Перший штришок: Нишпорка середнього росту, Полуящиков же русявий. Другий штришок: у Нишпорки над лівим оком коричнева брова, а неподалік – над правим оком – друга, аналогічна; у Полуящикова ж тільки одна, але теж коричнева, на лівій нозі трохи вище коліна, родимка. Третій штришок: Нишпорка носить волосся переважно на грудях; Полуящиков же більше на голові, а на грудях – татуювання:
Не забуду кримінальний кодекс!
Якщо ж трьох штришків тобі, безцінний читачу, обмаль, то наштрихуй ще сам чого пожадаєш, я дозволяю.
Називаючи Солопія Охрімовича Нишпорку приватним детективом, я – автор цього нібито детективного оповідання – маю на увазі не його професію, а його хобі. За професією й за освітою він був двірником, а приватним розшуком займався заради власного задоволення у вільний від підмітань дворів і вулиць час.
А от Захар Захарович Полуящиков займався розшуком саме в робочий час, оскільки був інспектором карного розшуку. У нього теж було хобі, досить своєрідне: він полюбляв у вільний від роботи час підмітати двори й вулиці.
І що характерно – аматор Полуящиков підмітав асфальт талановитіше, чим професіонал Нишпорка, а аматор Нишпорка викривав злочинців успішніше, ніж професіонал Полуящиков. Тому вони часто вдавалися до допомоги один одному й ніколи один одному в такій допомозі не відмовляли.
От і нині, у день двадцять шостого перечитування Нишпоркою улюбленого епізоду "Вологої ніздрі…", інспектор Полуящиков геть недаремно перемістив себе у квартиру двірника, захлопуючи двері поштовхом сідниць.
– Убивство, – заявив гість, перемістившись і захлопнувши.
– Гаразд, – погодився хазяїн. – Проходь на кухню, Захаре, сідай.
– Якогось громадянина Небіжчика, – додав Захар Захарович, сідаючи на газову плиту через брак стільця.
– Ясно, – кивнув Солопій Охрімович, лягаючи на холодильник.
– Іллі, – сказав інспектор.
– Зрозуміло. І ким же він був, цей убитий Ілля Небіжчик? – запитав двірник, ворушачи ліву ніздрю нігтем мізинця.
– Він був цим… Григоровичем, – уточнив Полуящиков.
– А чим він займався, цей Ілля Григорович Небіжчик?
– Він це… Натурив.
– Що-що?
– Або натурував? Ну, загалом – працював натурником. В ізостудії Палацу дитячої творчості імені Герострата. Позував для дитинчат, юних художників. А у вільний від цієї роботи час ще підхалтурював в університеті професором філософії. А вихідними й святковими днями ще підробляв, позуючи в себе вдома для професійних художників. Коротше, крутився мужик.
– Ясно. Він страждав на хріматафілію. Це іноді буває.
– На що?
– На хріматафілію. Ну, гроші любив.
– Так і я теж… Кхе… От і сьогодні він у себе у квартирі позував відразу для трьох: для живописця Іваненка, скульптора Петренка й фотохудожника Сидоренка. Він їм позував, вони його… еее… живописали, скульптурили й фотохудожнили, потім улаштували перекур, він вийшов у ванну, а після перекуру Іваненко, Петренко і Сидоренко знайшли його у ванні мертвим, зі зашморгом на шиї, із сокирою в потилиці й з осколками скляної ампули в роті. Ну, і зателефонували до міліції.
– Може, самі художники його й того? Сусідів опитали?
– Опитали, крім одного – сусіда зверху. Сусіди говорять, що приблизно дві години тому, а саме тоді й настала смерть Небіжчика, вони чули з його квартири шум, на кшталт тупоту бегемотів, кулеметної черги й тривалого вихлопу кишкового газу. Однак, Іваненко, Петренко і Сидоренко стверджують, що шуму не чули. А ти чув?
– А до чого тут я?
– Ну, ти ж і є його сусід зверху. Він мешкав саме під тобою.
