І ошелешений двірник завмер з виряченими очима, спостерігаючи лицьове зіщулення задзеркального двійника…
З ванної Нишпорка вивалився з роз'юшеною душею й тремтячими кінцівками.
Апетит кудись накивав п'ятами, і двірник, не снідаючи й абияк одягшись, узявши улюблену мітлу, яку спеціально для нього виготовив відомий і геніальний столяр-червонодеревець Мойша Святославович Страдіварін, подався з будинку назовні, сподіваючись у роботі забутися й заспокоїтися.
Але хіба заспокоїшся після такого!
Тому двірник підмітав асфальт смутно, неуважно, через що пропустив два обгорілі сірники, слинявий недопалок, дохлу муху й запилюжений презерватив.
Очкастий громадянин, із портфелем і в капелюсі, проходячи повз, уголос звернув увагу на цей недогляд. Був би в Нишпорки хороший настрій, він ані в якому разі не став би посилати очкастого громадянина за мікроскопом, та ще таким хамським тоном. Очкастий громадянин спалахнув і заперечив: мовляв, сам ти з колодою у вусі; явно натякаючи на зубочистку, яку Солопій Охрімович через розлад забув витягти зі слухового органа. Двірник, вийнявши зубочистку, на це нецензурно парирував: мовляв, деякі (…!) бачать колоду в чужому вусі (…!), але (…!) не помічають (…!) порошинку у своєму власному (…!) Очкастий громадянин тоді злобливо й демонстративно витрусив з кишень прадавні тролейбусні талони на вже підметену площину…
Чи треба говорити, що двірник повернувся додому нітрохи не заспокоєним, та ще й із синцем під оком?
Скинувши верхній одяг, приготувавши й з відразою запихавши у себе яєчню, Солопій Охрімович вирішив вдатися до останнього засобу душевного зрівноваження – у двадцять шостий з половиною раз перечитати улюблений епізод з роману "Волога ніздря брюнетки". Учора він намагався перечитати цей фрагмент у двадцять шостий раз, але спроба була перервана дзвінком Полуящикова. Тому вчорашнє читання належало вважати не двадцять шостим, а всього лише двадцять п'ятим з половиною. Отже, сьогоднішнє повинно було стати (25,5 + 1) двадцять шостим з половиною.
Але тільки він приліг на холодильник, який у період смаження яєчні був приведений у вертикальне положення, але незабаром з гуркотом знову прийняв горизонтальне, і тільки розкрив книгу на сушеному тарганові Сумарокові, як дверний дзвоник заволав: "Дзинь-дзилинь-дзинь!!!" Даю волосся на відсікання (те, що під пахвами), що ти, безцінний читачу, уже зміркував, чий це палець знущався над кнопкою. Ну, звичайно ж, після того як Нишпорка захлопнув "брюнетку", остаточно розваливши мумію Сумарокова на окремі фрагменти, і, навіть не пов'язавши малинової краватки, почалапав до дверей, він виявив, роззявивши їх, збудженого інспектора карного розшуку Полуящикова З.З. Збудженого не сексуально, а, так би мовити, детективно.
– Захаре, – сказав невеселий двірник-детектив.
– Моє шанування, Нишпорко! – привітався збуджений Захар Захарович, перемістивши себе у квартиру й захлопуючи двері поштовхом сідниць. – Отут такі справи!!! До речі, я тут неподалік бачив на асфальті запилюжений презерватив, дохлу муху, слинявий недопалок, два обгорілі сірники, прадавні тролейбусні талони й зубочистку з намотаною ваткою. Можна, я їх потім підмету?
– На здоров'я! – дозволив похмурий двірник, переміщаючи улюблену мітлу – шедевр столяра Страдіваріна – з комори до вхідних дверей, після чого повернувся на кухню й приліг на холодильник.
– А в мене такі новини, що голова обертом йде! – похвастався Полуящиков і осідлав плиту.
– Я собі уявляю, – гмикнув невесело двірник.
