А люди так хотіли дізнатись, що коїться на волі в інших містах та областях, бо ж вони були впевнені, що то тільки їм довелось попасти до рук бандитів при владі. І хоч з газет того часу годі було сподіватись щось вичитати, крім відомостей про успіхи народного господарства та НКВД у боротьбі з "ворогами народу", але й тих газет ув'язненим не давали. Мамина подруга розказала про те, що одного разу вона спеціально спровокувала бійку з слідчими, аби у тому гармидері схопити газету, що лежала на столі у кабінеті слідчого та сховати її під вбранням, що і вдалося. Розказала про розпач у їхній камері після прочитання газети... ЇЇ дочка на ім'я Воля теж розказала, як у дитячому домі утримували дітей "изменников родины" погано годували, не пускали на прогулянки, не давали постільної білизни, аж поки діти не спромоглися якось відправити листа на ім'я Сталіна, де просили допомоги і людського ставлення до себе. Потому стало значно краще, але діти "изменников родины" все одно відчували себе в'язнями. Порозказувавши всі ті жахи, наші гості пішли на вокзал, квитки вже були у них. Мама пішла з ними, а батько проводивши гостей до виходу, вернувся у кімнату, і глянув на мій дитячий табель-календар, що в ньому на листку поточного місяця було зображено заюшеного кров'ю падаючого чоловіка та стоячого над ним здорованя з звірячим обличчям в уніформі німецького штурмовика, з підписом "В фашистском застенке". Батько тяжко зітхнув і сказав "Ось тобі і фашистський застєнок..."
Наші родичі теж зазнали репресій — батькових братів заарештували, один з них, Михайло, так і пропав у таборі, а старшого брата Івана звільнили з табору хворим на епілепсію у 1943 році, тобто коли йому і податись було нікуди, бо сім'я залишилась на Поділлі, а там німці. Ось і довелося дядькові жебракувати у Куйбишеві, поки не натрапив на великого начальника, що теж щойно звільнився з табору, та, на відміну від дядька він був реабілітований, тож і зміг влаштувати Івана на роботу. Дідусь по батькові помер з горя після арешту двох синів. Заарештували і чоловіка маминої сестри, він також загинув у таборі... Дідусь по матері при перших ознаках початку "боротьби з ворогами народу" чкурнув аж на Балхашський металургійний комбінат, де була значно менша вірогідність стати "ворогом народу", бо фахівців і без арештів не вистачало. Через багато років дідусь мені так відповів на запитання, чого він поїхав на Балхаш: "Не хотел опять на баржу попасть" і розповів, як у 1917 році у Царицині потрапив у число смертників, що утримувались червоними на баржі. На щастя він тоді випадково врятувався.
Вся ця вакханалія арештів спричинила погіршення з зими 1937-1938 років постачання населенню продовольчих і промислових товарів, майже зовсім зникли з продажу у нашому місті тканини та взуття. Зменшився асортимент харчових продуктів у крамницях, відповідно подорожчали вони на базарах. Різко зменшився обсяг найбільш популярних журналів, як масових, так і науково-популярних, деякі, наперед всього національні, перестали існувати.
Проте у 1938 році було започатковано в Україні кілька російськомовних газет, що стали основними рупорами ВКП(б). Невдовзі прислали до Києва і нове начальство з Москви — Хрущова та Бурмистенка. Після масових звільнень і покарання Єжова та іже з ним, тим, хто не дуже постраждав, здалося, що тепер вже остаточно почнемо будувати краще життя. Щоправда, напад Німеччини на Польщу у 1939 році, що означав початок 2-ї світової війни, насторожував, хоч перед цим відбулося, начебто, покращання відносин між Радянським Союзом та Німеччиною.
Коли ж однієї вересневої ночі у Житомирі було оголошено бойове загрозливе становище, ранком населення довідалось про рішення радянського керівництва рушити Червону Армію у Польщу, аби захистити від війни братів наших — західних українців та білорусів. Зразу ж призвали до війська деяких резервістів і почалась "польська кампанія" і бадьорі повідомлення радянських ЗМІ про братання з польськими солдатами і офіцерами, а за день— другий і про "бої з білополяками".
Не зважаючи на деяку розгубленість житомирян від таких повідомлень, все-таки приєднання західних земель було сприйнято позитивно, бо багато мешканців нашої області мало родичів у західних поліських краях, навіть обласна газета звалася "Радянська Волинь", аби нагадувати про історичний зв'язок всіх земель колишньої Волинської губернії, центром якої був Житомир. Крім того об'єднання Наддніпрянщини з Галичиною та Волинню всіма українцями було сприйнято, як один з чинників майбутнього відродження України. Це було помітно з того, що почали з'являтись нові українськомовні часописи, книжки, патріотичні пісні, знову звели на п'єдестал Богдана Хмельницького. Серед учнів у нашому місті почала ходити по руках заборонена повість Грінченка "Сонячний промінь". Та й Грінченка влада визнала і зняла заборону з низки його творів. До речі, згадана повість до цієї низки не потрапила. У шкільних підручниках та хрестоматіях з української літератури з'явились біографії та твори досі незнаних молоддю письменників та поетів. З'явились нові твори вцілілих українських письменників не тільки про будівництво соціалізму, але і про вічні людські проблеми наприклад дилогія Копиленка "Дуже добре" та "Десятикласники". З'явились нові українські часописи як суспільного напряму, так і науково-популярні наприклад "Перець" та "Радіо" дуже тепло сприйняті населенням нашого міста. І цей процес полегшення національного гніту тривав аж до нападу гітлерівців.
