Вчора ми з ними знову поспілкувалися у альтанці під час перекуру, і я знову мав можливість насолодитися запахом самосаду. Хлопці вже не були такими переляканими, як під час першої зустрічі. Попихкуючи люльками, вели розмову чинно, на загальні теми, іноді питали мене, чи не знаю я якогось ротного, чи якогось комбрига. Сталося те, що і мало статися. Якщо мозок не може пояснити якесь явище, він не заспокоїться, поки якимось чином не обґрунтує для себе всі факти, і не поставить, все що відбулося, на логічні рейки.
Коли я лежу у себе в палаті, під час післяобідньої тихої години і дрімаю, я одночасно, можу вийшовши з фізичного тіла, подорожувати по палатах, спостерігати і слухати. Знайшовши таким чином палату хлопців, я дізнався, що вони видумали для себе історію, яка пояснювала мої подарунки. Виявляється, вони здорово насолили кацапам під час останнього бою і обидва чули, як їхнє командування пообіцяло їм, крім нового звання, подати у списки на винагороду. Але видно нагороди не буде і їхні братики вирішили подякувати їм такими пам'ятними подарунками. Мене використали як посильного. І щоб трохи пожартувати, видумали історію з Мамалигою. Єдине, в чому хлопці не могли зійтися, це у тому, хто я такий. Сірий вважав, що я пересічний волонтер, який заробив поранення, і знаючи, що їде в цю лікарню, погодився бути листоношою і передати подарунки товаришам. Стріла ж, вважав, що я поранений розвідник, якого командування попросило передати такі нагороди хлопцям, бо волонтер так зіграти свою роль не зможе, тут потрібні навички і психологічна підготовка.
Зі мною хлопці вели себе так, наче нічого не сталося, зрідка посміхаючись у бороди, коли я чесно відповідав, що не знаю жодного з їхніх командирів. Звісно ж мене це повністю влаштовувало. І хоча я вважаю, що у людини, повинна бути віра у щось незбагненне, нереальне, хоча б у міф, аби у тяжку годину мати кого попросити про допомогу і мати звідки зачерпнути силу віри, щоб піднятись, коли вже не можеш, перемогти, коли вже нездужиш, переконувати хлопців, та щось їм доводити я не хотів. Після логічних аргументів віра у казку не виникає, а чудо, яке детально пояснили, стає лише віртуозно виконаним фокусом.
Пообідавши я потихеньку попрямував у свою палату, роздумуючи над своїми записами. Тепер мені належало записати все що зможу згадати з тих спогадів, яких я ніде отримати не міг, але все ж мав. Тут вже я знаходився у ролі Стріли і Сірого, і намагався собі якось логічно пояснити все те, що зі мною відбулося, або не відбулося, і при цьому остаточно не зійти з глузду.
23 *** Колись. Невідомо де.
Уві сні я себе усвідомив на дорозі. Це було одне з місць, яке я собі створив для відпочинку. Мені тут було просто комфортно. Однак, я сюди давно не заглядав. Вже давно я проводив більшість своїх снів у лісі, де захоплювався своїми вихованцями. Але певно, підсвідомість закинула мене сюди, тому що мені треба було від чогось відпочити. Від чого? Не пам'ятаю. Хоча ні, пам'ятаю, завал на роботі. Тут можна вдосталь походити по дорозі і подумати. Цю дорогу я взяв із своїх дитячих спогадів, коли рідня з'їжджалася до діда і баби, дорослі працювали, або щось святкували, а я з двоюрідними і троюрідними сестрами, бігали за село у поле. Дорога у моєму сні була ґрунтова, йшла від небокраю і до небокраю, рівна немов стріла. Дикий степ з обох боків дороги був порослий різнотрав'ям. Світило, але не пекло сонце. Я заїздив дорогу возами. На прогалинах, там де були сліди від коліс, земля була втрамбована до стану каменю, і була вкрита дрібним пилом, який у місцях колишніх калюж, вкривав ноги по кісточки. Я просто йшов босоніж розгрібаючи босими ногами пилюку, посміхаючись і насолоджуючись самим процесом подорожі. Одягнений я був лише у прості суконні штани, з підкоченими до колін ногавицями і льняну сорочку без ґудзиків, що вдягається через голову. Вітру не було, комах я відігнав, просто крок за кроком рухався вперед. В такі моменти можна було трішечки понизити рівень контролю і дати можливість підсвідомості підкинути, щось в сон. Таким чином можна було влаштувати собі сюрприз. Чогось все таки не хватало. Степ. Не хватає жайворонка. Зразу степ наповнився цвіркотінням. Он над землею метрів на десять злетіла маленька грудочка і завмерла в повітрі. Жайворонки співають не зупиняючись на те, щоб набрати повітря. Вони співають у польоті і як і багато інших птахів мають певні пазухи в крилах, через які повітря попадає в легені. Можна сказати, що коли жайворонок літає він повітря не вдихає, а лише видихає, і може співати не зупиняючись.
Можна нічого не видумувати, природа створила таке різноманіття життя, що ніякої фантазії не хватить створити щось нове. Але все ж степ доволі одноманітний. Нехай справа, кілометрів за п'ять, чорніє смуга лісу. Можливо, нехай це буде мій ліс. Мій створений ліс, який я населяв всілякими істотами. Здався собі схожим на комп'ютерного дизайнера, що заповняє полігони готовими формами. Зліва… гори? Вдалині? Ні … гори, це… .
