Тож для мене це була весела пригода, але мої приятелі страшенно налякались помітивши моє зникнення. Сам момент падіння вони не бачили, бо їх увагу привернув якийсь гучний звук. Сталося це неподалік військової частини, тому в їх уяві моє зникнення пов'язалось з цим чи то пострілом, чи то вибухом.
Іншого разу в селі Станишівка ми почули від родички одного хлопця з нашої компанії, про те, що в навколишніх селах нишпорить НКВД у пошуках німецького агента, небожа Петлюри. І тільки через півстоліття я дізнався, що насправді небіж Петлюри у той час нелегально мандрував з Полтави на захід, не бувши, проте, німецьким агентом. І що до Полтави він приїхав цілком легально, а там вже якийсь негідник доніс на нього, а другий праведник попередив про це майбутнього патріарха Мстислава.
У вересні 1940 року я став навчатися у 8-му класі 33-ї десятирічної школи. Ця школа знаходиться на головній вулиці міста і у ній я потрапив у нове мовне середовище більшість учнів поза уроками спілкувались російською мовою, проте досконально володіли і українською, якою велось навчання. 33 школа і тоді була і зараз є однією з найсолідніших шкіл міста, мала прекрасний педагогічний колектив, добре обладнані учбові кабінети та фізкультурні знаряддя, в ній провадилася велика позакласна робота — діяли різноманітні гуртки — фізичний, хімічний, літературний та ботанічний. Але початок учбового року було зіпсовано постановою уряду СРСР про стягнення платні за навчання у старших класах шкіл та у вищих і середніх спеціальних учбових закладах. Через це багато моїх співучнів попереводились у інші учбові заклади, аби скоріш здобути якусь професію. Таким чином з трьох восьмих класів у нашій школі стало два.
У вересні цього 1940 року сталися два надзвичайних природних явища — землетрус, що дуже помітно відчувся в нашому місті — вночі мене розбудила мама, що наказала мені мерщій одягатися, бо почався землетрус, проте сама вона не квапилась, так само і тато, бо на цю мить вже коливання землі припинилися, тільки знадвору чутно було якесь гудіння. Тато повідчиняв усі двері і вийшов на вулицю де зустрів кількох наполоханих сусідів, повернувшись до кімнати він сповістив, що то гудуть дроти між стовпами, мабуть, подразнені землетрусом. З півгодини ми вичікували, а потім полягали спати, впевнені, що вже нічого не трапиться. Подібні пригоди, що недовго тривали, бували і раніше. Проте вдень, на уроці української літератури всі в класі помітили вібрацію шкільної будівлі, але, оскільки з вулиці було чути сильний гуркіт, вчитель підняв голову і сказав " Відчуваєте, як трясе? Мабуть щось важке їде по вулиці." Ми теж так думали, бо по наших вулицях іноді танки зустрічались частіше трамваїв. Але гуркотів трамвай, що за хвилину замовк, а трясіння продовжувалось і раптом двері у коридор самі відчинились. "Землетрус!" загукали всі, але сиділи на своїх місцях і дивувались. За хвилину все припинилось і урок тривав далі. Опісля виявилось, що землетрус відчувався по всьому місту.
Другою надзвичайною подією вересня був чималий снігопад, коли випавший мокрий сніг поламав безліч гілок на деревах і танув дві доби.
Старі люди казали, що ці події віщують недобре. Але всім і так було зрозуміло, що доброго чекати годі, коли світова війна все поширюється і наша миролюбна, начебто, країна вже фактично приймає в ній участь операціями в Польщі, Фінляндії, Прибалтиці та Бессарабії.
Взимку 1940-1941 років наша школа разом з усіма школами Союзу брала участь у військовій грі "На штурм", що мала підготувати нас до неминучої війни. Були сформовані з школярів аналоги військових підрозділів, проведено навчання азам військової науки, після чого нас озброїли мосінськими гвинтівками кінця минулого століття, дали по десятку "холостих" набоїв та повели у наступ на східну околицю Житомира. Ми бігли по засніженому полю, повзли, підіймались в атаку, з криком "ура!" бігли по вуличкам та без угаву стріляли, до смерті налякавши мешканців цього тихого куточка, яких, звісно ж, ніхто не повідомив про нашу гру.
Останній передвоєнний учбовий рік для мене був дуже насичений різноманітними подіями дещо серйознішими за військову гру — крім участі у радіотехнічному гуртку Палацу піонерів я приймав участь у фізичному та хімічному шкільних гуртках, вчився у мотоциклетній школі Тсоавіахіму була така громадська організація для розповсюдження оборонних знань, був редактором класної газети. І я вже відчував, що пора визначатись з своїм майбутнім.
