До каси міжміських електропоїздів я не пішов, бо там також були Содом і Гоморра. Прослизнувши мимо турнікета на перон, я зробив жалісливий вираз обличчя контролеру, та протягнув сотню. Той скривився та відмахнувся. В країні війна, що тут взагалі роблять контролери? Заскочивши в старенький вагон, я зрозумів, що всі черги та штовханина були саме за квитками на захід. А на електричку на схід людей майже не було. Вагон був майже порожній і я зайняв широке сидіння, та не довго думаючи розлігся на ньому, маючи надію пролежати хоч частину дороги, поки не набереться людей і мене не згонять, змусивши прийняти сидяче положення. Але сидіти я мав біля вікна, і це робило дорогу не такою нудною.
Потягнулися години моєї подорожі. Спочатку я лежав і трохи куняв. Потім народу стало більше і я, звільнивши людям місце, сів коло вікна, та почав дивитися на ще засніжені поля. Мимоволі дивувався тому, як змінилися люди. Якщо раніше обов'язково знайшлося б якесь наполовину тверезе тіло, яке гнали б звідусіль матюками та жартами, за дурнувату поведінку, або зібралася б компанія протестуючої молоді з голосною музикою на мобільних телефонах, то зараз, всі вели себе дуже шанобливо до сторонніх, зовсім не було дітей. Чулися слова про війну, та іноді жінки мовчки витирали сльози. Згадав звернення Хутіна до Кацапстану, запис якого я прослухав зранку. Вперше воно пролунало вночі, одночасно з сигналом "Фас!", який віддали кацапські командири своїм свинособакам. Також згадалися слова одного з світових політиків: "Щоб об'єднати народ, та зробити з країни єдиний кулак, потрібен зовнішній ворог. Чим сильніший буде ворог, тим міцнішими будуть зв'язки між людьми." Це відчувалося у повітрі. Не знаю звідки, але я достеменно знав, що за необхідності, можна просто встати, попросити у людей допомоги, та зразу її отримати. І байдуже, що буде потрібно, чи гроші — витягнуть з гаманця і віддадуть, чи одяг — знімуть з власного плеча і одягнуть на тебе. Але не було жодного жебрака, що скористався б вдалою годиною. Певно тому, що відчували, якщо попросиш не по нужді, а бажаючи збагатитися за чужий рахунок, ці жалісливі дядечки та тітоньки відчують фальш у твоєму голосі, та вмить перетворяться на чудовиськ, що розірвуть в клоччя кожного, хто в лиху годину наважиться використати довіру людей, та нажитися обманом. Зважаючи на те, як об'єдналися люди, було видно, що ворог нам дістався до біса сильний. Однак я зрозумів і іншу річ. Якщо кацапам так легко зайшла на віру промова Хутіна Пуйла, від якої мене, як і кожного українця тягло на блювоту, так була вона просякнута зухвалою брехнею та зневагою, то і кацапи також об'єднаються. Можливо не так сильно, як ми, бо проти Кацапстану Україна здавалася не дуже сильним ворогом, але об'єднаються. І у лозунзі "Бєй жидов, спасай кацапов!", слово "жидов" умить зміниться на слово "хахлов". Однією з останніх думок які я пам'ятаю була: "Для багатьох життя скінчилося повністю. А для решти скінчилося те життя, яке було ще вчора. Насувається жах, темрява і небезпека."
Електричка все їхала, іноді зупиняючись. Люди мінялися, заходячи і виходячи на невеличких сільських перонах. Я дивився у вікно, куняв, іноді робив ковток води з пляшки, знову куняв… .
22 *** Зараз.
- "Все… ."
- "Так, здається початок ти написав."
- "Чесно кажучи, я думав, якщо потихеньку підійти до цього моменту, то я повинен ще щось згадати. Може ти щось пам'ятаєш?"
- "Ні. Не треба на мене покладати так багато надій. Якщо ти не пам'ятаєш, то і у мене ніякої інформації немає."
- "Ніякої від тебе користі. Я звісно розумію, що ти частина мого мозку і користуємося ми однією пам'яттю, але думав що ти дотичний до таємниць, знаєш трохи більше інформації з тих запасів, що складають дев'яносто сім відсотків потужностей нашого мозку, якими всі люди не користуються. Я думав, що через тебе можна дістатися хоч б у передпокої плацу підсвідомості. А ти користуєшся тими самими трьома відсотками мозку, що і я. Виходить, що ти навіть не спромігся виділити собі окрему житлову площу у моїй макітрі, а все на що ти здатний, це від імені мого шлунку сповіщати мене про те, що я зголоднів."
- "До речі, час обідати."
- "Так я і думав. Я втратив купу часу з пам'яті, у мене халепа, а тобі аби до столу дістатися."
- "А з приводу трьох відсотків ти помиляєшся. Зараз дослідники пішли набагато далі, і довели, що люди здебільшого використовують близько десяти відсотків ресурсів головного мозку. Отже твої три відсотки я звільняю, а займу решту сім, і зовсім заважати тобі не буду."
- "Ти, поки спілкувався з шлунком, набрався від нього багато поганого. Зокрема ти взяв у нього надмірний апетит. Чи не облізете ви, шановний, забирати у мене сім десятин мого житлового простору? І головне, "заважати не буду…". Геть з моєї голови, агресор!"
- "То пішли поїмо. У лікарняній їдальні таки непогано готують. Там і обговоримо умови нашого спільного існування. Може я тобі виділю один відсоток з своїх семи. А може навіть два."