– По-перше, знаєш, чия слина виявилася на перегризеній мотузці?! Нізащо не вгадаєш!
– Це вже однаково, – буркнув Нишпорка.
– Моя! Моя слина! Хоч убий, не розумію, як моя слина могла потрапити на мотузку! Я тобі клянуся, що я ту мотузку не гриз, я навіть на неї не плював! Але от як, як… Але це тільки квіточки! Результати розтину трупа Небіжчика – це взагалі щось фантастичне! Ти здивуєшся!
– Навряд чи.
– А хто тобі око…
– Про це перегодя.
– Ага, розтин. Уяви – у серці натурника виявився кульовий отвір! А шкіра й м'язи цілі! От як куля могла пробити серце, не пробивши тіла?!
– Мене це не дивує, – зауважив похмурий двірник, угвинчуючи в ніздрю мізинець.
– Але й це дрібниця в порівнянні з тим, що кишки Небіжчика, виявляється, вигризла якась хижа тварина, однак зовні тулуб мерця, як ти сам бачив, залишився неушкодженим! У черевній порожнині навіть залишився уламок зуба того хижака! Ми показали той уламок фахівцям-зоологам, і з'ясувалося, що це зуб якогось звірозубого ящера, або, по-науковому висловлюючись, теріодонта, що жили на Землі приблизно двісті п'ятдесят мільйонів років тому і давним-давно вимерли!!!
– От дає! – незрозуміло про кого сказав лежачий на холодильнику детектив-аматор, продовжуючи меланхолійно ворушити мізинцем ніздрю. – Але навіть це мене не дивує.
– Але й це ще не все! Уявляєш, кістяк твого сусіда виявився не кістяним, а з якогось невідомого металевого сплаву!!!
– Я не здивувався, навіть якби його кістяк виявився із чистого золота, інкрустований смарагдами й рубінами, – знову гмикнув двірник, витираючи ніготь мізинця об фіолетові спортивні штани.
– Невже в тебе вже є пояснення цієї неймовірної події?! – заволав, згоряючи від цікавості й нетерпіння, інспектор карного розшуку, і так завовтузився на газовій плиті, що ледве не беркицьнувся з неї на підлогу. – Невже ти знаєш, чому в натурника металевий кістяк?!! Невже ти можеш розтлумачити, як його кишки вигризла тварина, що жила сотні мільйонів років тому, та ще не ушкодивши поверхні тіла?!! Невже ти знаєш, як йому прострелили серце, не пробивши шкіри?!! Невже ти знаєш, як на мотузку зі зашморгом потрапила моя слина?!! Невже ти знаєш, хто твоєму сусідові засунув у рот ампулу з отрутою, як з'ясувалося – ціаністим калієм, і встромив сокиру в потилицю?!! Невже знаєш?!!
– Знаю, – зітхнув сумний Нишпорка.
– Хто?!! Як?!! За що?!! Розповідай, розповідай скоріше!!! – Збудження детектива Полуящикова дійшло до точки кипіння, і видалося, що він сидить не на холодній газовій плиті, а на палаючій, і що всередині нього вже клекоче пара. – Ну-ну-ну, давай же!
Солопій Охрімович, лежачи на холодильнику, відповідав, відповідно, з холодком:
– Мого сусіда Іллю Григоровича Небіжчика вбив… Ні, перш ніж я відповім на це питання, ти відповіси на моє. Хто вбив стареньку?
– Чур, не я!
– Ні, я серйозно.
– Яку стареньку?
– Стареньку-лихварницю. У Достоєвського. Ні, не у вашого Достоєвського, а в письменника, у Федора у Михайловича. У романі "Злочин і кара". Читав?
– У школі проходили. Пам'ятається, бабусю там замокрушив студентик… Еее… Родіон… Еее… Распутін. Так, Родіон Распутін. Прийшов до бабусі із сокирою й порозкинув мізками. Її.
– Раскольніков, – поправив Нишпорка.
