– Я писав диптих, тобто картину, що складається із двох окремих полотен, об'єднаних спільною темою. На одній частині я зобразив доменну піч у очікуванні металурга, а на другій збирався зобразити натурника Небіжчика у вигляді металурга, що їде в тролейбусі на роботу.
– Логічно, – оцінив Солопій Нишпорка.
– І от поки Ілля Григорович нібито дзюрив як би із броньовика для Серафіма, я дописав першу частину, щоб після перекуру приступитися до другої. А воно он як вийшло, – зажурився Вольфґанґ Ходжибердийович.
– Так, воно вийшло до ванної й там загинуло, – підтакнув двірник. – А ви чім похвастаєтеся, громадянине Сидоренко? – повернувся Солопій Охрімович до третього жерця мистецтва, що сумовито гладив нігтем велику стародавню дерев'яну фотокамеру, яка норовила прикинутися гармошкою.
Фотограф Дормидонт Єрмолайович Сидоренко гірко поворухнув чолом, трагічно покачав пустельним (в аспекті рослинності) черепом, смутно схлипнув правою ніздрею, похмуро зіщулився, розстроєно мигнув очима, тужно зітхнув і, нарешті, неголосно… промовчав.
– Визнайтеся, над чим працювали, – наполягав детектив Нишпорка.
– Над фотосерією "Ню і ню!", тобто серією знімків оголеної натури, – буркнув невеселий фотохудожник і змахнув рукавом скупу чоловічу шмарклю.
– Оголена натура – це Небіжчик? – уточнив Солопій Охрімович.
– А хто ж. Ілля Григорович. Він був кращою моєю фотомоделлю, розумієте. – Сидоренко змахнув другу зрадницьку краплю. – Тепер уже ніколи, розумієте, ні-ко-ли…
– Плюньте, – сказав двірник.
– Вам легко казати! А де я візьму іншого такого натурника! Це ж був віртуоз! Маестро! Живий класик позування!
– Плюньте, повторюю. От у цю пробірку, – наполягав Нишпорка, діставши з кишені скляшки.
– Навіщо?
– Нам потрібний зразок вашої слини.
– Ви мене у чомусь підозрюєте?
– Ані в чому, абсолютно ані в чому. Крім хіба тільки звірячого вбивства. І ви, громадяни Іваненко і Петренко, теж плюньте в пробірки.
Служителі муз пустили ротову вологу в три скляшки.
Солопій Охрімович, закупоривши оті посудинки чорними гумовими корками, простягнув їх інспекторові Полуящикову зі словами:
– Нехай у лабораторії порівняють цю слину зі слиною на перегризеній мотузці.
– Геніально! – захопився Захар Захарович.
– А ви докладно викладіть, – знову повернувся двірник Нишпорка до трьох так званих жерців мистецтва, – що отут сталося від моменту, коли натурник пішов у ванну, до миті, коли ви зателефонували до міліції.
– Ну, Ілля Григорович пішов у ванну обполоснутися, оскільки, працюючи пісяючим хлопчиком, так би мовити, він спітнів від роботи. А ми втрьох вийшли на балкон покурити й погомоніти, – почав розповідати "жрець" Петренко. – Минула година, а Ілля Григорович із ванної все не виходить і не виходить. Ми його покликали, а він – анітелень. Тоді ми зрозуміли, що з ним щось скоїлося, увірвалися у ванну й побачили його у воді із сокирою в потилиці й зашморгом на шиї. Він уже був мертвий. Отоді ми відразу й зателефонували…
– На двері ванної із внутрішнього боку зламана засувка. Це ви її, або вона вже була…
– Це нам довелося зламати, двері ж були замкнені зсередини.
– Під час перекуру ви чули який-небудь шум?
– Спочатку з ванної чулося хлюпання води й спів Іллі Григоровича, – пригадував скульптор Петренко, блискаючи крізь вус металевим зубом.
– Він співав: "В травє сідєл кузнєчик совсєм как огурєчик…" – уточнив фотограф Сидоренко і змахнув рукавом ще одну скупу чоловічу краплю з носа.