– А. Небіжчик?! Ілля Григорович?! Той самий сучий син, що вибив мені зуб за те, що я, забувши закрутити крани, залив йому квартиру! Той самий мерзотник, що ледве не зламав мені ребро за те, що я ненавмисно зронив недопалок на його балкон, через що вигоріла половина його квартири! Той самий гад, що ледве не задушив мене за те, що я без злого наміру вмертвив совком його собачку! Той самий негідник, що роздер на мені одяг за те, що я кілька разів з неуважності підпалював газети в його поштовій скриньці! Той самий поганець, що вимазав мені фізіономію екскрементами за те, що я випадково випорожнився біля його дверей! Той самий паразит, що грозив мене знищити за те, що я, бач, часто й гучно роняю на підлогу холодильник! Той са… Ще б не знати! Так це його? Таж я сам із задоволенням такого уколо… Кхе… Добре, розберемося. Шум, кажеш? Так, пару годин тому і я чув шум знизу, тільки він був схожий не на тупіт бегемотів, кулеметну чергу й тривалий вихлоп кишкового газу, а на тупіт носорогів, автоматну чергу й спів Віллі Токарєва. Я навіть постукав шкарпетками по паркеті, щоб унизу припинили шуміти. Як це Іваненко, Петренко і Сидоренко могли не чути?!
– І мрець, і живці, то пак живі художники, залишаються на місці злочину. Підемо, оглянеш, допитаєш, – попросив інспектор Полуящиков.
Двірник Нишпорка, крім фіолетових спортивних штанів і малинової краватки, надяг ще й блакитну майку, і картатий коричневий піджак, після чого обидва детективи – професіонал і аматор – поїхали до місця злодіяння. Їхати довелося недовго, усього одну зупинку. На ліфті.
У квартирі натурника панувало творче безладдя. Погляд двірника наштовхувався на тюбики з фарбою, полотна, грудки глини, фотоапарати, художників і міліціонерів.
Міліціонерів Жужжалова, Зільберкукіна, Достоєвського й Переплюньпаркана Нишпорка привітав, по черзі потискуючи їм руки й проказуючи:
– Здрастуйте… Добрий день… Вітаю вас… Радий зустрічі.
Потім перепитав у друга:
– Так кажеш – труп негі… тьху, Небіжчика – у ванні?
– Ага, плаває, – підтвердив Полуящиков.
– Помилуємося.
Солопій Охрімович відкрив двері, до яких була приклеєна репродукція "Купальниці" Ренуара, і помилувався: у червоній водиці мальовничо плавали останки Іллі Григоровича, радуючи око насиченістю колориту й експресивністю композиції.
Оглянувши тіло і його околиці, Нишпорка вирік:
– З погляду недосвідченого детектива, тут мало місце банальне самогубство. Небіжчик узяв у рот ампулу із ціаністим калієм або іншою миттєво діючою отрутою, підвівся на край ванни, надяг на шию зашморг прив'язаної до гака на стелі мотузки й, розкусивши ампулу, повісився. Але мотузка виявилася неміцною, порвалася, і самогубець плюснувся у ванну з водою. При цьому мотузка захлиснула сокиру, що лежала на полиці над ванною, сокира зірвалася вниз і встромився в череп самогубця.
– Геніально! – викликнув інспектор Полуящиков і заходився конспектувати слова друга фломастером у блокноті. – А як пишеться слово "банальне"? Через букву "ю" або букву "и"?
– Здається, через літеру "у", – підказав молодий міліціонер Достоєвський, мигаючи рудими, як мандарин, віями.
– Не поспішай, Захаре. Я сказав, що банальне самогубство отут мало місце тільки з погляду недосвідченого детектива, – нагадав двірник Нишпорка. – А з погляду детектива досвідченого… – Зір досвідченого детектива він пропустив крізь велику лупу. – А з погляду досвідченого детектива – це інсценівка самогубства, спроба ввести слідство в оману.
