Дали мені єгипетську сигарету і, запаливши її, я ще більш осмілів та спитав солдатів чи не націонал-соціалісти вони. М'ясник показав ножем на похмурого солдата, що дав мені сигарету, і сказав, що то єдиний з них наці. На моє запитання, чи він партійний, похмурий витяг з кишені свій партійний квиток і показав мені, дав у руки. У квитку також лежала фотокартка міського кварталу з невеликих трьохповерхових будинків, схожих на так звані "мансардні дома" що були побудовані у Сталінграді якимись іноземцями на селищі орудійного заводу. Виявилося, що то робітниче селище у Рурі, де і мешкав похмурий до війни. Невдовзі підійшов ще один німець, молоденький стрункий блондин. Хвилину-другу послухавши наші розмови, він запросив мене піти з ним, підвів мене до машини, показав її. У машині навалом лежало може з десяток-півтора радянських автоматів ППШ. Німець пояснив, що то зброя відібрана у наших відступаючих солдатів, що їх наздоганяла їхня залога. "А солдатам що ви зробили, мабуть повбивали?" спитав я, німець обурився, "Як ти міг таке подумати, ми ж солдати а не щось інше! Ми їх відпустили, а декого і підвезли." Потім підвів він мене до гармати, відкрив замок і показав, що вона заряджена, дав подивитись у приціл, що був направлений на точку зустрічі шляху з обрієм, показав кнопку, що "стріляє" і раптом зник, а я у наступну мить почув сильний гуркіт з неба, глянув угору і наді мною промайнули три наших винищувачі І-16, що летіли на висоті кільканадцяти метрів. Коли ущух їхній гуркіт, мій поводир знову з'явився, обтрушуючись та ніяково посміхаючись, а з-за кущів почулась відчайдушна лайка — кілька німців сховались від літаків у сімейному окопі Гвозденків, що його дітлахи перетворили на вбиральню. Тож і вилізли солдати закаляними. Вийшла мама і спитала, що трапилось. Я розповів і сказав, що у ту мить, коли наді мною майнули зірки на крилах літаків, я зрозумів, що міг би загинути по-дурному коло ворожої техніки, висновок для себе зробив і тепер триматимусь якомога далі від неї. Підчас нашої розмови до нас підійшла одна з студенток, що не вернулись вчасно до своїх сіл і живуть на учгоспі, і запросила до їхнього помешкання. Ми зайшли до них, побалакали про становище у якому опинились. Дівчата просили мене навіщати їх якомога частіше, бо, мабуть, тепер на учгоспі весь час будуть солдати, то моя присутність може захистить їх від можливих неприємностей. Ні я, ні моя мати аж ніяк не були впевнені у ефективності такого захисту, але відмовити дівчатам не можна було і я обіцяв бувати у них щодня.
Вранці наступного дня, побачивши що німців на учгоспі не стало, я пішов до Башанти, аби прояснити обстановку. Підходячи до містечка я побачив на стовпі якесь оголошення і довідався з нього, що цілий ряд провин населення, що були в оголошенні перелічені, карається через РОЗСТРІЛ так і було великими літерами написано у кінці. Серед тих провин значились переховування червоноармійців та партизан, комуністів, жидів, грабунки громадського та особистого майна, самовільне переселення в межах населеного пункту та переселення у інші населенні пункти і ще дещо.
Прийшовши до містечка я довідався, що у день зайняття Башанти, німці розстріляли десятьох полонених червоноармійців чому, за що, невідомо. Люди, що здаля бачили розстріл, розказували мені, що гурток полонених під конвоєм трьох-чотирьох німців спокійно йшов через греблю міського ставу, спустився з неї на стежку, що вела через лісок до радгоспу і один з полонених раптом побіг в сторону, німці ж зразу застрелили його і за ним решту...Місцеві чоловіки закопали їх на тому ж місці де їх було побито, дівчата стали носити щодня букети квітів на цю могилу. Я підійшов до могили, вклонився, трохи постояв та пішов назад до садиби технікуму, проминувши догоряючі склади "Заготзерна" з збираючими вціліле зерно башантинцями. У технікумі я зустрів знайомого випускника, що не встиг одержати диплома, він попросив мене допомогти відшукати його папери у канцелярії, сам він боїться. Я зауважив, що нічого ми не знайдемо та порадив почекати поки вернеться наша влада, але він стояв на своєму і ми зайшли у відчинену канцелярію. Знайшовши кімнату з слідами якихось паперів я залишив студента шукати свої документи, а сам підсів до друкарської машинки, що стояла у приймальні директора, вже з зіпсованою якимись мародерами клавіатурою та став розбиратись що ще їй заподіяно. Аж тут від вхідних дверей пролунало "Здрасс!", як мені здалось. "Здрастуйте", відповів я та глянув на увійшовшого і отетерів на мене націлювався пістолем німецький солдат і повторив свій вигук "Гераус!" під дулом пістоля я зразу зрозумів, що зо мною не вітаються, а наказують йти геть звідси. "Гераус, так гераус", сказав я і пішов на солдата, бо єдиний вихід був у ті двері, що в них стояв німець, тут і мій супутник вийшов з канцелярії і збілів, побачивши як я йду на озброєного німця, що теж злякався, але здогадався звільнити вихід. А злякатись було чого — я був хлопцем вагою 74 кілограми, зростом 174 сантиметри, тобто вище німця з пістолем, як і більшості німецьких солдатів та ще й був наголо острижений, як червоноармієць. Слідом за мною вийшов і студент, щось белькочучи.