– А хвилин через п'ять ці звуки припинилися, і доти, поки ми виламали двері, усе було тихо, якщо не брати до уваги нашої розмови, – зніяковіло додав живописець Іваненко, смикаючи присохлий до бороди тюбик.
– Усі сусіди години дві тому почули шум у цій квартирі, – сказав двірник Нишпорка.
– Особисто я ніякого шуму не чув, – знизав плечима Іваненко.
– І я шуму не чув, – підтвердив Петренко.
– І я, – підтакнув Сидоренко. – Я ще подумав: як це Ілля Григорович міг так беззвучно зірватися з мотузки й плюснутися у ванну? Ані стукоту, ані плескоту, ані стогону…
Нишпорка з Полуящиковим вийшли на балкон, де дійсно були попіл і недопалки сигарет в імпортній бляшанці з-під тушонки з корейського собаки.
– Зверни увагу, Захаре, що з балкона не видно двері ванної, тому якщо у ванну входити або з неї виходити, стоячі на балконі цього не побачать, – зауважив детектив-аматор.
– Але якщо хтось увійшов у ванну й убив натурника, поки художники отут курили, то як же вбивця міг вийти, якщо двері залишилися замкненими зсередини? Не міг же мрець їх замкнути після відходу вбивці! – висловив сумнів детектив-професіонал.
– Це питання, – погодився Солопій Охрімович.
– А може, все-таки самогубство? – з надією запитав Захар Захарович.
– Втім, про те, що двері були замкнені зсередини, ми знаємо тільки зі слів художників. Якщо це вони уколошкали натурника, то й засувку на двері зламали спеціально для того, щоб увести слідство в оману, – вивергнув версію Нишпорка, ворушачи ніздрю мізинцем.
– Але якби вони його уколошкали й інсценували самогубство, то запевняли б нас, що чули, як натурник покінчив із собою, як зірвався з мотузки й плюснувся у воду, як зверху гримнулася сокира. Навіщо ж їм мовити, що таких звуків не було, якщо це суперечить версії про самогубство. Нелогічно, – сказав інспектор карного розшуку.
– Так, нелогічно, – погодився двірник.
Вони повернулися до художників.
– Скажіть, служителі муз, а який у натурника був настрій? Він був у депресії? – запитав Нишпорка.
– Навпаки! – викликнув Петренко, блиснувши крізь вус зубом. – Ілля Григорович був сьогодні життєрадісний, веселий. Увесь час жартував.
– Анекдоти розповідав! І про Вовочку, і про Штірліца, і про Вінні Пуха з П'ятачком, і про Василія Івановича з Пєтькою, – уточнив Іваненко, смикаючи пензлик, що присохнув до коміра.
– Мені особливо запам'ятався той, де П'ятачок із червоним прапором бігає туди-сюди під великим-превеликим дубом і співає: "Наш паровоз, вперьод лєті, в комуні остановка…", а Вінні Пух, здіймаючись на повітряній кульці, йому зверху кричить: "Агов, П'ятачку, по-моєму, бджоли однаково не вірять, що я паровоз". Я так сміявся! – схлипуючи, згадав Сидоренко і змахнув скупу чоловічу краплю.
– Ілля Григорович завтра мав одержати гонорар за написану ним монографію про філософію епікурейців, от він і радів, – пояснив Петренко, продовжуючи блискати коронкою крізь вус. – Не було в нього ані депресії, ані навіть натяку на поганий настрій! Ума не прикладу – із чого це він наклав на себе руки!
Нишпорка з Полуящиковим перезирнулися й дуетом подумали, що якби художники уколошкали натурника й інсценували самогубство, то запевняли б, що він був у депресії й не хотів жити. Хоча, як знати…
– Я б хотів допитати вас трьох окремо, – вимовив двірник. – Давайте, почнемо з вас, Іваненко. Давайте, усамітнимося з вами… еее… ну, хоча б от на балконі ж.
І Солопій Охрімович знову попрямував на балкон, а за ним, стукаючи об паркет рамою, що присохнула до підошви, потупав живописець.
