Все ж, незважаючи на дефіцити за два-три роки життя поліпшилось, стало цікавіше, з'являлись цікаві кінокартини: фільм про героя громадянської війни Чапаєва, що дуже сподобався публіці, особливо дітям, прекрасні музичні кінокомедії "Веселые ребята" та "Волга-Волга" і ще кілька кінофільмів, хоч дещо тенденційні та ідеологізовані, але котрі по праву визнані шедеврами тодішнього кіномистецтва.
В країні бурхливо розвивалася техніка перед усе енергетична, автомобільно-тракторна, комбайнова, авіаційна, електротехніка і радіотехніка. Здобутки у техніці широко популяризувалися у літературі та засобах масової інформації, вже і про космічні польоти почали мріяти, було піднято на п'єдестал праці Ціолковського, створено кінофільми про майбутні космічні подорожі. По всіх містах утворювались курси та гуртки для дітей та дорослих з вивчення техніки як для практичних цілей, так і для задоволення безлічі аматорів. Це останнє особливо стосується радіоаматорства. Ми, школярі, пишались радянськими полярниками, льотчиками, радистами, моряками, що у ті часи героїчно освоювали далеку північ Радянського Союзу, дивуючи світ своїми подвигами. Школярі залюбки читали чудові книжки про освоєння Півночі та наукову фантастику українських дитячих письменників Трублаїні та Владка. Мій тато уважно слідкував за популярною технічною літературою, бо і сам цікавився технікою і мене прилучав до всіх галузей науки і техніки перш за все до природознавства, але не тільки до нього. Одного разу він приніс додому прекрасну українську книгу "Наступ електрики", що вельми серйозно вплинула на мої технічні уподобання.
Чи не найулюбленішим радянським святом став День авіації, що символізував велику увагу керівництва до неї, а також захоплення народу успіхами наших авіаторів. Він святкувався тоді 18-го серпня. У серпні ж 1936 року було гучно відзначено відкриття каналу Москва-Волга низки грандіозних споруд, що вирішили питання водопостачання Москви і деякі транспортні проблеми, ще у 1934 році почав діяти Московський метрополітен, що розв'язував внутрішньо-московські транспортні проблеми. Оскільки технічна перебудова починалася з провінції — Волховгес, Дніпрогес (Дніпрельстан), Магнітка, Біломорсько-Балтійський канал, московські ново— будови 30х років сприймалися як провозвісники аналогічних новобудов і в республіканських столицях та у провінції, сповіщалося про проект двоповерхового Київського метро, а у Москві починалось спорудження грандіозного Палацу Рад. Навіть відомості про те, що на всіх цих об'єктах широко використовується підневільний труд ув'язнених, не могли завадити більшості населення пишатися досягненнями нашого Союзу. Урядова пропаганда гучно сповіщала про них всіма своїми засобами. Нашим би нинішнім лідерам таке вміння пропагувати...
В тому ж таки серпні 1936 року мій тато поїхав до Москви у відрядження для закупівлі наочного приладдя і взяв мене з собою, але мені не пощастило — я по приїзді захворів на грип. Ми з татом оселилися у батьків матері, що на той час купили хатину у Крюкові за 40 кілометрів від столиці і переселилися туди. Дідусь же працював у Москві у якійсь металургійній установі поблизу Ленінградського вокзалу. Тож хворів я у досить комфортних умовах, про мене піклувалися бабуся та її служниця Амалія німкеня вивезена з Сталінграду. Таким чином я не потрапив на авіаційне свято, що цього року було надзвичайно цікавим. Але коли за два-три дні по святу ми з татом в обідню перерву гуляли по парку Тимірязевської академії, що до неї тато заїхав у якихось справах, ми натрапили на одній з алей на справжнісінький літак, що був тут виставлений напевне з нагоди свята, що минуло. Це був одномісний біплан з П-подібним мотором рідинного охолодження. З такою схемою мотора я був незнайомий, бо знав про існування тільки рядних, зірчастих та V-подібних моторів. Після знайомства з мотором тато мене підсадив, я заліз на пілотське місце і ми з татом та підійшовшими місцевими пацанами трохи розібрались у основних принципах керування цим літаком, а ось його "національність" так і не змогли визначити, бо не знайшли ніяких написів, щоб на неї вказували. Не вдалося мені потрапити і на відкриття каналу Москва-Волга, хоч до цієї події я вже одужав. Але тато все ж викроїв з свого часу години три, аби відвідати Хімкінський річний вокзал — вітрину каналу, напередодні свята. День був прохолодний, вітряний, ще й дощик накрапував. Народу на вокзалі майже не було, тільки на пероні, чи то на пірсі, ходило кілька чоловік у новесеньких шинелях та беретах з емальованим прапорцем — емблемою каналу. Там же було пришвартовано новесенький сніжно-білий пароплав "Вячеслав Молотов". Трошки побалакавши з чоловіками в уніформі і одержавши відмову пустити мене на пароплав, хоч на хвилинку, тато пішов шукати туалет, а я вибіг на дах вокзалу, де була, і досі є, велика площадка прикрашена гронами кулястих світильників. Прагнучи роздивитись, як ті кулі прикріплено, я одну з них розбив і швиденько втік з даху, радіючи, що там нікого не було. Робити більш нічого було, тож ми поїхали до Москви. А на "Вячеслава Молотова" я все ж потрапив — за сім років по тому плив на ньому пораненим з-під Сталінграду до Пермі.
Наступного літа моя мама скінчила навчання в Сільгоспінституті, одержала диплом агронома-буряковода і мала виїхати вкупі з іншими випускниками до Москви та Ленінграду на екскурсію, влаштовану адміністрацією інституту. Керівником екскурсії призначено було мого тата, а з огляду на те, що мене нікуди було подіти, мою участь в екскурсії адміністрація оплатила, тож їхали всі троє.
Москву було тоді прикрашено рекламними плакатами з зображенням австрійської кінозірки Франчески Гааль — рекламувався фільм "Маленька мама", а центр Москви пропах лоєм від жаровень, що на них прямо на вулицях пекли, вірніше варили у лої, пончики та пиріжки. Оглядали ми зоопарк, парк культури та відпочинку, споруди каналу Москва-Волга, московський метрополітен та Тимірязевську академію, у гуртожитку якої і проживали. Одного ж дня мама, тато і я зібрались провідати маминих батьків у Крюкові, але приїхавши до їхньої оселі застали вдома тільки служницю Амалію, вона сповістила, що "Fater поехала работать в Балхаш, