Люда працювала в якомусь конструкторському бюро, але та робота їй ніколи не подобалася. Потім народився їхній старший син Богдан (той, хто став фотографом, гідом нашої нинішньої екскурсії), а потім і молодший синок Максим (той, хто зараз воює під Бахмутом). Після народження Максима Люда остаточно пішла з роботи, поставивши хрест на своїй професійній кар'єрі, весь час присвятила дому та вихованню дітей. Вона була привабливою, але не красунею, ззовні нічим не особливою, і якщо по правді, то і внутрішньо теж. Вона була просто добрячкою, в міру привітною, в міру чуйною. Напевно, була дбайливою матір'ю, вірною дружиною і гарною господинею. І... нічого більше. Якби мене запитали, хто така Люда, як її схарактеризувати однією фразою, то перше, що спадає на думку при згадці її імені, є: "Люда — це... дружина Андрія, мама Богдана та Максима". І все. Більше нічого б на думку не спало.
Але цього приїзду я несподівано відкрив у Люді жінку, котру раніше не знав, не зауважував у ній ті якості, що раніше були для мене невидимими. Ось, наприклад, зараз вона запропонувала мені взяти душ. Не забула про чистий рушник на вішалці. Запам'ятала, що я вчора вибовкнув за столом, що люблю перед сном чорний чай. А Люді ж є про що пам'ятати, крім свіжого рушника для мене і моєї світської звички ввечері чаювати! У неї молодший син у Бахмуті, розумієте? У Бахмуті! — де сьогодні одне пекло, про це стверджує як українська, так і західна преса, і навіть брехлива рашистська. Максима туди відправили зовсім недавно, три тижні тому, а до цієї події треба ж звикнути, чи не так? Потрібно прийняти, якось до неї пристосуватися.
Андрій каже, що вони із Людою були готові до того, що Максима відправлять на фронт. Максим залишався у ТРО навіть після того, як московитів відігнали з-під Києва. Але запропонували, і Максим підписав контракт, залишившись в армії, у ЗСУ. Майже півроку він служив під Києвом у мотострілецькій частині, проходив там військову підготовку як звичайний піхотинець. Тоді він іще вважався студентом університету третього курсу, навчався онлайн на істфаці.
Як я зараз довідався, той вибір піти на істфак був не його, а Андрієвим. Хлопець не зміг сам визначити, якій майбутній спеціальності віддати перевагу, яку професію вибрати, і тоді Андрій як батько запропонував йому спробувати себе як історика. Нічого іншого Андрій запропонувати не зміг, окрім того фаху, який вибрав колись для себе самого. І як доконаний факт, той вибір був невдалим, з навчанням на історика у хлопця явно не склалося. До війни він навчався тільки під тиском батьків, а коли почалася війна, і навчання в університеті стало суто формальним, а служба в армії фактичною, Максим взагалі махнув рукою на всілякі заняття, невдовзі покинув універ і повністю присвятив себе військовій службі.
В даному випадку, вірогідно, свою роль зіграла й генетика. Справа в тому, що батько Андрія (дід Максима) був спадковим військовим, у чині полковника. Андрій виріс у військовій сім'ї, своє дитинство та юність провів із батьками у військових містечках, і хоча після служби в армії поступив ув університет за фахом історика, в ньому завжди залишалися манери та підходи до життя людини, близько обізнаної із армією та військовою службою, звиклої до військової муштри та залізної дисципліни й порядку.
Одначе повернемося до Максима. Покинувши універ, він залишився в армії. На вихідні та у свята із військової частини під Києвом навідувався додому до батьків, де зустрічався із друзями, а чи просто відпочивав. А в понеділок із ранку — знову на службу в частину. Солдатів їхньої частини вже попередили, що підрозділ готують до відправлення, але куди саме відправлять — мовчок.
Андрій із Людою сподівалися, що роту Максима відправлять якщо не в Білорусь, звідки постійно очікували вторгнення, то кудись на південь, як от на Херсонщину, де також ідуть бої, але не такі виснажливі. Проте чим спекотніше ставало під Бахмутом, тим для Андрія з Людою ставало очевидніше, — їхнього сина кинуть саме туди. Андрій та Люда почали себе до того морально готувати.
Але як можна до такого приготуватися? Так, зрозуміло, що людина може робити титанічні зусилля, аби психологічно звикати до чогось архіважливого чи архіважкого. Вона може віднайти безліч раціональних доказів, запевнити себе в неминучості прийдешньої події, подумки спробувати зменшити її значущість. Якоїсь миті навіть може твердо сказати собі: "Все, я морально напоготові". І що ж? Подія відбувається і... раптом — людина ані наскільки не готова до такого, а виявляється, що весь час тільки тим і займалася, що ходила туди-сюди, намагаючись обдурити себе, однак реальність блискавично розбила вдрузки тендітну вазу самообману.
Саме так трапилося і з Андрієм та Людою. Коли син повідомив, що їхню роту відправляють під Бахмут, у них був шок. І той шок відтоді не проходив ані на грам.
Проте зовні про них цього сказати не можна було. І після від'їзду сина на фронт у Люди з Андрієм, збоку, наче й нічого не змінилося. Андрій продовжував упорядковувати книгу на замовлення якогось бізнесмена, котрий забажав мати книгу свого родоводу, та ще й з викладом професійного історика. Люда, як і раніше, поралася з господарством. Одним словом, як зазвичай.
