Мати сказала: " Та ж у Польщі вас за людей не вважали, жидами називали". На це відповів один з євреїв, що то не біда, коли жида звуть жидом та що "Хотя нас звали жидами, у моего папы была портняжная мастерская и мы очень неплохо жили, намного лучше чем после прихода Советов." Мама не стала продовжувати розмову, а попрохала цих фахівців залатати їй пальто, середину спини якого виїли башантинськi миші. Солдати роздивились те ушкодження та троє з них взялись до справи i за півгодини все було зроблено на найвищому рiвнi, так що вже й по війні мама показувала пальтечко i загадувала знайти де та латка i було дуже важко її розшукати.
Рано вранці наступного дня солдати залишили нашу оселю. Ми повставали та стали готуватись до виходу на трасу, а наша господиня спитала у мами: "Зиночка, что это за люди ночевали, что и говорят както не по-нашему, не кацапы ли?". Мама засміялась і сказала, що то були євреї. Господиня остовпіла, а потім каже:"О, господи, теперь хату надо святить... а попа взять негде!". Мама сказала, що посвятить, коли і ми залишимо її хату, бо ж ми всі невіруючі і син нехрещений. А щодо кацапів, то вона запитала, що вона проти них має, адже й вона сама кацапка. Господиня обурено відповіла що вона не кацапка і не московка, а козачка, як і мама.
Я таки частенько не виходив на роботу, бо мені було доручено батьками забезпечувати всіх нас водою — раз на три дні наносити чотири відра води з Дону, — кілометрів за півтора була ополонка з якої місцеві жителі брали воду інших джерел водопостачання у станиці не було. На роботі теж пили воду з ополонок. Бувало, що підчас такого водопою було чутно гуркіт канонади з нижньої течії Дону, що передавався по кризі. А ми ж і не знали тоді, що поки ми тут копаємось, Ростов було здано німцям і невдовзі відвойовано.
Через два місяці ми рушили з окопів додому до Башанти. Мали пройти пішки щось близько двохсот кілометрів, речі наші везли на трьох тракторних причепах за одним гусеничним ЧТЗ решту тракторів та причепів залишили на окопах ще на деякий час . Декому пощастило влаштуватись на підводи, що були у мобілізованих селян нашого району, ці люди за три-чотири дні добулись додому. Ми ж, що були пов'язані з тракторним потягом, вимушені були зробити дві великі зупинки першу у хуторі Захатин станиці Мартиновської, де ми кілька днів очікували поки підвезуть з Башанти пальне, і другу, у Німецькій Потапівці, де одну добу ремонтували трактора та дві доби перечікували завірюху. У хуторі Захатин ми втрьох жили у селянки на прізвище Шевченко, що жила з небогою, моєю ровесницею. Ця добра жінка раз на день годувала нас пісним борщем та необмежено постачала нас соняшниковими зернятами та узваром це й була наша їжа, непогана їжа, але їсти доводилося безперервно, аби бути ситими. Так само харчувались і інші наші подорожні. Наша господиня відмовилась від грошової компенсації за харчування, чим довела до сліз мою маму — тож виходить ми жебраки, казала вона. Взагалі в наших мандрах по донських степах ми засвоїли, що ночувати треба йти до так званих "хохлів" нащадків українських переселенців, що зберегли не тільки мову, але й добру вдачу нашого народу — вони і знайдуть на чому покласти поспати і чим укритися і хоч чимось та підгодують. Козаки ж намагались відмовити у прийомі подорожнім, а як приймали, то спати в них доводилося на голій підлозі під пальтом, а вранці й попити не дадуть, хто б ти не був, щоправда, не з ворожості, а через побоювання інфекцій. Може не всі вони такі, але одного разу потрапивши на такого козака більш експериментувати не будеш, тож моя козачка мати, після першої, по виходу з Романівської, ночівлі у козачій сім'ї, теж підшукувала під час мандрів хохлацькі оселі для перепочинку та ночівлі. Це було неважко, бо вони відрізнялись від козачих розмірами та архітектурою та й були згуртовані у окремий, зарослий садами хутір або квартал (мікрорайон, як тепер кажуть).
Німецька Потапівка, де ми мали другу тривалу зупинку, була насправді німецьким селом, що його населення у минулому листопаді було кудись депортовано, більшість осель були пустками, частину німецьких хат було зайнято біженцями з України. Спочатку я з приятелями заночував у одної такої біженки, німкені, не виселеної завдяки тому, що була дружиною військового, українця. На другий день, коли почалась заметіль і виявилось, що нескоро виберемось звідси, я перейшов до своїх батьків, що жили у німецькій хаті з біженцями з Дніпропетровщини. Дуже цікава була хата вона складалася з двох великих, метрів по 30 квадратних, приміщень, перше з яких слугувало хлівом, а друге житлом господарів. Посеред житла впритул до стіни, що відділяє його від хліву була розташована велика піч на зразок нашої плити, але з умурованими у верхню площину двома незвично плескатими казанами метрового діаметру у які ставили каструлі та сковороди з продуктами для приготування страв. У просторі між плитою та стінами розташовувались кухня, світлиця та спальня без перегородок між ними, проте вірогідно, що у колишніх господарів вони існували, бодай у вигляді завісок чи параванів. Вхід до житла та топка плити були з хліву.
