Перейшли на другу швидкість, але вже муфти зчеплення було попсовано. За три-чотири дні після початку жнив одужав і став до роботи мій комбайнер-кіномеханік і розібрався, що погана поведінка двигуна мабуть є наслідком неякісної притирки клапанів, бо одержавши від когось головку циліндрів він її не перевірив. Тому, скориставшись вимушеною перервою в роботі в наслідок великої роси, головку циліндрів було знято і діагноз підтвердився, все вдалося полагодити, але перерва у роботі комбайна затяглася через військові події. Ще за тиждень до того з комбайна було видно пожвавлення автомобільного руху на дорогах, що йшли з Сальська та на Ставрополь а напередодні зняття головки Радянське інформбюро повідомило про здачу німцям Ростова і Новочеркаська, у цей же день до мене у поле завітала моя мама, що приїхала до Башанти з будівництва летовища за харчами для студентів та за інструкціями, як тепер діяти. Патрон мій відпустив мене додому і ми з мамою ламали голову, що ж нам робити, адже ясно, що німці тепер покотяться через наші краї аж до Кавказу. Але у райвиконкомі маму заспокоїли, що німців затримає Дон, видали їй продукти харчування для її бригади і відрядили знову на будівництво летовища. Про всяк випадок ми упакували свої речі для евакуації і домовились, що мама у всякому разі вернеться у Башанту, де я мушу чекати на неї.
У цей же день завітала до нас Дія за порадою, чи евакуюватись їй з сім'єю, що складалась з неї, п'ятнадцятирічної сестри, чотирьохрічного братика та невиліковно хворої матері. Тож Дія фактично була главою сім'ї, бо батько її покинув. Я не радив їй евакуюватись, з огляду на близьку зиму і сподівання, що можлива окупація триватиме недовго, інакше, всьому Союзові капут. Поки ми балакали, прийшла мама і зрозуміла, що ми з Дією добрі знайомі, здалося, що це їй імпонувало, хоч і стосунки її з гостею були непростими. Але ж приємно бачити подругою сина вродливу дівчину.
Вранці мама виїхала, а я пішов на роботу. Наша бригада діставшись до комбайна злізла на нього, аби подивитись на шляхи і побачила, що у сторону Башанти біжать машини суцільним потоком, так ще ніколи не було. Порадившись трохи ми вирішили розійтись, бо у такій обстановці слід чекати на німецькі літаки, що можуть зацікавитись і нашим агрегатом. Троє з нас, включаючи мене пішли на свої городи, що були неподалік. Там і побачили кілька німецьких одномоторних літаків, що кружляли над обрієм на невеликій висоті, час від часу стріляючи з кулеметів, поки не полетіли геть, мабуть розстрілявши всі набої. А що у тому місці де вони кружляли не було ні осель, ні інших будівель, то ми зрозуміли, що то літаки ганялись за подорожніми. Вранці це підтвердилося — то літаки полохали кількох дівчат, що верталися з колгоспу додому, про що розповіла моя сусідка та однокласниця Лисакова, що була серед тих дівчат. Мабуть німецькі льотчики просто розважалися, бо ніхто з дівчат не постраждав, але ж страху натерпілися. Отакенькі "розваги" були у гітлерівського вояцтва!
Прийшовши з городу до Башанти, я пішов до Дії, але застав лише спорожніле помешкання. Сусіди сказали, що Діїна сім'я виїхала все ж, бо побоялися, що при німцях хтось може помститися сім'ї за діяльність батька Дії, що був колись завідуючим районним земельним відділом і ретельно проводив політику партії в нашому районі.
Пізно ввечері цього ж дня вернулася моя мама, що прибувши на будівництво не застала там нікого, бо вже всі і робітники, і начальство, розбіглися. На шляху назад вона роздала харчі відступаючим солдатам і віддала їм своїх коней, взявши їхніх, потомлених тривалим відступом. Мама готова була брати речі у руки та йти на схід, я ж доводив їй безглуздість таких дій, бо пішки від фронту, що так стрімголов просувається не втечеш, та й іти вночі, коли бозна які люди бродять по степу, вкрай небезпечно. Крім того, я обстоював думку про недоцільність евакуації, бо у хлібній Башанті можна зиму так сяк перебути, а якщо і за зиму наші війська не повернуться, то всьому кінець і треба буде починати все спочатку де б ми не були. Врешті-решт мама погодилась зі мною, але ми мали кудись переселитися, бо на цей час ми мешкали у квартирі, що була єдиним помешканням у центрі кварталу з чотирьох гуртожитків. Всі ж боялися, що гуртожитки ці, згідно з вказівками Сталіна, висловленими 3 липня минулого року, або у разі можливого вуличного бою, буде знищено, тому ми вирішили перебратися з райцентру на сортодільницю, що стояла окремим хутором за кілометр-півтора від нашого житла. Взяли у керівника сортодільниці на годину пару коней та так звану лінійку і перевезли свої речі туди до одної калмички, що погодилася дати нам притулок на якийсь час, поки пройде фронт. Наступного дня ми пройшли до Башанти, довідатись, чи нема якихось новин, бо на шляхах стало спокійно, машини перестали бігти, ось і подумали ми, що може війна до нас не дійде все-таки. У технікумі ми застали трактора з причепом, завантаженим учбовим приладдям, з знайомим трактористом, що збирався вести цей потяг в евакуацію, і вже подумали, чи не пристати до нього, та поки ми