Прийшовши додому після цього я довідався, що мене викликають до Палацу піонерів, там мені запропонували вступити до "винищувального загону", що я і зробив. Загін наш нікого не винищував, а спочатку стояв на варті коло об'єктів, що досі не потребували охорони — міськкому комсомолу, палацу піонерів, великих шкіл. Але вже на другий день надвечір знайшлася для нас справжня робота — зранку понеділка в місті з'явилось багато автомашин з біженцями з заходу і нам доручили розвозити цих біженців по школах та гуртожитках і вручати шоферам приписи, куди їм з'явитись з машиною, ми також допомагали у посадці біженців у поїзди. Ночували ми в Палаці піонерів, аби бути напохваті, але вдома бували кожен день, бо годуватись мали самотужки. А що у палаці піонерів нічого не було пристосовано для спання, то влаштовувались хто як на широких підвіконнях, більярдних столах, зіставлених стільцях, декораціях, плакатах, тощо. Одної ночі я пізніше за всіх у загоні зайнявся пошуками якоїсь лежанки, але все придатне було освоєно іншими, тож я додумався залізти на порожню буфетну стійку під скло — там виявилося дуже зручно. Заліг я туди, дістав з кишені хліб з салом та заходився вечеряти. У цей час наш взводний почав перевіряти наявність його підлеглих, звичайно з мене, за алфавітом, але ніяк не міг мене побачити, хоч і чув мій відгук, бо світло його ліхтарика відбивалось від скла, що покривало мене. Коли ж йому, нарешті, вдалось мене побачити, він так зареготав, що всі хлопці повскакували в тривозі що трапилось з командиром? А він тільки показує на буфет і ще більше регоче, коли ж вгамувався, не став більше перевіряти та знесилений реготом кудись пошкандибав. Отак за піклуванням про біженців та веселими ночівлями пройшло десять днів, біженців стало значно менше і 3-го липня вже відчувалося, що настає наша черга стати біженцями, ранком наш загін розпустили до наступного дня по домівках. Після виступу по радіо Сталіна у цей самий день вдома я почув розмову мами з матір'ю мого приятеля Дусіка Фасмана про те, чи варто евакуюватись, моя мама про всяк випадок на запитання співрозмовниці щодо цього відповіла, що наша сім'я ще не визначилась, та спитала її коли і куди поїдуть Фасмани адже євреям залишатись ніяк не можна, бо німці їх винищать. На наш превеликий подив ми почули: "А, что вы верите этой большевистской пропаганде все это враки, мы немецкую армию уже видели в ней половина офицеров евреи, они в 1918 году нас от погромов спасали!". На щастя сини цієї жінки виявились більш грамотними і ця родина таки виїхала.
Насправді ж мої батьки збирались евакуюватися у Сталінград до маминої сестри, бо село наше вже було окуповано, до бабусі у Крюкове, що в Підмосков'ї їхати було безглуздо.
На світанку 4-го липня додому прибіг батько з звісткою про оголошення евакуації, ми взяли у руки шість зарані підготованих валіз і рушили городами на вокзал до якого на наших очах підлетів Ю-88 і став над ним кружляти, ховаючись час від часу за хмарами від зенітного вогню. За хвилин п'ять він полетів геть і стало тихо. Ми знайшли ешелон товарних вагонів призначений для прийому евакуйованих (казати "біженці" було заборонено), всілись у нього першими. Незабаром вокзал заповнився народом і наш ешелон набився до повна, аж тут знову з'явився німецький літак, що спостерігав за вокзалом, почалась гарматна та кулеметна стрілянина, невдовзі літак скинув чотири невеликих бомби, що нікого не зачепили, але підняли пилюку, та полетів геть. Хвилин за п'ятнадцять по цьому ми рушили. Поїзд йшов досить стрімко, не стоячи подовгу на станціях. Була чудова літня погода з невеликою хмарністю, їхали ми мальовничими місцями, оспіваними Нечуй-Левицьким, але час від часу спостерігаючи поодинокі Ю-88, що, мабуть, розвідували наші тили, бо на наш поїзд жоден з них не звернув уваги. Через півтори доби ранком 6-го липня поїзд прийшов на якусь з станцій Дніпропетровська і постоявши близько години рушив далі через ажурний залізобетонний міст з якого було видно блакитний Дніпро, Зелений та Комсомольський острови з білосніжними будівлями спортивних водних станцій, двоповерховий міст, парк Шевченка, "потьомкінський" палац і панораму зеленого міста, а на лівому березі похмурі труби металургійних заводів. За дві-три години поїзд прибув до Павлограду, куди він, власне, і направлявся по боєприпаси на чи не найбільший у Союзі арсенал. Навколо вокзалу було вишикувано варту у блакитних кашкетах НКВД. Ця варта примусила всіх приїжджих сісти на мажари, що були стягнуті з навколишніх сіл і відправила прибулих у ці села. Нам же треба було у Сталінград, до маминої сестри, тому трохи від'їхавши батько попрохав візника повернути назад до вокзалу, де вже не було тої "почесної" варти, ми купили квитки до Сталінграду і стали звичайними подорожніми. Але їхати довелось складним маршрутом з пересадками у Ясинуватій та Родаковому, аби сісти на поїзд до Сталінграду на станції Лихій. На півдорозі від неї до Сталінграду на станції Морозівськ ми застали проводи новобранців, що сідали на наш поїзд, це була страшна картина — натовп голосячих у розпачі жінок на пероні і новобранці, що виривались з їх обіймів за допомогою нечисленних військових...