Ще десь у четвертому класі я почав замислюватись над своєю прийдешньою долею — ким я буду, коли стану дорослим. У своїх пошуках— мріях я побував і кавалеристом, і моряком, і льотчиком та врешті решт, після двох-трьох років роздумів, пройшовши через авіамоделізм, захопився радіоаматорством і вирішив стати у майбутньому радіоінженером, почав вивчати ази радіотехніки по науково-популярній літературі, журналам "Радіо", "Радиофронт", "Знання та праця", "Знание-сила" та всяким брошуркам, робив вдома електротехнічні та радіотехнічні досліди, складаючи з шматків дроту, навушників, кристалів сульфіду цинку, голок та цвяхів і єдиної радіолампи пристрої, які, на мою думку, повинні були приймати, підсилювати та відтворювати сигнали радіостанцій, але вперто не бажали цього робить. Набувши самотужки деяких теоретичних знань та не маючи змоги їх реалізувати через брак практичних навичок, бідність мого "арсеналу" деталей та інструментів, і нестачу коштів для його поповнення, я восени 1939 року вступив до радіотехнічного гуртку Житомирського палацу піонерів. Цим гуртком керував кваліфікований радіоаматор — вчитель фізики Бабогло, який багато чому навчив школярів-гуртківців. Матеріальні можливості гуртка теж були досить скромні, та й працював він не кожного дня, тому, коли старші гуртківці, у тому числі і я, вже набули кваліфікації, достатньої для робіт більш серйозних ніж виготовлення двох— трьох-лампових приймачів, знову забракло коштів. Але перебування у гуртку вже встигло зробити свою справу — на початку 1941 року я остаточно вирішив в майбутньому стати радіоінженером, цьому рішенню, щоправда, добре посприяла рекламна брошурка Московського Інституту Інженерів Зв'язку, у якій в художній формі описувались невичерпні можливості радіотехніки. Але до вступу в цей інститут ще мало пройти два роки, тож поки треба було продовжувати радіоаматорську діяльність. Аби здобути кошти для неї, ми з товаришем підрядились на шкільні канікули копати ямки для геологічних досліджень одного з геологів Житомирського краєзнавчого музею, котрий викладав нам під час копання ази геології та розказував про геологічну будову та корисні копалини Волинсько-Подільського плато. Під час відпочинку ми переходили до розмов про політику та про війну, що тривала в Європі. Ми з товаришем висловлювали впевненість, що і нашу країну буде втягнуто до війни, що нам не уникнути нападу Німеччини, проте наш керівник запевняв, що німці надто розумні люди, щоб нападати на нашу країну, що вони дуже шанують Бісмарка, який доводив безперспективність війни з Росією через її невичерпні ресурси та величезні простори адже і у Радянського Союзу збереглися ці чинники та й не забули ж німці про згубність для них війни на два фронти. Як бачите, ми з товаришем були розумніші за Сталіна, який повірив у миролюбство фашистів, а наш Куклін за Гітлера, який знехтував історичний досвід Німеччини. А якщо говорити серйозно, то наші з товаришем думки про війну повторювали думки житомирських громадян, сформовані лекціями про міжнародне становище, що регулярно читалися по виробничих колективах та давали інформацію про події в світі відмінну від тої, що була тоді в наших газетах, та чутками про регулярну авіаційну розвідку нашої території, що підтверджувалися офіційними повідомленнями про "випадкові" польоти німецьких літаків над нашою територією. Отак, копаючи ямки та сперечаючись на політичні теми, ми заробили по 50 рублів за два тижні і 22 червня прийшли до музею за зарплатнею, але не одержали її, бо бухгалтерія не запаслася грішми зарані, а у неділю банк вихідний. Тож ми з товаришем вирішили посидіти у парку, що був при музеї, та помилуватись квітником у його партері. За хвилин двадцять до нас підійшов наш геолог Куклін і заїкаючись сказав "Хлопці, зараз прийшли прибиральниці, що обідали вдома і кажуть, що почалася війна і, начебто, наш Житомир бомбили, це була заява Молотова." І тоді я пригадав, що на світанку мене розбудив голос дикторки місцевого радіо з навушників, що висіли у мене в головах над ліжком —об'являлося бойове загрозливе становище. А що ми вже звикли до всіляких загрозливих становищ, що оголошувались з учбовою метою, я спросоння і не звернув увагу на слово "бойове". Пішли ми додому все ж не дуже вірячи у початок війни, але підходячи до дому ми побачили валку возів, що від'їжджали з базару, та мого батька з цигаркою у зубах. Ну, кажу, як мій тато на вулиці палить, то значить війна таки почалася.
Почалась війна, яку всі очікували та знали, що буде вона жахлива, але коли увечері цього дня було оголошено повітряну тривогу, геть усі мешканці нашого міста вийшли з осель, аби роздивитись, що це означає. Того разу обійшлося — мабуть тривога була помилковою, а кільканадцять літаків, що пройшли трохи осторонь центру міста кудись на північний схід, скоріш за все, були свої. Я з приятелями щойно вийшов з кінотеатру і ми, уникнувши двірників, що намагались загнати перехожих у двори центральних кварталів, приєднались до роздивлявшихся. У понеділок зранку ми одержали припис здати наш велосипед на потреби армії і я зайнявся цією справою. На одному з майданів міста, де відбувались святкові військові паради та різноманітні кроси — Путятинському, було організовано прийом техніки за приписами військкомату — автомашин, мотоциклів та велосипедів, приймаючими були якісь добре підпиті дядьки, що вимагали, аби техніка, що її здають, була у щонайкращому стані, але приймали яка є, за дріб'язкові хабарі, я ж сказав дядькам або беріть велосипед який є, або я поїхав додому і більш не з'явлюсь, бо річ ця не моя, а батькова, а він вже в армії (це я збрехав) — взяли.