розмірковували, розлетівсь на шматки вентилятор трактора, скоріш за все у нього щось підсунув тракторист, що не хотів евакуюватись. Аж тут з'явився директор технікуму на лінійці запряженій парою баских коней з одною пасажиркою і порадив нам ні в якому разі не залишатись, а в нас з мамою не дістало нахальства для слідування цій пораді вскочити на лінійку та їхати з ним разом, а сам він цього не запропонував. Так і поїхали вони удвох. Ще раз обговоривши всі обставини, ми вирішили більш не рипатись і залишились на сортодільниці. Прийшовши на дільницю ми застали там кількох солдатів на чолі з симпатичним грузином політпрацівником найнижчого рангу (замполітом), що заспокоював жінок, які висловлювали докори нашим військам та уряду за такий перебіг війни і питалися, що ж тепер буде, адже яку величезну територію треба буде відвойовувати тож чи подужає це армія, яка більше року відступає? Грузин сказав, що не так вже все й погано — на захід від Житомира, мовляв, вибухнуло народне повстання і вже звільнено від німців велику територію. Ми щиро подивувались тому, що офіційні повідомлення про це відсутні. "Воєнная тайна", відказав замполіт. І досі не відаю про що йшлося чи про УПА, чи про радянських партизанів. Кінець дня пройшов тихо, вже не було машин і перехожих на шляхах. У надвечір'я над Башантою піднялись дві димові хмари — це загін нашої міліції підпалив склади "Заготзерна" та майстерні місцевої МТС (Машинотракторної станції). Підпалювачів ми побачили, коли вони на конях галопом неслися повз нашу сортодільницю з начальником міліції попереду. Я ж не міг зрозуміти що коїться. В моїй уяві з підходом фронту мали наростати суто військові події — транспортування боєприпасів та поранених, нальоти ворожої авіації, а тут повна тиша. Я уявляв собі, що відступають наші війська безперервно відстрілюючись, задкуючи зі зброєю в руках. Навчений нашими кінофільмами я не міг і помислити, що відступ до Волги і Кавказу являє собою просто втечу вже розбитої та деморалізованої армії, що деякі вояки і цілі підрозділи, які не зрозуміли, що втеча — то їх порятунок і збереження їх же для наступної боротьби, намагались чинити опір переможній навалі ворога і лише гинули, героїчно і з честю, та без користі для батьківщини. Трохи пізніше я познайомився з кількома саме такими випадками... Наступного дня знову було тихо, щоправда до нас завітали кілька солдатів, що йшли полями на південь . Мати встигла перекинутись декількома словами з одним з них, поки передавала йому дещо з їжі він сказав, що шляхами вже йдуть німецькі війська і що вони їх бачили. Тільки-но солдати пішли далі, високо в небі з'явився німецький літак Фокке Вульф-189 ("Рама"), що й учора кілька разів пролітав над нашим містечком та його околицями. Сьогодні він летів по спіралі поступово знижуючись. За хвилин двадцять він знизився метрів до 50-ти і покружляв над містечком та його околицями. Я лежав на вході до окопу і весь час спостерігав за літаком, коли він був у найнижчому положенні, навіть бачив льотчиків. Покружлявши, літак стрімко піднявся на велику висоту, кинув білу сигнальну ракету і полетів на південь. Ми всі повилізали з окопів та зайнялись було своїми справами, аж тут почули гуркіт з боку учгоспу і сухі, різкі гарматні постріли. Глянувши у ту сторону, ми побачили два танки темно-зеленого кольору, що спокійно стояли і з них вилізали люди. За хвилину другу до нас підійшов з учгоспу наш сусіда і сказав, що то німці. Куди вони стріляли так і залишилось невідомим, мабуть просто салютували собі, або таким чином про щось сигналізували. Мені дуже кортіло роздивитись німців поближче, хоч і боязно було — радянська преса безперервно розписувала, що німці, входячи у будь-який населений пункт відразу починають мордувати населення, грабувати, розстрілювати тих, що захищають своє майно, або кого їм заманеться. Звичайно, щось не вірилось, через очевидну безглуздість такої поведінки, але ж, як кажуть, диму без вогню не буває... Мабуть і моїй мамі теж було цікаво подивитись на окупантів, бо відпустити мене до учгоспу, де були німці вона не захотіла, але пішла зі мною. На учгоспі коли ми туди прийшли вже не було танків, а коло хати нашого коваля Гвозденка у кущах стояла німецька протитанкова гармата і дві автомашини з панцерними бортами, а коло літньої кухні Гвозденка один німець білував свинячу тушу та троє чи четверо спостерігало за ним. Мати зайшла до коваля у хату, я ж підсів до німців і став їх розпитувати про становище на фронтах. Проте виявилося, що вони його не дуже знали і змалювали його у загальних виразах: "Москва капут, Ленінград капут, Сталінград капут", коли ж я спитав, коли саме цей капут відбувся, відповіли, що як і не відбувся досі, то завтра-позавтра відбудеться і війна скінчиться. Спілкувалися ми німецькою мовою, але я не звик до вимови справжніх німців і не дуже їх розумів, вони ж у свою чергу не розуміли мою вимову, допомагав той, що порався з свинею, бо знав польську мову та трохи українську. За кільканадцять хвилин такої розмови ми стали легше розуміти одне одного і я насмілився попрохати запалити.