– Так-так, Раскольніков, Родіон Раскольніков! Пам'ятаю!
– А якщо хорошенько подумати? Порозкинути мізками… Ні, своїми. Поворушити звивинами.
Інспектор Полуящиков поворухнув звивиною, другою, третьою… Переворушивши усіма, через пару хвилин повторив:
– Ну Родіон Раскольніков же! А хто?
Солопій Нишпорка підвівся з холодильника, задумливо пройшовся по кухні, узяв зі стола досить засалений том – "Злочин і кара" – і, стукаючи по обкладинці нігтем, заговорив:
– Стареньку-лихварницю уколошкав не хто інший, як сам письменник Достоєвський! Хоч і зробив це руками Раскольнікова. Раскольніков був лише маріонеткою в руках душогуба Достоєвського. Тому що справжніми вбивцями придуманих персонажів є не інші персонажі, а самі автори! Достоєвський зарубав стареньку, Тургенєв утопив Муму, Толстой пхнув під поїзд Анну Кареніну, Пушкін пристрілив Ленського, Шекспір задушив Дездемону і так далі. Тому, відповідаючи на запитання: "Хто вбив того або іншого персонажа?", сміливо говори: "Автор" – і ти не помилишся!
Двірник поклав книгу назад на стіл і схрестив руки:
– Тепер, щодо вбивства Небіжчика… Коли я вчора повернувся додому й віддався роздумам, я звернув увагу на купу навколишніх безглуздостей. На цю дурну беззвучну ліру. На книжку з ідіотською назвою "Волога ніздря брюнетки" і з мумією таргана Сумарокова між сторінок. На цей постійно падаючий на бік холодильник, на якому я постійно лежу, хоча холодильники не призначені для лежання. На дощового черв'яка, що живе в салатниці й чомусь названий Робесп'єром. На інші нісенітниці й курйози, побачені й почуті мною вчора… Навколишнє здалося мені якимось театром абсурду. І така кількість курйозів наштовхнула мене на думку: тут щось не так! Щоб розібратися в абсурді, нормальне, традиційне мислення не годиться! Тут треба мислити десь нетрадиційно, десь нестандартно, навіть десь абсурдно. І я став мислити нестандартно. Хіба може бути стільки курйозів, стільки дурощів, стільки абсурду в нормальному, реальному житті, мислив я. Чого вартий один тільки суб'єкт, пісяючий із броньовика! У реальному житті такої концентрації глупств, такого згустку курйозів бути не може, подумав я. І тоді я напружив усю свою інтуїцію, аж до посиніння… А ти ж знаєш, яка в мене інтуїція, майже безпомилкова… Ну, випадок з лірою не береться до уваги. І от напружив я її, не ліру, а інтуїцію, і вона мені раптом яа-ак підказала…
– Що?!! – здійнявся Захар Захарович.
– Що я, а також ти, а також уколошканий Небіжчик, а також міліціонери Переплюньпаркан, Жужжалов, Достоєвський і Зільберкукін, а також художники Іваненко, Петренко і Сидоренко, а також невідомий капелюшно-портфельно-очкастий тип, що підбив мені нині на вулиці око, що всі ми є персонажами оповідання "Хто уколошкав натурника?"; оповідання, яке зараз придумує якийсь графоман; так, усього лише персонажами й не більш того; що всіх нас вигадав цей графоман; що ми існуємо не в реальному світі, а у світі, так би мовити віртуальному, що має місце лише в уяві цього графомана!
– Он як! – здивувався Захар Захарович.
– А раз натурник Небіжчик, як і ми всі, – персонаж оповідання "Хто уколошкав натурника?", виходить, його вбив… Ну, міркуй!
– Виходить, його вбив сам автор оповідання "Хто уколошкав натурника?"! – догадався персонаж Полуящиков.
– Він самий, душогуб! – кивнув персонаж Нишпорка. – Якби він не напхав у своє оповідання стільки дурниць, курйозів, дивацтв, я б, може, ні про що й не здогадався.