ногах. Настільки довгі, що зеленошкіра незнайомка не спиралася ногами на рогові вирости на шкірі ящера, що заміняли вершникам стремена, а трималася за них. Загалом, якби не колір шкіри, я міг би віднести незнайомку до найкращих зразків ельфійського народу. Але зелена шкіра… .
Я зміг так добре роздивитися зеленошкіру дівчину, бо вона зовсім не звернула уваги на мене, і мені не довелося зустрітися з нею поглядами. Увага дівчини була прикута до чогось, що нагадувало багатогранний кристал, величиною з куряче яйце. Дівчина, відкинувшись на спинку сідла, пильно вдивлялася в кристал, що тримала обома руками, намагаючись щось там розгледіти. Нажаль мені не було видно, що такого цікавого вона там знайшла.
Мазнувши оком по фургону навантаженому великою кількістю коробок, відмітив для себе, що зроблена тарантайка на совість, повністю з одного сорту дерева, що борта, що колеса, відполірована до блиску і покрита лаком. Але зробив своїй підсвідомості зауваження, бо вважав конструкцію на шести колесах дуже неповороткою.
Вийшовши за фургоном на дорогу, знову попрямував за дивним транспортом, що чим далі, тим більше від мене віддалявся. Майнула думка трохи підбігти, наздогнати фургон, і попроситися під'їхати на возі, але своєчасно зрозумів, що втрачаю контроль над сном, тому, що при бажанні я просто міг перенестися у повітрі і досягти цілі як польотом, так і телепортацією, а думкою про попутку, починаю не диктувати своєму сну свої закони, а підлаштовуватися до законів реальності, які сам же і накидаю на цей сон. Тим більше, що я зараз нікуди не поспішав, і збільшувати швидкість пересування мені було зовсім не потрібно. Тому поновив контроль, розглянувши відкриті долоні рук, і пішов собі далі дорогою.
На такому простому прикладі читач може зрозуміти, на якому рівні потрібно мати контроль над думками, щоб подорожувати у свідомих сновидіннях.
А куди прямує фургон? Напевне десь там, вдалині, повинно знаходитись якесь місто. Швидше за все воно там і знаходиться, можливо його вже повинно бути видно, але заважає чи то туман, чи то хмари на небокраї. Ось легенький вітерець розвіяв морок і попереду можна бачити величне місто… . Ну, не зовсм місто… . Швидше зовсім не місто. Схоже на село. Багато маленьких хаток розкидані між невеличкими деревцями. Не зовсім хатки. Швидше насипні горбики землі з дуже крутими схилами і великою кількістю отворів. Отвори – двері знаходяться на рівні землі. Вони заввишки близько метра. Отвори – вікна знаходяться на різній висоті. Очевидно поняття поверхів тут не існує. Горби – хатки, хоч і знаходяться в оточенні залені, але стіни хаток подекуди несуть на собі сліди пожежі. На вершечку кожної хатки горба знаходиться помаранчева шапочка. Схоже на те, що на вершині кожної хатки хтось перевернув глечик з помаранчевим гоголем-моголем, і помаранчева піна розтіклася по вершечку горба, застигла і тепер слугує такою дивною прикрасою.
Фургон вже досяг перших будівель і сховався за ними. У цих глиняних хатках хтось повинен жити. Підійшовши ближче бачу жильців. Це не люди. Цих істот також не можна віднести до всіх тих мешканців, що я настворював у лісовій локації.