В нього тут, у Бучі, також дача. Так ось, він просидів у підвалі безвилазно сімнадцять днів, щоб не потрапляти їм на очі. Ка*апи обшукували і допитували тут усіх чоловіків, навіть роздягали їх і дивилися, які у них наколки. У кого виявляли наколку з українськими символами, то вбивали, причому жорстоко вбивали, з тортурами. Ґвалтували жінок. Усім жителям було заборонено виходити на вулицю самовільно, без дозволу. Наш сусід бачив, як вони одного разу розстріляли жінку, котра вийшла з дому до крамниці. Просто так —гатили у спину, її труп лежав на дорозі декілька днів... Скажи, невже таке можна пробачити? — вона накоротко замовкла. І поправивши окуляри, подивилася кудись вперед і вимовила тихим, але твердим голосом: — Віриш чи ні, але в мене нема ненависті до них, нема навіть погорди. Є тільки одна огида.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Нове старе місто
Один із днів я вирішив провести на самоті, заодно давши друзям змогу відпочити від моєї персони. Зранку й до вечора я просто валандався містом — проїхав у метро старими й новими гілками, повештався крамницями, посидів у кав'ярнях.
За цей час я вже звик до вигляду протитанкових їжаків на тротуарі біля переходів у метро. У тих районах, де була електрика, все працювало, як завжди, а де не було електрики, гули мобільні генератори, що стояли при входах у магазини.
Я був приємно здивований не лише великою кількістю товарів по крамницях — продуктів, одягу, електроніки (причому, відомих європейських та американських брендів), а й чистотою, і зручною системою розрахунків. А головне — рівнем обслуговування.
За своїми старими уявленнями, я очікував побачити за прилавками магазинів крикливих тіток із їхнім професійним хамством радянських чи пострадянських продавчинь. Куди ж вони поділися, всі оті звірюки за прилавками і в касах, що ображали нещасних покупців, котрі були готові терпіти будь-які приниження заради консервної банки кільки в томаті? Канули оті звірюки у Лету радянської історії!
Зараз у крамницях Києва за прилавками стояли переважно молоді, стильно одягнені жінки, котрі, на щастя, і поняття не мали, ким були їхні попередниці. Нинішні продавчині були привітні та ввічливі. Якщо я звертався до них російською, відповідали російською, звертався українською — відповідали українською.
Подібних приємних змін у дрібницях я зауважував безліч разів і повсюди у місті — як у крамницях при обслуговуванні клієнтів, так і в транспорті, у спілкуванні людей між собою. І це — незважаючи на ракетні обстріли та повітряні тривоги, на стреси, на постійні відімкнення світла. Я виїжджав із Києва давно, коли ще зміни у сфері послуг та побуту лише розпочиналися. Тим разючішим для мене тепер був контраст.
Загалом, Київ справляв враження сучасного східноєвропейського міста з багатостолітньою історією, такого, як, скажімо, Краків чи Прага, міста, що безповоротно порвало зі своїм радянським минулим.
Пару слів про овечок і курей
Ми з Тарасом відвідали меморіальний парк жертвам Бабиного Яру. В самому парку було безлюдно і безгомінно. Все там оглянувши, ми неквапом попростували до виходу. Цей меморіальний парк був у лісі, у прогалинах між деревами виднілися засніжені схили пагорбів. На гірках дітлахи влаштували ковзанки.
— Ну що, юдею, втамував душу? — запитав Тарас, припаливши.
— Так, відповів я.
Нахилившись, я взяв із землі грудку снігу. Розтер її в долонях і потім витер нею своє обличчя.
Багато моїх предків, рідні бабусі Хани — її батьки, брати і сестри, — всі були розстріляні тут, у Бабиному Яру. Те ж саме випало і на родину мого діда Йосипа.
— Знаєш, я довго міркував над тим, чому десятки тисяч київських євреїв добровільно прийшли до Бабиного Яру. Кажуть, вони й гадки не мали, що їх тут розстріляють. Але я впевнений, що якась частина з них таки здогадувалася, що їх покликали для страти. І все одно прийшли. Знаєш чому?
— Чому?
— Вони були рабами, у їхніх генах залишалося рабство їхніх предків. Багатостолітнє рабське становище в царській Росії привчило їх до думки, що вони ніщо і звати їх ніяк, — я недовго помовчав. — Але мене цікавить іще одне історичне питання. Досі не можу збагнути, чому після революції радянські євреї так активно поперли до лав НКВС та інших каральних органів? Адже не секрет, що радянські євреї доклали руку і до Голодомору, і до знищення української інтелігенції — спочатку на сході, а потім і на заході України. Не можу втямити, як таке могло трапитись, що містечкові євреї, котрі поколіннями вивчали Тору і ніколи не пов'язували себе із тероризмом, принаймні, переважно виховувалися у сім'ях та синагогах на поняттях справедливості та милосердя, і якщо когось різали, то тільки курей на іудейські свята, так от, навіщо оті євреї раптом завзято почали вступати в радянські каральні органи і так "яскраво" там себе проявили? Звідки те все? Хто навчив їх такої жорстокості, звідки у них виникла така тяга до садизму?
