Увечері зібралась вся наша сім'я і виявилося, що мама надибала собі роботу викладачем у місцевому сільгосптехнікумі, де нам на початку вересня дадуть кімнату на 28 квадратних метрів з деякими меблями у садибі технікуму. Це нас влаштовувало набагато більше, ніж життя на хуторі. А поки ми мусимо жити тут, сімейна рада вирішила поставити мене до роботи, аби не нудьгував. Спочатку я просто пішов допомагати батькові у апробаторській роботі —робити записи стану рослин, що він обслідував. Але, коли ввечері тато побачив мої дані у зведенні сьогоднішнього заробітку, він запротестував, бо вважав, що то моя безкорислива допомога. На це управитель відповів, що таку роботу передбачено відповідними документами і він мусить мені платити. Прийшовши додому тато розказав про це мамі і вони вирішили, що не годиться здоровому хлопчині робити те, з чим упорається і дівчинка. І було вирішено посилати мене у поле з дорослими на справжні роботи. Щоправда, наступного дня мене призначили у дівчачу ж бригаду складувати скошене сіно у копиці. Коли ми з дівчатами, що були на рік-два молодші за мене, добулись до сіножаті та розібрали вила, я зачекав поки дівчата почнуть, аби роздивитись, що і як треба робити. Роздивившись, я взявся до діла, та так, що дівчата від сміху ледь не повмирали. Я обурився і сказав, що краще пояснили б що і як треба робити, а не сміятись, тоді мені показали тонкощі, що я не помітив у їх роботі і за хвилину я став працювати вірно і значно продуктивніше за дівчат, бо був сильним таки хлопцем.
За день чи два з сіном упоралися і мене поставили подавати у молотарку соняшники. На полицю, що була перед барабаном молотарки, соняшники подавали кілька жінок, я ж мусив ті соняшники подавати до молотильного барабану. Спочатку жіночки взяли такий темп, що геть всього мене закидали, а я не вправлявся підгортати соняшники до барабану, або утворював "пробку" перед барабаном, але за годину-півтори вже не давав себе закидувати. Коли ж жінки повтомлювалися, полиця бувала пуста по кільканадцять секунд, а я тоді стукав по ній палицею і покрикував, що барабан пустий. Після обіднього відпочинку жінки знову спробували мене закидати, та не вийшло, таки навчився. Проте, коли їхали возом додому, я від втоми заснув і скрізь сон почув на свою адресу жіноче зауваження " Спить, городський, заморився таки...".
Першого вересня всіх школярів нашого хутора повезли на возі до школи і почалось навчання. Дуже цікава обстановка була в нашому класі —серед учнів було порівну європейців і калмиків, а з європейців — третина німців, включаючи учнів з німецькими прізвищами, майже вся решта з українськими прізвищами. За одним столом зі мною сидів німець Браун та калмик Гечінов, а перед нами сиділи дві калмички і одна росіянка. На перерві я помітив, що весь склад школи близький до нашого класу. Директором школи був калмик Олекса Хочінов і кілька наших вчителів теж калмики — все це були справжні інтелігенти, що дуже добре викладали свої предмети і яких любили учні. Такими мені запам'ятались вчитель російської літератури Чімід Андрійович та вчитель історії Лідже Бельтрикович, прізвища їх не пам'ятаю, а також вчитель сільського господарства калмик на прізвище Цигаменко. Провчились ми щось коло місяця і послали нас на місяць у колгосп, завершувати скиртування збіжжя, що не спромоглися вчасно змолотити.
За місяць ми повернулися і знову сіли за навчання, провчились тиждень чи два, доки кількасот чоловік з району не мобілізували на окопи, в тому числі і учнів та студентів від 17 років і старших. А що у нашому класі було багато переростків, то це означало від'їзд на окопи всіх моїх однокласників. Звичайно, я тому теж бажав їхати на окопи, це бажання легко задовольнилося, бо моїх батьків обох теж було мобілізовано.
Не думалося нам, що і у евакуації, більш як за півтори тисячі кілометрів від західних кордонів, знадобляться окопи... Але мій тато зрозумів, що справи настільки кепські, що від'їжджаючи на окопи треба передбачити можливість німецької окупації і північнокавказьких степів. Тому він зробив три картки з цупкого паперу і написав на кожній з них адреси наших родичів, що жили на схід від фронту і роздав їх нам з мамою, взяв собі, на випадок, якщо ми загубимо одне одного. Ось на цьому і скінчилось моє дитинство, починалась юність.
ТРУДАРМІЯ, НАВЧАННЯ, ЖНИВА, ОКУПАЦІЯ
Вранці 5-го листопада у центрі Башанти почали збирати та розподіляти по транспортних засобах мобілізованих на окопи, серед яких були і місцеві німці, та перед тим, як валка з усім народом мала рушити, етнічним німцям було наказано залишитись. Досі пам'ятаю розгублений вигляд почувшого цей наказ нашого вчителя німецької мови та заплаканого мого співучня на прізвище Гіммельрейх, що був щойно усиновлений німцем — другим чоловіком його матері, змінив російське прізвище на німецьке і теж мусив залишитись. Всі зрозуміли, що це тільки початок утиску наших німців і що далі на них чекають ще більші неприємності...
