Але, на підтримку такої впевненості, не можу привести жодного доказу. Хто не спробував, той все одно ніяк це зрозуміти не зможе. З приводу того, що я підсів на процес сну, і використовував його мінімум по вісім годин на день, можу віднести себе до снозалежних. Це майже як ігроманія, але кажуть, невиліковне, бо без сну вже на п'ятий день копита відлітають.
Про страх смерті я взагалі забув. Не тому, що вважав підготовані мною локації своїм майбутнім раєм, а тому, що завдяки тим можливостям, що мав уві сні, вважав, що у цьому житті я бачив усе, і померти, у порівнянні з тим, що я переживав щоночі, це такі дрібниці, на які не варто звертати увагу.
Свій зрілий вік я зустрів одинаком. Працював то тут, то там, щоб нашкребти грошей на кімнату у однієї знайомої старушенції. Мав де заночувати, мав що перекусити. Будинок де я колись був прописаний, був давно проданим. Зняти відмітку у паспорті я весь час забував. Трудову книжку закинув на полицю, будучи на сто відсотків впевненим, що до пенсійного віку не доживу, а якщо доживу, ніхто мені за мій латаний перелатаний стаж і копійки не дасть. Від повного безхатька відрізнявся тим, що мав комп'ютер і своєчасно платив за постачання інтернету. Джерелом інформації той телевізор, що стояв у великій кімнаті хазяйки, і який вона дивилася цілодобово, я не вважав зовсім. З потоком новин я знайомився за допомогою інтернету. Крім джерела новин і засобу для розширення кругозору, я використовував комп'ютер для ігор. Вже б давно закинув ту іграшку, в якій я мав трьох персонажів вже більше десяти років, але займаючись сновидіннями і тренуючи контроль я, певно, захворів на якусь форму перфекціонізму. Бо у мене не піднімалася рука закинути своїх персів, не одягнувши, та не озброївши їх по першому слову техніки. Всі обладунки я хотів отримати лише за рахунок ігрового процесу, і принципово не вкладав грошей, для швидкого результату, бо вважав донат неспортивним, та не вважав за доцільне купувати видумані пікселі. Але грав я не багато, тому варто мені було майже повністю скрафтити крутий шмот і пуху, як у грі відбувалася обнова, і одяг, який я з таким трудом здобував, ставав не найкращим, а лишень непоганим. І перед моїми персонажами знову поставала зла доля злидарів та ніщебродів. Новий шмот і крута пуха притягували до себе погляд старого геймера, і змагання витраченого часу та нового апгрейда починалося знову.
Ось у такому стані і застала мене війна. Тієї ночі я проснувся від того, що задрижали вікна від голосного "Бум!". Подумавши, що зимою гроза, це досить рідкісне явище, але зараз тепло, сніг розтанув, і в такому випадку все можливо, я перевернувся на правий бік і спокійно заснув. Приїжджав на роботу я раніше за всіх, тому невеличка метушня людей на вулицях і майже повна відсутність людей і клієнтів у офісній споруді, де я працював, не справили на мене особливого враження. І вже десь о дев'ятій годині ранку, коли хтось із клієнтів сказав, що кацапи довгими колонами з боями вирушили з усіх сторін вглиб країни, холодок якогось незрозумілого страху поповз під серце.
Зразу згадалося, як днів зо три назад, клієнтка питала мене чи нападуть, чи ні. Я з повною впевненістю сказав що не нападуть. Аля моя впевненість базувалася, не на тому, що я вважав кацапів прогресивними, або людьми. З цим у мене все було правильно. Ще при радянському союзі, коли отримував свій перший паспорт у шкільному віці, мені рекомендували в графі національності вписати "русскій", щоб мати змогу перевестися у престижнішу російську школу та при вступі до вузу мати преференції. Тоді пославши всіх під три чорти, я гордо написав "українець", та завжди цим пишався.
Моя впевненість, що московіти не нападуть, базувалася на тому, що москалі мають всюди своїх шпигунів і засланців, що дійсно так і є, і їхньому командуванню повинні були повідомити, що на відміну від чотирнадцятого року, народ України змінився, та замість хліба з сіллю дадуть кацапам тягла. Зараз же, отримавши повідомлення про початок війни я радів, що кацапи виявилися ідіотами, або у них не спрацювала розвідка, і вони напали, маючи в строю лише двісті тисяч живої сили, але я також боявся, що занадто швидко вони напали, і наші могли просто не встигнути зреагувати, або, і про це зовсім не хотілося думати, українці не змінилися і та частина перевертнів, що раніше волала: "Хутін ввєді войска!" зараз з рушниками зустрічає зелених чоловічків.
