Ну-у-удно. Хоча… продовжуй!
- Вирішила прийняти виклик? Так тебе зачепила необхідність високого ай-кью?
- Цікаво просто. І факт мами – відьми, має непогану магічну перспективу.
- Добре, тоді я тобі накидаю купу змінних, а рівняння з них ти вже сама складати будеш. Перша: "Віра і релігія – це різні речі", а в даному випадку ми будемо використовувати Біблію як символ віри, а не як символ релігії. Друга: Коли Ісус давав якісь настанови учням, він сказав щось на кшталт: "Коли збереться вас двоє, або більше, в ім'я моє, то буде вам по вірі вашій." І ще щось з приводу того, що маючи віру розміром з гірчичне зерно, ви ладні будете зрушити гору. Не пам'ятаю, як там конкретно було сказано, але для себе я виніс саме таку суть. І третя перемінна: Я зібрав себе і Аню, тобто нас було двоє, а як я розумію, для таких дрібниць, як розгін хмар, достатньо і двох. Окреслив завдання, увімкнув віру і запрограмував погоду на суботу. Все. Як тобі?
Світлана на деякий час замислилася.
- Але Анька тобі не повірила. Вона про все зразу забула. А значить двох до віри ти не залучав.
- Вона мені свідомо не повірила. Але віру можна визнати не за словами, а за діями. Вона виконала ритуал, потисла мені руку і уклала угоду, а значить на підсвідомому рівні у неї з'явилася віра. І хоч її там не дуже багато, але якщо гірчичного зерна хватає на гору, то на погоду вистачить і того дріб'язку, який я зміг розбудити у Ані.
Світлана знову трохи подумала.
- Ще варіанти твоїх відповідей є?
- Є. Штуки три. Але по складності це вже щось середнє між першою і останньою. То що скажеш?
- Що я можу сказати? Нудно з тобою. Нафантазував, нагородив, а правду казати не хочеш. Але все ж таки, дещо я зрозуміла. У пульт для телевізора вставляються дві батарейки. З однією батарейкою пульт працювати не буде. Виходить ти був першою батарейкою, а Аню використав, як другу. Тобто ти скористався Анєю, навіть не як жінкою, а як батарейкою! Ти використав її, як безкоштовну робочу силу! Це гидко! Валєра, ти – страшна людина! Угоди з тобою укладати не можна!
Я демонстративно зло примружився.
- А ти і справді розумна! Будь обережною, ти мені навіть починаєш подобатися.
- Ні-ні-ні! – Світлана струснула волоссям, поправляючи зачіску. – Потяг уже відійшов. А мама, то святе. Все! Мені на маршрутку. Чмокі-чмокі, па-па! – За розмовою ми підійшли до зупинки і моя колега попрямувала до своєї маршрутки.
Наступного дня у Світлани був новий лицар її серця. І хоч він, можливо, ще не здогадувався, чому вона часто зупиняється коло його столу і задає незначні та наївні запитання, але здобич вже заковтнула гачок і так просто з нього не зірветься. Думаю, щоб уникнути полону, у нього немає такої козирної карти, якою володів я… .
17 *** Зараз.
- "Ти їсти взагалі збираєшся? Чи поки весь свій бестселер до кінця не напишеш, з місця не зрушиш?"
- "Раніше я думав, що ти – частина моєї підсвідомості, яка зайняла ресурси мого мозку, надбала свою унікальну особистість, та гордо називається шизофренією. А виявляється, що ти, як би це банально не звучало, є просто голосом мого шлунку… ."
Я полишив комп'ютер та перемістився на кухню, щоб приготувати щось на вечерю.
- "Ти ж казав, що напишеш лише початок."
- "Так отож, бачиш, пишу. І це ще не весь початок."
- "Але це довго і нудно. Хто це буде читати?"
- "Маю велику надію, що ніхто не буде. Я пишу для себе, щоб насамперед у себе в голові структурувати інформацію. Я сам повинен зрозуміти яким чином у мене вийшло. А головне, я і сам достеменно не розумію, що саме у мене вийшло. "
- "Мені здається, що писанини багато. По твоїм мемуарам можна створити систему підготовки майстрів магії."
- "Не тіш себе. Ніхто нічого створити не зможе. У бажаючих не стане однієї складової, без котрої завдання стає неможливим. Це лише скорчені поверхневі записи, що допомагають мені трохи розібратися у власному житті, підсумувати факти, але не дадуть повної картини сторонньому читачу, а ще, зараз війна, і такого роду захалявна книжечка нікому не потрібна. Хіба лише за відсутності туалетного паперу."
- "Ну, все на користь. Якщо надумаєш надрукувати, роби з найдешевшого та найм'якшого паперу. Так, щоб разок прочитати, а потім використати по призначенню."
- "Може ти і правий. Менше з тим, є інші завдання, на яких потрібно зосередитися. Ось, наприклад, чи варто мені зараз легалізуватися у суспільстві? Паперів ніяких, перша ж перевірка, і мене почнуть ганяти."
- "Нудно. Тягатися по інстанціям. Ноги знову почнуть боліти."
- "Якщо надумаємо легалізуватися, то спочатку до лікаря. Там може ще на пару днів застрягнемо. Підлікувати макітру треба. Може якусь довідку подорожню дасть, щоб з нею вже додому добиратися. А там паспорт відновити треба."
