Після занять я став допомагати технікумському кіномеханіку у його непростій роботі, просто так, аби не сидіти без діла. Складнощі у роботі нашого кінотеатру полягали у тому, що перестав приїздити вечорами до садиби технікуму трактор, що крутив генератор постійного струму для живлення освітлення та нашого кінотеатру, а електростанція райцентру теж припинила роботу. Намагаючись
все-таки забезпечити роботу кінотеатру, кіномеханік знайшов десь генератор змінного струму на 15 кіловат та двигун на три кінських сили, тобто 2,2 кіловати і спробував зробити з них електростанцію, що давала б хоч один кіловат змінного струму для живлення звукопідсилювальної апаратури та двигуна проектора ТОМП4 з звуковою приставкою. Треба було забезпечити надійну передачу обертання двигуна на генератор з відповідною редукцією, визначити максимально допустиме навантаження цієї станції та режим запуску її і організувати передачу енергії до кінобудки. Ось у цьому я й допомагав кіномеханіку. Живлення дугової лампи проектора нам забезпечив місцевий радіовузол від своєї електростанції такої ж малої потужності, для чого спорудили ми ще одну лінію передачі. Я ж став і працювати мотористом на нашій електростанції, безоплатно. Після перших невдалих спроб налагодити наше кіно, все ж вдалося забезпечити нормальну демонстрацію фільмів, протягом майже трьох місяців. Наш кіномеханік обслуговував ще й кінотеатр у сусідньому радгоспі. Я теж приймав деяку участь у роботі того кінотеатру, хоч проблем з електрикою там не існувало та й була штатна помічниця кіномеханіка. Мій патрон забезпечив мене учбовою літературою з кіносправи і сказав, що згодом відвезе мене на кваліфікаційну комісію для оформлення фаху кіномеханіка другого розряду. Але через воєнні обставини це не вдалося, а літературу я сумлінно вивчив та надбав і практичні навички саме у радгоспному кінотеатрі.
Через свою роботу у двох кінотеатрах, я мало спілкувався з своїми ровесниками, крім однокласників, проте помітив серед башантинської молоді вродливу студентку мого віку і палко бажав з нею познайомитись. Я вже знав, її ім'я — Дія, та що вона вчиться у групі, де моя мати "класна пані", що вона дуже начитана і дружить тільки з своїми співучнями так було у школі і так триває у технікумі. І ось одного разу я насмілився після танцювального вечора підійти до неї та запропонувати проводити її додому. Дія привітно погодилась і якось зразу між нами встановився психологічний контакт, буцім ми були вже давно знайомі, одним словом щире кохання з першого погляду. Тому, пішли ми не до її дому, а до саду місцевої лікарні, там обіймались, цілувались та мріяли про майбутнє. А ранком наступного дня моя Дія в складі студентського загону під керівництвом моєї мами рушила до далекого колгоспу у сусідній район... А мама думала, що то я їй так довго махаю вслід, не бачила бо, хто махає мені з-за її спини...
Так я залишився самотнім без тата, без мами і без коханої дівчини. Щоправда, за два тижні я одержав листа від мами і відповів їй. Ось ця відповідь:
19/ IV1942 г.
Здравствуй, дорогая мама!
Живу я в Башанте неплохо, у меня все в порядке, а о болезнях даже и не вспоминал до прихода твоего письма. У нас же погода неплохая все эти дни, только вчера шел скучный осенний дождик. Питаюсь я по будним дням хлебом и молоком. Болжиха в молоке совершенно неожиданно отказала, но сейчас я беру в техникуме 1 литр в день. По выходным я жарю битки, варю саламаху и пеку пышки. Хлеба хватает. Сало совсем плохое совсем не топится, поэтому я прибавляю на сковороду смальцу, но я его все таки потребляю немного. Мясо лежит. Пока что нет необходимости его трогать. Только два раза я жарил битки. Раза два я делал яичницу. В нее я смальца не подбавляю. Бурки мои внизу совсем разлезлись, да и жарко в них ходить. Я хотел дать разбить на колодке ботинки это, оказывается можно сделать но обнаружил что они не в моем ведении. Тогда я дал в починку туфли, и сейчас хожу в них. Очень плохо, что ты не оставила мне ни соды ни носков. Пышки жарю сухие, а что делать с носками право не знаю. В грязном белье была
одна пара. Я ее ношу уже неделю. Топлю я почти исключительно по выходным. В комнате не было еще случая, чтобы температура падала ниже 10 градусов. Денег у меня осталось 60 рублей. 30 рублей у Ефимовны: я дал ей чтобы она брала на них хлеб, чтобы не возиться каждый раз с мелочью. Починка туфель обошлась в 9 рублей. Я также дал часы часовщику, чтобы он вставил секундную стрелку и головку, которую я потерял т.к. я ношу часы на руке. Это стоило 16 рублей. Починка была сделана у меня на глазах. От папы получил две открытки. Одна писана 3 марта из Сарепты. Папа пишет что едет на фронт. Вещи сдал на вокзале и получил военное обмундирование. Написал, что будет ехать через Сталинград, но дальше вокзала им нигде нельзя уходить, так что папа напишет тете открытку со Сталинградского вокзала. Открытка получена на следующий день после твоего отъезда. Вторая получена из Луганска (Ворошиловграда) она писана 6 апреля, получена мною дней 5-6 тому назад. Пойдет их поезд к фронту или станет в Ворошиловграде неизвестно. Папа пишет, что Ворошиловград такой же как и в 1925 году. Написать тете Симе не удалось. Папа напишет после того как напишет открытку, адресованную нам, с Ворошиловграда. Самочувствие папы сносное (по его же выражению). В Ворошиловграде снег, холодно. Адреса папа снова не может дать.