Десять хвилин я копався в телефоні, перечитуючи стрічки новин. А потім заспокоївся. Моя апокаліптична сутність дала про себе знати. Я для себе зрозумів, навіщо мені дали це життя. Мені випала можливість стати свідком того, як крилата фраза "Москаляку на гілляку!" стане з приказки, наказом до дії. Мені випало дуже сумнівне щастя, пожити недовго у підручнику історії. А те, що мені у процесі прийдеться померти, можливо і на краще. Жити у колонії Кацапстану, це значить не жити зовсім. Закривши своє місце роботи з повним розумінням, що сюди я вже не повернусь, я пішов до зупинки міського транспорту, який на щастя ще ходив. Проходячи мимо військторгу та військкомату, що якраз були по дорозі, я побачив черги. Моїй радості не було меж. Я зрозумів, що військові комісари не встигли б розіслати повістки, тому люди прийшли свідомо, по власному бажанню. А значить, не все ще втрачено. Також я відчув забуте вже почуття сорому, бо була перша половина першого дня війни, а люди встигли зреагувати, зрозуміти все, прийняти рішення і прийти до військкомату, а я, як тюхтій, лише на роботу приїхав. Прийшовши додому, я заходився набирати воду в великі пляшки з під коли, шукати запасні картриджі для водяного фільтру, та заклеювати вікна хрест навхрест прозорим скотчем. Весь час я переписувався з знайомими і не дуже людьми, та повідомляв про війну, або отримував такі ж повідомлення. І хоча шостим почуттям я відчував, що ворогу тут не буде, вирішив перестрахуватися і підготувати житло до нестачі води. Потім став свідком, як хазяйка квартири скакала, як молода, по кімнатам, збираючи речі. Як за нею заїхав якийсь мужик, що розмовляв російською, та допомагав виносити пожитки. Я з подивом відчув якусь злу відразу до російської мови, хоча ще вчора обслуговуючи клієнтів пишався, що можу з перших слів клієнта зрозуміти хто переді мною, та відповісти мовою співрозмовника, оскільки і думав і розмовляв двома мовами. Дізнавшись, що я нікуди не збираюся від'їжджати, хазяйка дала мені наказ груддю захищати її квартиру і покласти життя за старовинні меблі, віддала ключі і терміново побігла по сходам міняти дислокацію на захід України. Я ж зачинивши за нею двері, пішов на кухню, дістав свій кишеньковий викидний ніж, мантачку, і почав точити його до ідеального стану. Іншої зброї я не мав, тому вирішив ту, що маю, довести до позначки "відмінно". За цією роботою я аналізував ситуацію, і настрій мій ставав дедалі гіршим. Я розумів, що до військкомату не піду. По перше, стан моїх ніг не дозволить мені без наслідків вистояти ту чергу, яку я бачив, по друге, у збройних силах мені робити нічого. Не дозволить мені воювати з ворогом ні здоров'я, ні характер. Я зрозумів, що без підготовки мало чим зможу бути корисним, а завдяки стану здоров'я перший же день у збройних силах стане останнім, і не тому, що мене вб'ють, а тому, що я стану неходячим. До того ж я ще й терпіти не міг виконувати чиїсь накази, навіть розумні. По всьому виходило, що єдина користь з мене, це те, що я українець, а все що я можу, це дочекатися, коли ворог прийде в мій дім, підпустити його поближче і ткнути його ножичком в обличчя, ну і вже від наступного ворога отримати кулю в лоба.
Ось за такими думками я довів лезо ножа до філігранної гостроти та перемістився до комп'ютера, щоб слідкувати за новинами. Саме у цей час мені зателефонувала моя двоюрідна тітка. Жила вона в Березині, селі біля кордону з Кацапстаном, і була чи не єдиною родичкою, яка була жива і з якою у мене збереглись адекватні відносини. Характер у неї був доволі метушний, говорила вона довго, голосно, та подекуди переходила на істеричні ноти. Я не дуже зрозумів що вона мені казала. Там фігурувала хата, худоба, сусіди, ну і звісно війна. Чітко я сприйняв лише те, що маю дуже терміново їхати до неї. Також я зрозумів, що росіян у них поки не видко, що мене приємно здивувало.
Чому я погодився, я не знаю. По нормальній схемі, мені треба було змусити свою тітку кинути все збіжжя к бісу, та тікати хоча б до мене. Як не як, центр країни, глибокий тил. Але напевно, через звістку про війну, у мене на деякий час вимкнулося критичне мислення. Я навіть зрадів трохи, тому що тепер я знав, що мені робити. У мене була ціль. Рідна людина попросила допомоги, і не зважаючи на небезпеку, я немов воїн, приступив до виконання завдання. Сказавши тітці, що виїжджаю і буду можливо пізніше, ніж завжди, тому що невідомо, що коїться на дорогах, я швидко почав збирати речі. Проміж мене проходила інформація, що треба мати тривожний чемоданчик, але я, як повний пентюх, звичайно, ніякого чемоданчика не мав. Ні звичайного, ні тривожного. Підозрюючи, що за наступний місяць платити за кімнату я не буду, зібрав майже всі кошти, захватив до рюкзака документи, зміну білизни, банне приладдя, та дволітрову пляшку води і вискочив за двері. Ключі віддав на виході з під'їзду нашому старенькому вахтеру, який також нікуди не збирався їхати, і мужньо продовжував сидіти на посту. Я сказав, що їду за тіткою, на схід, та отримавши здивований погляд від вахтера, вискочив на вулицю. У звичайні дні я добирався до Березина за ніч і половину дня на поїзді. Доїхавши до вокзалу, я зрозумів, що про поїзд годі і мріяти. На вокзалі було ніде ступити. Я відмовився навіть від думки якимось чином дістатися до кас. Вимушений був трохи допрацювати маршрут. Я зрозумів, що можу доїхати до Березина двома довгими маршрутами електропоїздів, з однією пересадкою. У точці пересадки певно прийдеться заночувати. У кінцевій точці ще була пара годин на маршрутці, але про це я вирішив зараз не думати. Побачивши, на табло, що найближча електричка відходить вже за десять хвилин, я поспішив на перон.