- "Твоя щедрість не знає меж. Ти гірше москаля. Приперся і намагаєшся командувати."
- "Я – це ти, не забув? Може це ти приперся? Коли ми кажемо: — Я, — я відчуваю, що я до себе звертаюся, а ти просто голос в моїй голові, котрий заважає думати."
- "А по морді?! Ні, ти не москаль. Ти – кацап! Агресор! І поки ти мені заважаєш своїми теревенями, я сиджу на місці і не йду у їдальню."
- "І на що не підеш, заради справжнього друга і заради обіду. Пішли вже."
Я зберіг свіжий текст у документі, закрив ноутбук, який зараз став лише друкарською машинкою, бо тут не було доступу до інтернету, і вирушив до їдальні. Вже третій день я знаходився на стаціонарі у вже знайомій читачу лікарні. Лікар сказав, що ще тиждень він за мною поспостерігає, а потім, як рана на голові загоїться, дасть мені направлення на МРТ-скани головного мозку, які робити треба в столиці, бо тут поблизу ніде немає томографа. Тож за останні дні я таки сів за свою писанину. Наразі я закінчив ту частину своєї оповіді, яку пам'ятаю. Як показують мої записи, до свого провалу у пам'яті я непогано пам'ятаю своє життя, і останні мої спогади, що вдалося зовсім недавно вишкрябати зі своєї пам'яті, охоплюють майже весь перший день війни. Наступне, що спливає у мене в пам'яті, це та мить, коли я прийшов до тями, через майже три місяці, присипаний землею, у братській могилі на околиці Березина. І якби в той момент я був тим собою, яким я був у перший день війни, то скоріше за все, я просто задихнувся б там під землею, і історія гарного хлопця Валєри скінчилася б не почавшись. Майже три місяці зовсім не збереглись в моїй голові. Я не пам'ятаю, як я добрався до Березина, чи зустрівся з тіткою, що я взагалі там робив весь цей час, враховуючи те, що Березин окупували на третій день війни. Одні питання і жодної відповіді.
Але було одне "але". Замість втрачених трьох місяців календарного часу, в моїй голові записано майже півтора року моїх спогадів, які зовсім не ліпляться до цієї реальності. Як це все поєднати? Як, маючи два порвані маленькі поліетиленові пакетики "АТБ", стулити до купи один великий?
За два дні у лікарні я добре освоївся. Годували тут, як на мої аскетичні смаки, просто відмінно. Зараз мені належало з своєї палати, що знаходилося на третьому поверсі, спуститися на перший, до їдальні. Будучи у якості хворого, я не був змушений думати про харчування, і не навантажував ноги, бігаючи по селу у пошуках шматка хліба. Відчував себе доволі добре, тому не скористався ліфтом, на який грузили зараз інвалідну каталку, а пішов по сходах. У їдальні було багато народу. Більшість, це хлопці і дівчата з фронту, з легкими пораненнями. Важких відправляли далі, вглиб країни. Було також і декілька звичайних хворих, але цивільні люди намагалися якомога швидше виписатися і долікуватися вже вдома, бо розуміли, що займають місце, яке необхідне для поранених. Я відносився до розряду поранених, оскільки за своєю легендою, яка не дуже відрізнялася від правди, мене, пораненого, без свідомості, начебто привезли у це село. Відверто кажучи, тут був бардак. У любому з шпигунських романів, якими я колись захоплювався, мене, як людину, що невідомо звідки взялася, вже повинні були взяти під догляд.
Якщо бути об'єктивним, то факти були такі: одної ночі на порозі лікарні з'явився невідомий чоловік з раною на голові, одягнений у футболку, майже чорну від запеченої крові і спортивні штани. Босоніж. Розбудивши чергового лікаря, поки отримував першу допомогу, плутано розповів про невідомих волонтерів, про те, що до тями прийшов у машині, що у цьому селі у нього є далека рідня, що попросився вийти недалеко на автобусній зупинці, а волонтери поїхали далі, і що йому б лише пігулку від голови, а там він вже далі якось сам. Але хворий був обстежений сонним лікарем і записаний на стаціонар. Потім такий же сонний і злий санітар, за допомогою тримера, під короткий їжачок підстриг волосся і заодно бороду, щоб лікар мав доступ до рани на голові. В результаті, прийнявши душ, обколотий антибіотиками і знеболювальним і під наглядом симпатичної, але страшенно суворої санітарки, хворий був покладений до ліжка у палату на третьому поверсі лікарні, де зразу заснув. Проспавши решту ночі, цілий наступний день, і ще половину наступної ночі, хворий, що був зареєстрований у лікарняних записах як Клопотенко Валерій Йосипович, безслідно зник. Пізно ввечері, коли мінялись зміни медперсоналу, у палаті, де було ще п'ять хворих, він ще був, а з ранку ліжко виявилося порожнім. І лише на третій день опісля, він знову з'явився, заявивши, що не хотів обтяжувати лікарів клопотами, що був у рідні і трохи привів себе до порядку. Після того, як хворий отримав лекцію з матюччям від лікаря, гнівний погляд від санітарки, декілька неприємних уколів і перев'язку, він був реабілітований і під конвоєм тієї самої санітарки, відправлений на третій поверх, під заставу урочистої клятви, що поки лікар не дозволить, з лікарні ані ногою.
Роздумуючи, чи можуть ось таким шляхом москалі закидати в Україну шпигунів, я став у чергу на роздачу. У залі побачив знайомих хлопців, котрим подарував люльки і привітно помахав їм.