Получено одно письмо от бабушки и тети Симы. Я их не распечатывал. Надеюсь в скором времени приехать и привезти. Когда ехал Сигалов и Клавдия Иосифовна я ничего не знал и был в то время в школе. Мне передали, что Клавдии Иосифовне передали письмо, которое было получено на твое имя.
Квартира сейчас на гиревом замке. Корридорчик на нашем старом, но он (замок) уже исправлен мною. У начальника милиции я взял на всякий случай охотничье ружье. Ходят слухи, что Калм. дивизия вертается в Башанту. Слухи эти идут из весьма достоверных источников.
Целую тебя. Герман.
Примітка: орфографія, лексика та пунктуація оригіналу збережені. Ворошилоград — нинішній і колишній Луганськ.
Окрім листування самотність порушила і моя кохана, бо Дія не винесла розлуки і дезертувала від моєї мами, сповістивши її, що скучила за мною. Мама розказала, що сприйняла це повідомлення, просто, як глузливу витівку, бо ж таки не знала про наші стосунки і тільки за три місяці по тому довідалась про них. Тож вечорами моя кохана приходила до мене і ми пестили та голубили одне одного до пізньої ночі. Проте, перейти певну межу мені не було дозволено.
У кінці квітня школярі старших класів поздавали іспити та з першого травня рушили у колгоспи на сільськогосподарські роботи. Зважаючи на те, що і кіномеханіка було кинуто на переджнивний ремонт сільгосптехніки на учбовому господарстві технікуму, я також виїхав зі своїм класом до колгоспу, мати ж моя щойно повернулася з того колгоспу, де вона протягом квітня керувала роботою студентів. Проте за два-три тижні мені передали, що кіномеханік просить мене зустрітись з ним. Завдяки тому, що у кінці травня пройшли добрячі дощі, виникла перерва на пару днів у польових роботах нашої школярської бригади — ми виполювали осот з посівів ярової пшениці "кубанки", і я зміг дістатися до Башанти та зустрітися з своїм кіномеханіком. Він сказав, що став тепер комбайнером, а почавши ремонт довіреного йому комбайна "Сталінець-1", що простояв у полі з минулої осені без догляду, виявив, що сам він з таким обсягом ремонту вчасно не впорається і запросив мене у помічники. Я погодився, одержав на таку метаморфозу дозвіл шкільного та районного (саме так!) начальства і залишився у райцентрі. Почав я свою діяльність з ремонту шатуннопоршньової групи комбайнового двигуна, спочатку з підгонки та підтяжки шатунних підшипників під керівництвом механіка нашого господарства Григорія Федоровича Бича, що дуже терпляче та тактовно вчив мене ремонтній справі та азам слюсарства. Справа в тому, що мій кіномеханік чимось захворів і якби не Григорій Федорович, то наодинці я би нічого не відремонтував. Темпи моєї роботи були не дуже ударні, щоб не сказати більше, тож він іноді викликав мене з-під комбайна та показував на поле "Бачиш, жовтіє? Роби хутчіш, бо скоро у поле!". Допомогти фізично Григорій Федорович не міг, бо його праву руку було сильно травмовано і вона не діяла. Щоправда, фізичної допомоги я й не потребував був дуже сильним хлопцем, настільки, що для мене на замовлення механіка було зроблено персональний вороток до торцового гаєчного ключа — вкорочений, бо виконуючи його ж інструкцію для молодих робітників щодо затяжки гайок шатунних болтів "Тягни щосили!", я примудрився зірвати такого болта оперуючи стандартним воротком. Як кажуть сили забагато, розуму замало. Так чи не так, але ми встигли випустити комбайн в поле вчасно і почали збирання ячменю.
Майже щовечора ми зустрічались з Дією і гуляли по башантинським паркам. Але одного разу зустрівшись зі мною удень, вона сповістила мене про кінець нашого кохання, що мене дуже боляче вразило, хоч і чув, що моя кохана співає щовечора серенади під вікнами гуртожитку, викликаючи на побачення полюбившогося їй студента, що не відкликався на її запрошення.
Аж тут і маму направили на чолі групи студентів на будівництво летовища кілометрів за п'ятдесят. Так що, коли мій комбайн виїхав у поле, я знову залишився наодинці.
Попервах мені дуже сподобалась робота на жнивах — весь агрегат працює, набирає зерно у бункер, час від часу приїздить підвода, приймає зерно. Стій спокійно собі та слідкуй за висотою коси над землею. Але вже з другого дня пішли негаразди — двигун почав брати забагато пального, рівень масла у картері з часом не понижувався, а навпаки, підвищувався, деякі деталі відкручувалися та губилися та й два трактори, що вкупі тягли мій комбайн теж частенько псувалися. Трактори почали псуватися через намагання працювати на третій швидкості, як було наказано партійними органами, задля забезпечення високих темпів жнив.