— Гарно все виклав, а найголовніше — по суті. Твої родичі-іудеї в ті роки добряче постаралися, замордували з декілька і моїх предків у підвалах Лук'янівської в'язниці, мого двоюрідного діда Івана з дружиною. Євреї не безневинні овечки та не святі. Так, були серед них праведники, але й були кати.
Запалювання свіч
Напередодні свого від'їзду до Нью-Йорка я потрапив на вечірку (party). Одна з моїх колишніх однокурсниць, із котрою я колись приятелював і недовго працював разом в одній школі після закінчення університету, мала день народження. Свій приїзд до Києва я намагався не афішувати, маючи намір якомога більше часу провести із найближчими друзями "першого кола", проте звістка якимось чином розійшлася і серед інших однокурсників, котрі зараз жили в Києві і теж хотіли б зі мною побачитися. Загалом, все збіглося дуже доречно, ми об'єднали два заходи в один — день народження і зустріч однокурсників.
Ми сиділи за великим широким столом у просторій кімнаті. Серед запрошених були ті, кого я добре знав, і ті, кого бачив уперше. Прийшли всі мої близькі друзі — Тарас із Наталкою, Андрій із Людою, Антон. Влад теж хотів приїхати, але в нього зранку з'явився біль у грудях, тому він залишився вдома.
Виголошували тости, господиня пропонувала все нові страви. Ми обговорювали різні теми — рецепти консервування маслюків, та де їх цього року збирали (господар дому був грибником), з якого винограду готують чачу, і чи можна десь купити чачу в київських крамничках (дружина одного із гостей була наполовину грузинкою, тож привезла кілька пляшок чачі зі своєї нещодавньої подорожі до Грузії). Говорили, звичайно, і про війну.
Біля мене сиділа Тарасова жінка Наталка, взявши наді мною серйозну опіку. Вона чомусь зробила висновок, що я "у побуті дуже непристосована людина, котру не можна залишати одну". Тому вона накладала мені їжу в тарілку, радила, чого б іще спробувати, і тихенько повідомляла, хто є хто із гостей, кого я не знав і бачив уперше.
Цікаво, що тепер у помешканні дві мови — українська та російська — звучали абсолютно рівноцінно. Всі, хто сидів за столом, розуміли обидві мови, просто одним було легше розмовляти українською, яка була їхньою рідною, іншим російською. Оця ідеальна двомовність для мене теж була новою. Адже коли я давним-давно виїжджав із Києва, у місті було рідко чути українську. Тоді це вважалося чимось стидобним, українська мова у столиці України більшістю "корінних" киян сприймалася як мова "жлобів", що залюднили столицю зі села, селюхів, людей неосвічених, що "нє умєлі глаголать на нормальном язикє"... Та і сам я колись — чого приховувати?! — теж так вважав.
Все це, однак, було вже в минулому, далекому чи близькому, де з надлишком вистарчало пропаганди, національних забобонів та свідомої державної політики нацьковування народів та різних верств населення між собою. Війна все оте змила, мов брудну піну. Принаймні, зараз у Києві "ворожнечі" мов не було й близько, я цього ніде не помітив. Можливо, тому, що на перший план вийшли цілком інші потреби, людей вже звіряли іншими мірками, цінували за іншими якостями і за інші вчинки. Патріотизм і любов до Вітчизни зараз визначалися не тим, якою мовою ти говориш, точніше, не це було головним критерієм.
І тим не менш, на київських вулицях і в домівках саме "мова" тепер звучала цілком природньо, через століття забуття та насильного зросійщення, повертаючи місто до його українських витоків.
Зараз при застіллі ми менш за все обговорювали політично-історичний аспект цієї війни, хоча тут і зібралися історики, а їм вже сам бог велів. Але чомусь на глобальні геополітичні теми ми говорили мало.
Один із гостей (я його не знав і бачив уперше) несподівано зізнався, що в нього кілька місяців тому почалася сильна депресія, він і не підозрював, що депресія може так протікати. Історія така: його дружина із молодшою донькою як біженці на початку війни опинилися в Англії, влітку вони приїхали до Києва, декілька місяців вся родина була разом, а восени жінка з дочкою знову повернулися в Англію. Його ж із України не випустили — мобілізаційний вік. Старша донька виїхала до Львова продовжувати навчання у Львівському католицькому університеті. Він знову залишився сам. Сумував за всіма, особливо за молодшою, хоча вони і спілкувалися щодня Фейсбуком. Потім у нього почалося безсоння, пізніше несподівано стало боліти серце. Цікаво, що на перший погляд отой чоловік справляв враження зовсім "звичайного", навіть простакуватого, який не належить до категорії "найвразливіших", із підвищеною чутливістю.
— У мене серце розболілося так, що я не сумнівався, мені пиз...ць, — розповідав він. — Пішов до кардіолога. Зробили всі тести — нічого не виявили. Сказали: "Парубче, та в тебе серце сильніше, аніж у бика". Виписали пігулки від депресії. Але і пігулки мені не допомагали. Я ні з ким не волів бачитися, мене навіть стали відвідувати дурні думки покінчити зі собою. На щастя, допомогли друзі, — вони тягли мене і на шашлики, і на риболовлю, і в кав'ярні, дзвонили щодня. Одним словом, викарабкався.
— Так, ми всі тримаємося, не ламаємось.