Але ж за два місяці почалася фінська війна, що була грубо спровокована радянською стороною, що було ясно всім мешканцям Радянського Союзу. В наслідок цієї війни наші колишні потенційні союзники стали ворогами. У нашому місті почалися продовольчі труднощі, може внаслідок того, що Київський Особливий Військовий округ (КОВО), до якого належав Житомир, разом з Ленінградським перейшов на воєнне становище і вів цю війну своїми найкращими силами. Участь КОВО у цій авантюрі здивувала наших обивателів, бо ж і урядові кола не приховували, що саме КОВО є нашою основною військовою силою у майбутній війні з Німеччиною. А що ця війна невідворотна були переконані всі, тим більш що й партійна пропаганда на численних лекціях про міжнародне становище підтримувала це переконання, навіть після укладення з Німеччиною пакту про ненапад. І ось на тобі — найкраща радянська дивізія стає засобом боротьби з крихітною Фінляндією. А що досить скоро цю 44 стрілецьку дивізію було ущент розгромлено фінами, то багатьом стало ясно, що справи наші кепські. До того ж перед фінською війною відбувся поділ Польщі і, хоч національні прагнення українців до возз'єднання у якійсь мірі було попервах задоволено, але дивувало, що до польського війська наш уряд ставився як до цілком ворожого і у газетах розписували про польських полонених, а не інтернованих, хоч з Польщею ми не воювали, а лише "допомогли братам українцям та білорусам уникнути німецької окупації". Крім того на придбаних західних землях майже відразу розпочали колективізацію з усіма її радянськими атрибутами. А що ця колективізація йшла у той самий ганебний спосіб, як у всьому СРСР, легко усвідомити з повісті В.Василевської "Пісня над водами".
У 1940 році Радянський Союз приєднав до себе прибалтійські країни і Бессарабію, при чому радянські газети аж захлинались, розписуючи, як радіють з цього мешканці тих країв. Проте, вже навіть діти розуміли, що радіти тут нічого, бо рівень життя у всіх приєднаних краях був вище нашого, про що ми довідались і від наших військових і від приїжджих галичан та бесарабців.
Приєднання Бессарабії житомирянам було помітно з нескінченої валки десантних двомоторних АНТ'ів, що рухались днів зо два у південно-західному напрямку, потім у зворотному. А за кілька днів у місті з'явилося
багато автомобілів з цікавими мешканцями Бессарабії, що приїжджали познайомитись з новим сюзереном. Це були переважно крихітні італійські машини з двоциліндровими двигунами. А з колишніх польських земель на своїх машинах ніхто не приїжджав хоч і багато машин наїхало, але то були машини придбані там нашими громадянами, переважно офіцерами і всі більш-менш солідні.
На початку 1940 року більшість нас, семикласників почала роздумувати над подальшим життям чи вчитись далі у десятирічці, чи здобувати спеціальність у тому чи іншому технікумі, дехто замислювався над вступом у військову спецшколу були у великих містах такі спеціалізовані трьохкласні школи-інтернати, що завершували середню освіту, додаючи трохи військової спеціалізації морської, чи авіаційної, чи артилерійської . Отож і я піддався цій лихоманці і сповістив батьків про своє палке бажання поступити в Київську військово-морську спецшколу, але батьки розрадили. Коли ж я висунув альтернативну пропозицію про вступ до Воронезького радіотехнікуму, тато сказав, щоб я не вигадував дурниць, а продовжив навчання і здобув нормальну середню освіту, а потім вже батьки втручатись ні в що не будуть і я зможу жити як мені схочеться. Довелось підкоритись. Щоправда, не так вже й кортіло. Тим паче, що вже були плани щодо літнього відпочинку, які довелось би ламати через необхідність здавати в серпні вступні іспити. А ці плани народились після того, як влітку 1939 року, після перенесеного плевриту, я у липні пристав до компанії хлопців з двох сусідніх кварталів нашої та Ново-Крошенської вулиць, віком від 12 до 19 років, що полюбляла розваги на лоні природи — піші та велосипедні походи в навколишні ліси, риболовлю та просто купання. Цьому посприяло те, що після моєї хвороби тато виїхав у тривале відрядження, а без нього якось незручно було заходити у ботанічний сад. Мандрівки мені дуже сподобались і протягом зими ми з хлопцями накреслили плани відвідання багатьох цікавих місць нашого району, а влітку 1940 року більшість їх здійснили. Підчас однієї велосипедної мандрівки, я чогось помінявся машиною з приятелем і впав з трьохметрового урвища у річку Гуйву поблизу Житомира, через несправність фіксуючого механізму руля. Але, на щастя, урвище було земляним і впав я на м'яку землю, що осипалась з нього ж, навіть не в воду.