- "Я ж кажу, нудно. Навіщо тобі це все? Що, плануєш жити вічно?"
- "Якраз навпаки. Відверто кажучи, хочу назад."
- "Так, майже півтора року в раю дарма не проходять."
- "По всьому виходить назад мені зась."
- "Не вганяй себе в депресію. Чи забув уже, як попавши туди, хотів на Землю повернутися? Аж під жижками тряслося, так боявся і додому хотів. І між іншим, на той час, повернення сюди виглядало ще більше малоймовірним. Так що не бійся. У всякому випадку одна спроба у тебе завжди є."
- "Мені та одна спроба не підходить. Якби все було так просто, то моє тіло продовжувало б трупаком гнити в землі, а я в молодому тілі, вже скінчив би навчання і перейшов у вільне життя. А так, оскільки я виявився живим, значить до повної смерті діло так і не дійшло. Струс мозку, втрата свідомості і пам'яті, може навіть недовгий летаргічний сон, але аж ніяк не смерть. І якщо я зараз вирішу піти з життя, то "туди" можу навіть наступним не попасти. У мене ж немає переходу."
- "Диви, як смерті боятися почав."
- "Ні, не смерті. Я до чортиків боюся не повернутися у "той" світ. А смерті вже не боюся. Ми вже помирали. Хоча якраз саме цього я і не пам'ятаю. Якби я міг бути впевненим, що через смерть є дорога туди, о-о-о! Відібрати у когось з бійців тепловізор, і поночі влаштувати просіку з кацапів на декілька десятків кілометрів, аж поки не спіткнусь об снайпера з таким самим тепловізором, або поки якийсь кацапський вояка першим не засіче мене на освітленій місцині, та не прикінчить чергою з ак. Довго я все контролювати не зможу. А там!... там… зразу до дерева життя. Там роботи непочатий край."
- "Не все так радісно. Там може нічого не змінилося, а може вже півсотні років пройшло…"
- "Отже немає чого просто так фантазувати. Пішли спати. Може свідомий сон допоможе? Але мені чомусь здається, що поки з головою негаразд, до свідомого сну я не доберусь."
- "Якщо думаєш, що завтра треба буде йти до лікаря на перев'язку, то пам'ятай, що до лікарні далеко. Мені, наприклад, не дуже подобається ідея завалюватися до лікаря кривлячись від болі в ногах."
- "То може давай зараз політаємо? На вулиці, темно, ніхто нас не помітить, тепло, хоча нас холод не зупинить. Там коло лікарні дві липи великих росте. Крона така густа, що не тільки заночувати, жити можна. Згадаємо ночі коло дерева життя."
- "Згода. Беру з собою ноутбук. Якщо там є інтернет, то можливо варто нам полежати пару днів у лікарні, похворіти, а то будемо шлятися з наліпкою на голові, ще інфекцію занесемо."
- "Яка інфекція? Забув, як себе з під землі діставав? Брудний тоді був, що золотар після роботи у суспільній вбиральні, і ніякої інфекції не заніс."
Я не поспішаючи від'єднав ноутбук, скрутив зарядку, запхав все до багатостраждального чорного пакету, коло дверей взув свої пластикові шльопки і пішов до вікна. На ходу помахав рукою, бажаючи цьому житлу всього найкращого. Одночасно в коридорі самостійно перекрилися крани холодної та гарячої води і клацнули пакетники, лишаючи квартиру без світла. На півдорозі до вікна, вже в темряві, мої ноги відірвалися від підлоги і я почав набирати швидкості. Половина вікна відчинилася, я плавно вилетів на вулицю, вікно обережно зачинилося.
На вулиці було темно. Небо трохи захмарилося і зірок не було видно. Ідеальна погода для польотів. Більшість вулиць була освітлена ліхтарями, а коли багато світла, то на нічному небі нічого неможливо розгледіти. Тому я не переймався за випадкових спостерігачів і на висоті мерів тридцяти рушив у напрямку лікарні. Спочатку здивувався, що нікого немає на вулицях, а потім згадав про комендантську годину. Зрозумівши, що ні за ким поспостерігати не вийде, я наддав швидкості, і вже за декілька секунд був у повітрі, коло лікарні.
18 *** Зараз.
Зелень, промені сонця, свіже повітря. Просинатися на природі мені дуже подобається, особливо коли гарна погода і ніхто не будить зранку, виконуючи розпорядок, щоб нагадати, що моя черга готувати їжу. Вчора, підлетівши до лікарні, я виявив, що дві великі та розлогі липи, які я помітив, коли вперше завітав сюди, мають не дуже щільні крони і сховатися там на ніч у мене не вийде, бо зранку моя тушка буде дуже помітна персоналу або відвідувачам. У цьому місці зелені насадження створювали невеличкий парк у центі якого знаходилася лікарня. Для сну на свіжому повітрі я вибрав декоративний клен з щільною кроною у формі майже ідеальної кулі. Хоч він і значно нижчий, але листя ховає простір навколо стовбура ідеально. Ріс клен серед інших дерев, на задній половині двору лікарні, коло пішохідної доріжки, що з'єднувала чорний хід приймального покою з якимись господарськими спорудами. Зараз моє тіло ширяло у повітрі в горизонтальному положенні всередині крони цього клена. Спускатися на землю я не поспішав.