– Скажу вам, громадянине Іваненко, просто, не в брову, а у вухо, що в мене є підстави думати, що кончина натурника – це вбивство, а не самогубство, – сказав там у вухо Вольфґанґу Ходжибердийовичу Солопій Охрімович, – і що цей шляхетний вчин… тьху… і що це лиходійство вчинив або хтось із вас трьох, або хтось четвертий, що заходив у квартиру, поки ви перекурювали на балконі. Зізнайтеся чесно, чи відлучався хтось із вас трьох із цього балкона під час перекуру?
– Відлучалися, – зізнався живописець, почухуючи нігтями тюбик на потилиці. – Спершу мені приспічило за малою нуждою, я сходив до туалету, подзюрив. За кілька хвилин Сидоренко відлучився на кухню, щоб, як він сказав, запити пігулку від нежитю. А ще через кілька хвилин Петренко відлучився в коридор, щоб, як він сказав, зателефонувати дружині.
– А як ви гадаєте – кому вигідна смерть Небіжчика?
– Ну, не знаю… А! Небіжчик якось говорив, що в нього є мерзенний сусід, от, зверху, саме над ним, – живописець указав забрудненим фарбою нігтем нагору – на балкон Нишпорки. – Така, казав, сволота! Цей гадський сусід йому й квартиру заливав, і підпалював, і під дверима паскудив, і собачку вбив, і газети в скринці палив, і спати не давав, улаштовуючи ночами гуркіт, та інші всякі капості… Вони ненавиділи один одного. От я й ду…
– Ні-ні-ні, – перебив Солопій Нишпорка, – це не те… Це… Кхе… Ну… Гм… Це… Еее… А інші?
– Ну, не знаю… Хіба тільки… Ні, не певен…
– Давайте, давайте, викладайте.
– Сидоренко – родич Небіжчика. Єдиний родич, наскільки я знаю. І єдиний спадкоємець, у випадку, якщо Небіжчик… Ну, ви мене розумієте. А Небіжчик, хоч і живе, як бачите, скромно… жив… людина не бідна. Кажуть, він у карти багато навигравав і в нього на ощадкнижці… Ну, ви мене розумієте.
– Спасибі за важливу інформацію, – подякував живописцеві двірник і, відправивши його з балкона (звичайно, не вниз, а назад у квартиру), крикнув: – Наступний! Сидоренко!
Схлипуючи ніздрею, фотограф поплентався на балкон.
Там він підтвердив детективові-аматорові, що під час перекуру Іваненко відлучався начебто до туалету, Петренко – мовбито телефонувати дружині, а він – Сидоренко – ходив на кухню, щоб набрати з крана води й запити пігулку від застуди, а то з носа так і дзюркотить.
На запитання, хто, на його думку, зацікавлений у смерті Небіжчика, Дормидонт Єрмолайович відповів:
– Скажу по секрету: Небіжчик мав таємний інтимний зв'язок із дружиною Петренка, із Зінаїдою Орестівною. Ілля Григорович сам мені прохопився у хмелю, як родичеві. Ми з ним кузени… були. Наші матері, царство їм небесне, – рідні сестри. А Петренко жахливо ревнивий. Увесь час дзвонить дружині, стежить, перевіряє. Якби Петренко довідався, що Зінаїда йому наставляє роги з Небіжчиком, то… Цей Петренко – справжній Отелло. Ілля Григорович зізнався, що він Петренка боїться. – Сидоренко, затисши пальцем одну ніздрю, бризнув з іншої носовою краплею, але вже не скупою, а щедрою. Бризнув влучно – точно в "Мерседес", що проїжджав під балконом. – Ні, я не натякаю, начебто Петренко причетний до загибелі Іллі Григоровича, я просто констатую факт.
– Дружина Петренка – це така щупленька, гостроносенька, з таким волоссям? Я їх одного разу разом бачив, – уточнював Нишпорка.
– Ні, то Люська, швачка з фабрики "Червона шапка", а Зінаїда Орестівна – вона навпаки… У неодруженого Небіжчика було дві коханки.