Повернувшись до мами, я розповів їй все і ми вирішили поки не вертатись у Башанту і пішов відвідати дівчат, бо побачив в учгоспі німецькі машини. Там я застав багато солдатів — на учгоспі розташувались зенітники з встановленими на автомашинах 20-міліметровими скорострільними гарматами.
Тому я повернувся на вахту до дівчат у кімнаті яких вже було кілька кавалерів з прибулих зенітників, що зустріли мене з подивом і ворожістю, але коли виявили, що я приятель дівчат і не солдат, заспокоїлись і були здивовані тим фактом, що такому здоровому хлопчині ще не минуло 16-ти років. Ці вояки одержували газети та журнали, щоправда з великим запізненням, тому ті числа, що я брав у німців, ще рясніли всякими карикатурами на радянське керівництво з нагоди поразки радянських військ під Харковом та у Керчі. Мої "підопічні" дівчата таки викликали симпатію солдатів до своєї компанії і ті проводили багато часу у ній, милуючись студентками, але ніяких ексцесів не було, а командування зенітників слідкувало за тим, аби у вечірню пору жодного німця не було поблизу дівчачої оселі. Надвечір до мене підійшов один фельдфебель забрати газети й журнали, що він дав мені почитати. У цей момент ми почули далекий вибух, глянувши у сторону його ми побачили, як над якоюсь фермою, кілометри за три від нас, кружляють три літаки. Вони скинули ще дві бомби осторонь ферми та покружляли ще трохи, мабуть, роздивляючись на результати своєї роботи. Я спитав фельдфебеля, а чого ж його зенітники не стріляють, я думав відповість, що задалеко, але він сказав "Тільки стрільни, прилетять сюди і всім нам капут буде". Тільки він це сказав почувся жіночий крик: " Бадма, нарр, нарр, нарр!", німець отетерів і спитав: "Чого вона лається?". "Та не лається, то калмичка сина кличе, по-німецькому то звучатиме Бадма, комм гер." сміючись сказав я. Справа у тому, що "Narr" німецькою означає дурень.
Пройшло ще кілька днів, на учгоспі не стало німців і настала можливість зайнятися своїми справами, тим паче, що наша хазяйка проявляла ознаки невдоволення нами — то мати облаяла німецького солдата, було за що, то відійшла від жіночої компанії, коли якийсь некультурний солдат заговорив на теми, що у нас неприйнятні при жінках. Та ще, як на гріх, мати часто вдягала мій піджачок так звану "сталінку" кольору хакі, що наводило декого на думку, що ми родина як не військового, то, принаймні, шанувальника Сталіна.
Зважаючи на вже згадане оголошення, треба було клопотати про дозвіл німецької влади на повернення до Башанти. Тож і пішов я шукати ту владу. Як виявилося за неї слугував перевтомлений літній обер-лейтенант, основним обов'язком якого була організація проходу військових підрозділів через містечко та вирішення виникаючих при цьому питань. Проте він не відмовився вислухати мене з допомогою місцевої дівчини, що знала німецьку мову і була його перекладачкою. Чи то перекладачка знала мову недосконало, чи що, але німець відмовив мені через те, що йшлося про переїзд до садиби технікуму, значить не зрозумів всіх обставин, підключився і я з своєю зовсім недосконалою мовою і, врешті решт ми змусили пана офіцера дати нам дозвіл на повернення додому. Коли ж я попрохав дати мені письмовий дозвіл, він здивувався, для чого? Я пояснив, що можу накласти життям за самовільне переселення і сказав про оголошення, офіцер обурено фукнув і порадив послатись на нього, якщо затримають.
Взяли ми з мамою знову той виїзд, що привіз нас на сортодільницю і переїхали до сусідів у садибу технікуму, бо на той час гуртожитки, що серед них було наше помешкання, були заповнені німецькими вояками. Щоправда, це помешкання німці не заселили і все, що там було залишилось на місці, хоч було все відкрите. Навіть дещо прибуло — на столі стояла мініатюрна парова машина з фізичного кабінету, хтось приніс. На місці залишились портрети Шевченка та Горького і барельєф Леніна на платівці дзеркального скла. Вціліли пів мішка борошна і мішок з зерновим послідом для годівлі курей. Влаштувавшись у сусідів, ми з мамою та сусідками пішли забрати свою мізерію до себе. Наша навала викликала зацікавлення німців і до нас підійшов знавець польської мови, аби пересвідчитись, чи це не мародери. Мені вдалося переконати і його і офіцера, до якого мене відвели, що ми справжні хазяї і просто забираємо своє добро. Хоч може і не переконали, та мабуть німці зважили, що не варт сперечатись за якісь мішки, пару портретів та матраців.
Сусідки, що взяли нас у прийми то були мати та дочка Волошини. Матері, Євдокії Петрівні, було за п'ятдесят, а дочка Ніна була моєю ровесницею. У їхньому помешканні були дві кімнати — досить велика кухня — їдальня та невеличка спальня, хазяйки виділили нам з мамою спальню, самі ж залишились у першій кімнаті. Жили ми з Волошиними як єдина родина, об'єднавши сякі-такі наші ресурси, разом харчувалися. Спочатку по нашому поверненню до містечка ми жили як у відпустці — ніде не працювали, тільки трохи поралися у наших невеликих городах.
Одного разу під час перебування на городі, кілометри за три від містечка, ми з мамою почули досить сильний вибух і за ним ще дванадцять вибухів, поглянувши у їх сторону ми побачили тринадцять стовпів пилу що піднялися вздовж Сальського шляху, за близьким обрієм.