Нарешті ми добулись до Сталінграду, де на нас вже чекали. Тато пожив з нами два дні, купив квитка до Житомира і поїхав назад, бо начальство повеліло, відпускаючи чоловіків для евакуації сімей, влаштувавши їх, вертатись до Житомира для вступу у народне ополчення. Та за день він повернувся, бо в місці першої пересадки йому відмовились компостувати квиток та познайомили з черговим НКВД на вокзалі, який порадив їхати до сім'ї. Як потім виявилося, в Житомирі вже були німці. Мобілізації батько ще не підлягав, тож почав влаштовуватись на роботу. Мама поставила йому вимогу щоб влаштовувався подалі від Сталінграду, бо вона у цьому місті вже прожила дві війни і з неї досить. Звичайно, мама не могла і припустити, що стане з Сталінградом, вона просто знала, що нелегко житиметься у місті, що і за мирного часу користується картковою системою розподілу продуктів харчування. А поки тато шукав роботу, нас заходились виселяти з тітчиної оселі, бо ми були не прописані, навіть на тимчасову прописку керівництво заводу, що йому належав будинок, не давало згоди. На аргументи моїх батьків, що евакуйованим держава гарантує всіляку допомогу, відповідали якщо ви евакуйовані, то й живіть там, де їх поселено -на стадіоні просто неба, там з вами розберуться і пошлють куди треба жити і працювати. Протягом тижня старенький і симпатичний дільничний міліціонер приходив умовляти нас виїхати, бо йому будуть великі неприємності, а нас все одно виселять силою. Я ж тим часом за маминим завданням потроху запасався милом у Центральному універмазі міста. Одного разу, підходячи до універмагу я почув знайомий звук двигунів Юнкерса-88, підвівши голову я побачив і самого літака він летів над містом у напрямі до Волги на такій самій висоті, на якій ми звикли вже бачити його у розвідувальних польотах і, здавалось, з такою ж швидкістю. А перехожі спокійно йшли у своїх справах. На другий день тьотя принесла звістку з надійних джерел, що то таки був німецький розвідник. У цей же день у місті було влаштовано ретельну перевірку світломаскування, хоч широкій публіці про факт появи над містом ворожого літака не сповістили. До речі, світломаскування у цьому місті хтось додумався забезпечити покриттям вікон зсередини помешкання густим та густо підсиненим крейдяно-вапняним розчином, через що удень всі будинки мали дуже мальовничий вигляд з блискучими фіалковими вікнами, як ширми у Петергофі, що заспокоювали своїм кольором нервову дружину Миколи І. Проте вночі вони просвічували по багатьом химерних лініях і ось цю ваду і наказано було ліквідувати хто як зможе.
Наші справи врешті-решт покращали — тато влаштувався на сортовипробувальну дільницю у містечку Башанта , центрі Західного району Калмицької АРСР (Автономної Радянської Соціалістичної Республіки) нині місто Городовиковськ однойменного району. І поїхали ми знову на захід, до Сальська, а від нього на попутній машині до тої Башанти, що уявлялась нам як нужденне селище у напівпустелі. Але ж як ми були приємно здивовані, коли з кузова машини побачили розташовану у низині велику купу зелені з якої де-не-де виглядали покрівлі та посеред якої стриміла красива водогінна вежа. Опісля ми дізнались, що прагнучи оздоровити калмицькі степи, які були розсадником чуми, сифілісу, трахоми та туберкульозу, царський уряд відшукав калмицьке поселення — ставку, як його називали росіяни, у низині з райським мікрокліматом та великими запасами артезіанської води, і побудував у ній оздоровчий центр з кільканадцяти цегляних будинків та будинок для калмицького чи то ватажка чи то князя Гахяєва. Спочатку це містечко так і звалося Ставка Башанта. У радянські часи вже проявились результати оздоровчої роботи і у будівлях, що звільнилися, розташували сільськогосподарський технікум та радянські установи, залишивши і великий, за районною міркою, лікарняний комплекс.
Там, у Башанті за перші чотирнадцять місяців війни мені судилося опанувати спеціальності сільськогосподарського різнороба, кіномеханіка, комбайнера, тракториста, там спіткало мене і перше кохання...
А поки що, ми зупинились на ночівлю у Башантинському "готелі" і добре погодували своєю кров'ю місцевих паразитів. Після ночівлі нас відвезли до сортодільниці, що була за півтора кілометри. Це був хутір, що складався з трьох житлових будинків, у двох з них мешкали робітники дільниці з сім'ями, а у третьому розмістилися контора та помешкання управителя. Крім того було три дерев'яних зерносховища, стайня та комора, а також хліви, сажі та пташники робітників. Нашій сім'ї адміністрація надала двокімнатне помешкання у одному з будинків і дещо з меблів, сусіди поділились посудом, тож жити можна було. Тато зразу взявся до роботи, обживалися ми з мамою удвох. Наступного дня мама пішла до Башанти, аби підшукати якусь роботу і для себе, я ж нудився вдома сам, бо все населення нашого хутора було у полі, крім дошкільнят та одної-двох жінок, що за ними наглядали. Щоправда, до мене завітала циганка з пропозицією поворожити, але ж, з огляду на мою фінансову неспроможність, ворожба не відбулась.