"Може, так заведено у військових?" — запитував себе я, розмірковуючи над несподіваним як для мене спокоєм своїх друзів. Так, напевно, у військових інший менталітет. Там, де ми, інтелігенти, рефлексуємо, перепитуємо себе тисячу разів, не вдовольняємося відповідями, п'ємо, істеримо, військовий чинить просто: бере автомат і йде на війну. Тому що так потрібно. Тому що не можна інакше. І нема чого обговорювати.
А чи не все так просто?
Ще в Нью-Йорку, дізнавшись, що Андрій і його молодший син з перших днів війни опинилися в Теробороні, я не здивувався. Чомусь ніколи не сумнівався в тому, що Андрій у критичній ситуації саме так і вчинить, що для нього нема інших рішень. І не лише тому, що він із родини військових. І не тому, що він неабиякий патріот всього українського, аж ніяк ні, — він українською, до речі, в середньому володіє, його звична мова — російська, його культура російська, рок-музика в його авто теж російська, і книги він читає російською, і фільми дивиться російською. Але тут, в перший день війни попросився зі сином у Тероборону і взяв автомат із двома ріжками набоїв, що захищати Київ від росіян.
Можливо, на такий вчинок Андрія спонукало не тільки почуття громадянського обов'язку і навіть не його ментальність людини з військової родини, а справжня людська порядність?
Стосовно його сина Максима, то в Бахмуті їх відправляють на вогневу позицію за ротацією. Дві доби Максим живе на квартирі в селищі зразу біля лінії фронту, яку він знімає разом із трьома іншими солдатами зі свого відділення. А на третій день їх привозять на передову, у повному екіпіруванні. Там саперними лопатками вони риють для себе новий окоп, в якому перебувають добу, під артилерійським та мінометним обстрілом, відбиваючи атаки, переважно "вагнерівців". Через добу, змерзлих опісля довгих годин снігової жижі в окопі, де нема туалету та інших "зручностей", а тільки постійний гуркіт канонади та автоматної стрілянини і незмінний ризик загинути, їх везуть назад у селище, відпочити, відігрітися, відіспатися та від'їстися. А за дві доби — знову на вогневу, на риття нового окопу, бо старий вже "засвічений", його можуть накрити вогнем, тому потрібно копати новий. І знову доба бою.
Під час бою, звісно, жодного зв'язку з батьками немає, мобільні телефони із собою брати не можна. Максим дзвонить батькам лише після того, коли повертається з "передка", коли вже відгриміло і відстріляло, і можна розслабитися.
Ясна річ, що не один лиш Максимко там проводить добу в окопі. Цю добу, разом із ним на вогневій, проводять і Люда з Андрієм, хоча і в Києві.
Але виду вони не подають, що насправді вони "на передовій, у Бахмуті". Вони живуть звичайним своїм життям, рутинним, рутиною війни, пристосовуються до частої відсутності світла, Андрій завершує книжку для бізнесмена, розпочату ним іще до війни, а Люда господарює і... піклується про гостя Юрка із Нью-Йорка. Тому і потрібно, аби гість першим пішов у душ, поки є світло і гаряча вода, щоби витерся свіжим рушником, щоби взув ось ті капці, оскільки підлога у помешканні холодна. Потім питимемо чай, вона вгощатиме гостя медом із їхньої пасіки, зібрали п'ять сортів. Потім гостю треба постелити чисту теплу постіль, запитавши, яку подушку він воліє — високу чи низьку, м'яку чи твердішу, і дати йому дві ковдри, щоби не змерз.
***
Ми сиділи в їхній кухні, пили чай. Люда розставила на столі піали, наповнивши кожну з них медом, зібраним цього року з їхньої пасіки. Мед у піалах був різного кольору та різної густоти, від світло-жовтого, прозорого та рідкого, майже як вода, до густого темно-коричневого, — залежно від того, з яких саме квіток бджоли збирали пилок, — акації, гречки чи конюшини.
Андрій розповідав про життя бджоляра, про секрети бджіл. Його пасіка є в спеціальному місці у районі Лук'янівки, де, виявляється, київські бджолярі зберігають свої вулики у зимовий період. Андрія до цієї справи колись залучив батько Люди, вже нині покійний, котрий займався різними промислами — і садівництвом, і бджолярством, і городиною. Андрій поступово втягнувся, і навіть знаходив у цьому своє вдоволення, і як чоловік військового складу, звиклий до всього підходити серйозно, розгорнув справжнісіньке домашнє господарство. У них у передпокої квартири стояли металеві бідони з медом, на балконі висіли в'язки сушених грибів, на підлозі рядком стояли банки з маринованими помідорами.
Наша вечірня розмова переходила з однієї теми на іншу, ми говорили то про бджолярство, то про політику, то про моє життя у Нью-Йорку, згадували однокурсників, хто ким став і хто де зараз.
— Вовка Бондаль воює в артилерії, ти ж пам'ятаєш Бондаля? Ну так, він же поставив у Фейсбуці своє фото біля установки САУ, коли на третій день після початку війни їхав захищати Київ. Відтоді на фронті, насипає ка*апам артилерійських піз...юлей. Сашко Данилюк також воює, він у піхоті, командиром підрозділу, — розповідав Андрій.
— А що з Осадчим?
— Осадчий спився, став непробудним п'яницею.