– З чого це випливає? – запитав Захар.
– З мотузки, – відповів Солопій. Охрімович. – Надскрупульозний її огляд за допомогою збільшувального скла показує, що в дійсності мотузка не обірвалася сама собою, а була перегризена зубами. Напевно, натурника спочатку утопили у ванні, а потім, щоб це виглядало як самогубство, засунули йому в рот ампулу, устромили в череп сокиру, а мотузку перегризли на дві частини; одну надягли у вигляді зашморгу на шию покійного, а другу прив'язали до гака на стелі. Коротше, у наявності – банальне вбивство. Тобто не на явності, а на шиї, на потилиці й у роті.
– Геніально! – повторив інспектор Полуящиков, записуючи. – А як пишеться "банальне": через "з" або через "х"?
– По-моєму, через "щ", – підказав молодий міліціонер Достоєвський, мигаючи рудими, як мандарин, віями.
– Але я не знаю, як пояснити той шум, що мав місце в цій квартирі, який чув і я, і інші сусіди, – задумливо вимовив Нишпорка, ворушачи ніздрю мізинцем. – Поспілкуюся з художниками.
Бадьоро клацнувши неживого сусіда нігтем по холодному носу, двірник вийшов із ванної. Чотири міліціонери – Достоєвський, Зільберкукін, Переплюньпаркан і Жужжалов – розступилися, пропускаючи його до Іваненка, Петренка й Сидоренка.
– Так що ж ви отут натворили, служителі муз? – говорив Солопій Охрімович Нишпорка, наближаючись до живописця, фотографа й скульптора.
– Я натворив скульптуру "Пісяючий хлопчик", – відповів Серафім Едуардович Петренко, указуючи нігтями на натворене.
– Забавно, – оцінив двірник-детектив, зирнувши на скульптуру.
– Звичайно, пісяючий хлопчик – досить заїжджена тема, – продовжував скульптор, мигаючи крізь вус металевим зубом. – Пісяючих хлопчиків неодноразово зображували скульптори різних країн і різних епох. Я вирішив унести в цей розтиражований сюжет свіжий струмінь, тому зобразив пісяючого хлопчика таким, що стоїть на броньовику, з кепкою в руці.
– Струмінь хороший, а от сам хлопчик мало схожий на Небіжчика, – критично зауважив інспектор Полуящиков. – Ви ж з нього ліпили.
– По-перше, робота ще не кінчена, це тільки чорновий варіант, – образився Петренко, – а по-друге, я взагалі не прагнув до портретної схожості.
– А ви? – Детектив-аматор Нишпорка обернувся до живописця Вольфґанґа Ходжибердийовича Іваненка. – Бачу. Натюрморт із ананасом.
– Ні, картина називається "Ранок металурга", – соромливо буркнув живописець, намагаючись відідрати від волохатої бороди присохлий до неї тюбик.
– Ви вважаєте, металурги починають день із таких екзотичних сніданків? – поцікавився детектив-професіонал Полуящиков.
– Це не ананас, це доменна піч, – зніяковіло пояснив Вольфґанґ Ходжибердийович, намагаючись відколупнути пензлик, що присохнув до коміра.
– А, ну так, піч. А ліворуч – стомлений металург, – зміркував двірник. – Бач, як зіщулився, роботяга. Усе зрозуміло.
– Ні, це не стомлений металург, а вагонетка з рудою, – несміливо поправив Іваненко, намагаючись відірвати від рукава присохлу до нього палітру.
– А де ж тут сам металург?! – викликнув Полуящиков.
– Металург їде на роботу в тролейбусі, – промурмотав стушований живописець, смикаючи другий тюбик, що присохнув до штанів на коліні.
– Та де ж тут тролейбус, хрін подери!!! – вискнув обурений живописом молодий міліціонер Достоєвський, мигаючи рудими, як мандарин, віями.
– Поки немає, – зітхнув знічений художник і почухав третій тюбик, що присохнув до волохатої потилиці.