Наша валка складалася з трьох гусеничних тракторів ЧТЗ з двома бортовими платформами на колесах, причепленими до кожного трактора, та багатьох десятків парокінних підвод. На тракторних потягах рухалися мобілізовані з райцентру та місцевого радгоспу, а на підводах жителі інших селищ нашого району. Валка рушила у путь аж надвечір і тому перша ночівля відбулась у полі просто неба під осіннім дощиком. Щоправда майже всі якось поховалися від того дощику хто під транспортними засобами, хто у печерках, видовбаних у скиртах соломи на необмолоченого збіжжя.
Наступного дня було сонячно, але, коли наша валка підходила до племгоспу ім. Будьонного, де колись працював відомий журналіст Гіляровський, споночіло і пішов добрячий дощ, тож нам довелося у темряві долати слизьку греблю, що за нею було селище. Тому і з'явились ми на постій до місцевих жителів по вуха загваздані. Поки ми троє хлопців порались у хаті з своїм одягом, почали передавати доповідь Сталіна на урочистих зборах з нагоди річниці жовтневої революції. Разом з хазяями хати ми його уважно вислухали, і пораділи, що Сталін обіцяв "...еще полгода, а может быть и годик, и гитлеровская Германия рухнет..." але присутні літні люди притамували нашу радість, зауваживши, що навряд чи так станеться, бо надто погано для нас почалася та клята війна. Вранці 7-го листопада валка рушила далі. Наступні дні було сонячно, але на початку ночей перепадали дощі, все ж нам вдавалося ночувати у селах, хоч і приходили до них під дощем, поки одної ночі не полив сильний дощ, що змусив нас протягом доби чекати поки просохнуть дороги.
Дісталися ми до місця свого базування, станиці Романівської, 10-го листопада у перший день незвичайно ранньої та холодної зими. Там нас було зараховано до 8-ї трудової армії, що мала споруджувати протитанкові рови по лівому берегу Дону між станицею Романівською та хутором Сольоним.
Поселили нашу сім'ю у хаті старої козачки. Ми троє та ще один чоловік розміщались у кімнаті, що у тих краях зветься залою, а хазяйка з тридцятирічною немічною дочкою у кухні. Наша господиня зразу розпізнала у моїй мамі козачку мабуть по калмицьких вилицях, бо говірка мамина була зовсім не схожа на козачу. Маму призначили ротним писарем і залучили до складання списків батальйону. На цій роботі вона була здивована тим, що багато наших мобілізованих з українськими прізвищами, що до ладу не володіли російською мовою вважали себе "русскими", на мамині зауваження "Да вы ж по-русски и говорить не умеете, какие вы русские?" ,
ці люди погоджувались, що вони таки не росіяни, але не визнавали себе українцями, казали "Ми не українці, ми хохли, тільки ж такої нації немає...".
За два-три дні, витрачених на господарські та організаційні потреби, почали копання рову на ділянці, що була за вісім-дев'ять кілометрів від нашого помешкання, чотири години ходу туди-назад. Копали той протитанковий рів вздовж лівого берегу Дону у мерзлому піску і не розуміли нащо це потрібно, адже повесні пісок розмерзнеться і всі наші круті схили —ескарпи, осиплються, тим більше, що у місцях, де рівень берега понижувався, ми робили накладки з брил мерзлого піску. А що взимку ворожих танків тут не буде то й дитині зрозуміло. На запитання щодо цього військові інженери, що працювали з нами лише відмовчувалися. Може і тут будували та копали, аби комусь не пришили справу про саботаж оборонних заходів. Зима була дуже холодна з морозами до 32 градусів, тож і робота була не дуже продуктивна, багато людей пропускало робочі дні, дехто дезертирував. Годували поганенько: рідкий борщ, або юшка з темними глевкими галушками та чай без цукру на сніданок, на обід те саме та мікроскопічний шматок м'яса з двома галушками і узвар замість чаю, на вечерю те й що на сніданок. Обідали просто неба на морозі у тарілці залишалась крижина з борщу на дні. Тому то й було багато невиходів на роботу — у станичній їдальні борщ, хоч теж пісний, був гарячий та смачний, тож не вийшовши на роботу можна було з'їсти дві-три тарілки цього борщу, поласувати, так би мовити. Прикупити харчів теж не вдавалось, бо з початку осені у станиці перебувало дуже багато всякого зайшлого люду, тож селяни вже поспродували, що і скільки могли. Всіх нас дивувала величезна кількість у Романовськiй військових адже ця станиця стояла оддалік від второваних шляхів, 30 км від найближчої залізниці i не дуже судноплавний у тi часи Дон, до того ж замерзлий. Зрозумілою була лише наявність інженерних військ та мобілізованих на фортифiкацiйнi роботи людей з Донбасу та Калмикії. Але багато неозброєних військових щотижня прибувало у Романiвку та відбувало з неї. Отож одного разу їх прибуло стільки, що навіть у хату, де жили ми, підселили ще шістьох солдатів, щоправда лише на одну ніч. Це були нестарі євреї з Львова, кравці за фахом. Коли ми прийшли з траси вони вибачились за завдані їхнім начальством незручності i зразу визнавши нас земляками зав'язали розмову про війну, та як добре жилося до війни, вони мали на увазі до 1939 року, бо прихід радянського війська вони сприйняли як окупацію, що порушила їхній добробут у "панській Польщі", у якій їм вельми непогано жилося.