Запам'яталося мені і те, що наша господиня не давала нам мити посуд, а вилизувала його, намагаючись, щоб ніхто цього не побачив, але ж ми підгледіли. Дочка господині пояснила, що то звичка, надбана її мамою підчас голодомору 1932-1933 років...
Коли скінчилась завірюха, до нашого гурту приїхала машина з Башанти, привезла хліб та сало для нас і забрала хворих, серед них і мого татка, що захворів на грип. Наступного дня ми дістались станиці Будьоннівської, батьківщини маршала. Прийшли досить рано, тож вирішили відвідати музей Будьонного, що виявився типовою українською хатою на хохлацькій околиці станиці. Більш нічого ми з приятелем не побачили, бо музей був замкнений. Ще за день наша група прийшла на станцію Пролетарська, всі забрали свої речі з тракторного потягу і вночі приїхали залізницею до Сальська, де на нас чекали дві машини з хлібом та салом, що мали відвезти нас додому. Хліб виявився замерзлим і ані врізати, ні врубати сокирою, ні перепиляти, ні відігріти його не вдавалось, тож ми пішли знову на вокзал, де можна було одержали добру порцію гречаного кулішу до якого подавали чайні ложечки, бо ложки більших розмірів покрали перехожі солдати та такі як ми. Довелося заради економії часу пити куліш через край миски. Коли ж прийшли туди, де був наш хліб, то вже можна було наскребти з буханця тістоподібної маси, що була цілком їстівна. За отакими клопотами пройшло пів дня, після чого ми тісненько повсідалися у машини та рушили. Але кілометрів за п'ятнадцять до Башанти пішла поземка, почали утворюватись заструги на шляху і нам довелось штовхати машину руками кілометрів зо два. А вітер все дужчав, тож вирішили йти до хутора, що був поряд, ночувати. Прокинувшись вранці, ми з мамою побачили, що надворі далі свого носа нічого не видко, а треба дістатись села, що за півтора кілометри від нас, бо це село стоїть на шляху і туди ще з вечора подались майже всі наші супутники. Дістались без особливих пригод, бо дорога добре відчувалась ногами, а про прибуття до села повідомив нас собачий гавкіт та й дехто з наших зустрівся, тож ми зайшли у хату де був наш актив — декілька літніх чоловіків, що невдовзі вирішили йти до дому пішки, сподіваючись не збитися з дороги. Ми з мамою також вирушили з ними. Пройшовши кілометрів зо два і проминувши пару-трійку кинутих та засипаних снігом автомашин ми з мамою ледь не опинились під копитами вискочивших з заметілі коней, що були впряжені в сани, на яких позад візника сидів мій батько. Зупинивши сани він забрав нас та повіз назад у село, аби там поснідати. Зайшли ми у ту ж хату, де були до цього, стали снідати пирогами з гарбузовою начинкою, що тато нам напік вчора, довідавшись, що ми у Сальську. Поки ми снідали зайшла до нас одна з наших дівчат спитати, які прогнози, щодо повернення додому. Батько зразу ж запросив її на наші сани. Дівчина зраділа і повеселішала, але за хвилину-другу гірко заплакала, всі кинулись до неї, питаючись, що трапилось. " Їсти хочу..." скрізь сльози ледь вимовила вона. Нам стало дуже прикро, що ми не здогадались запросити її до нашого сніданку і ми вибачились перед нею та нагодували. Попоївши ми закутались у привезені батьком кожухи, сіли на сани та через години дві були вдома у великій кімнаті, що нам ще у вересні надали у гуртожитку місцевого технікуму, де за хвилин 20-ть звільнили свої брови від намерзлих крижинок.
В Башанті у той час йшло формування одного з полків Калмицької кавалерійської дивізії, що створювалась за пропозицією уряду Калмикії з етнічних калмиків. Особовий склад полку було розташовано у кількох казармах, створених на базі існуючих гуртожитків учбових закладів та постоєм у сараях та клунях. Озброєно це воїнство було лише шаблями, викуваними у місцевих майстернях радгоспу та машинно-тракторної станції, але тепло вдягнено, щоправда, один взвод, що мешкав по сусідству з нами тижнів зо два ходив на заняття у самих підштаниках, бо штани згоріли у дезинфекційній камері (вошебойці), через халатність її оператора. 23 лютого було влаштовано з нагоди дня Червоної Армії парад цього полку у пішому порядку без зброї, лише офіцери були при зброї. За браком декількох сотень калмиків, довелося командуванню дивізії дещо порушити етнічну чистоту рядового складу і дві роти "нашого" полку було укомплектовано без огляду на національність. Десь на початку березня полк пішов на фронт і Башанта повернулась до свого стану тихого містечка.
За тиждень-другий по нашому поверненні батька призвали до армії, оштрафувавши перед тим за відсутність військового білета, що був забраний Житомирським військкоматом за тиждень до війни на якусь перереєстрацію. Коли ж з початком війни всі офіцери запасу, що здали білети, кинулись до військкомату за своїми документами, їх повідомили, що зараз не до них, коли треба буде, їх викличуть. А потім військкомат втік нікого не викликавши і нічого не повернувши.
І хоч тата взяли до армії підчас формування Калмицької дивізії, тим не менш, відіслали у інше військо, кудись під Сталінград, а згодом, після нетривалого навчання, на фронт на Ізюм-Барвінківський напрямок, телефоністом.
Я пішов знову до школи у дев'ятий клас.