Згадалися любителі альтернативної історії. Звісно теорії пласкої Землі і інопланетян з глибин океану, ніякої критики не витримували, але мене свого часу зацікавила теорія, де колишні цивілізації, тисячі років назад, влаштували з Землі кар'єр для добування корисних копалин, складали перероблену породу у гігантські терикони, які сьогодні є нашими горами і вулканами, що складаються з сипучої породи і ведуть себе так само, як і маленькі терикони на горно видобувних комбінатах. Ті гори, що складаються з скальних порід, на думку засновників теорії існування кремнієвої ери, є залишками від гігантських дерев кремнієвої форми життя. А простіше кажучи пнями від зламаних минулими цивілізаціями кремнієвих дерев. А ті височини, які ми називаємо столовими горами, є вже не зламаними, а охайно спиляними кремнієвими деревами, що на думку засновників теорії, були заввишки від десяти до п'ятдесяти кілометрів.
До подібних теорій я наяву відносився … ніяк. Факти, які наводили захисники цих теорій, були дуже цікавими, хвилювали фантазію, але остаточно не доводили існування кремнієвої ери, як і прихильники традиційної історії з своїми жалюгідними намаганнями спростувати цю теорію, не могли остаточно заперечити її існування. Але це було наяву. А уві сні, якщо я встановлю тут гори, значить з'явиться можливість, що колишні цивілізації тут також винищили планету, залишивши місцевим мешканцям і мені одні терикони виробленої породи і викопані моря з пласким дном. То може встановити тут замість гір, велетенські кремнієві дерева? А якої вони були форми? Як виглядали? Якщо основою їхнього існування був не вуглець а кремній, то про крону годі й думати. У всіх відомих мені рослин був стовбур, або щось на кшталт стовбура, і листя, крона, шляпка, якесь розширення зверху, тощо. Щось для того, щоб захопити собі площу на збір сонячних променів, для фотосинтезу. Чи потрібні були для життя кремнієвим деревам сонячні промені. Якщо так, то крони двадцятикілометрових дерев будуть затіняти від сонця сотні гектарів землі знизу, і моє існування тут буде на рівні блохи, що скаче в коріннях дідуся дуба. Моїх знань було малувато, щоб повністю змоделювати умови існування кремнієвих рослин і істот, але достатньо, щоб зрозуміти, що для існування кремнієвих і вуглецевих сполук у вигляді життя, потрібні різні атмосфери. Отже, не варто і мріяти виростити собі уві сні живі кремнієві дерева. Але повністю рівна Земля без гір здалася мені нудною, тому я вирішив, що у моєму світі кремнієва ера давно минула, але рештки кремнієвих гігантів ніхто не перероблював і вони досі мають стояти кам'яними нагадуваннями про мізерність життя дрібних істот з вуглеводною формою існування. Я чітким вольовим рішенням вирішив, що в моєму світі, моїм кремнієвим деревам не було необхідності у сонячних променях, тому вони могли мати форму велетенських грибів дощовиків з доволі короткими товстими ніжками, до кілометра у висоту і до декількох кілометрів у розрізі, і гігантськими кулями у наверші. За тисячі років кулі повинні були осипатися і вивітритися, і для нащадків мали лишитися велетенські столові гори різного діаметру і різної висоти, оточені непролазними лісами. Гірську місцевість я розташував зліва від степової дороги, по якій неспішно подорожував. Оскільки зараз мені в гори не хотілося, то я відсунув їх подалі. Десь до горизонту. Думаю десь там, серед цих велетнів, на одній з вершин, знаходиться і моє плато для спостережень і медитації.
- І побачив він, що це добре! І був вечір, і була ніч, і настав ранок… .
Засунувши руки до кишень, я з самовдоволеною моською продовжував повільно крокувати степовою дорогою. Співав жайворонок. Розганяючи зелені хвилі, споквола шелестів степовими травами легенький вітерець. Сьогодні я собою був особливо задоволений. Виходило рухати великими площами і територіями. Хоча розмір переміщень не мав значення. Для підняття в повітря придорожного камінця і кілометрової гори я використовував однаковий посил волевиявлення. У своєму сні це зовсім не важко. Однак трохи незвично було скласти в уяві цей велетенський пазл території. Вжитися в цілісну картину власного світу. Але знову ж таки, я не думав над дрібницями. Я не думав, як розмістити гілки дерев, корінці трав, пласти землі і повітряні потоки. Якщо це і робилося, то допускаю, що роль спеціаліста по підгонці загальної картини до ідеалу брала на себе підсвідомість. Я ж насолоджувався результатом і продовжував крокувати по дорозі, буцаючи ногами пилюку. Хотілося продовження, але одночасно не можна було втрачати контроль зовсім. Бо сон завжди насторожі. Радіти можна, але не дуже, бо втратиш контроль над прикордонним станом організму і до побачення, свідоме сновидіння, та доброго часу, звичайний сон. Я вирівняв емоції до стану спокійного задоволення і трошки відпустив контроль, щоб спровокувати підсвідомість, підкинути мені якусь приманку для подальшого керування реальністю сну.
За спиною почулися незрозумілі звуки. Сформувався образ когось невідомого і великого, хто наздоганяв мене, і кому необхідно було звільнити дорогу.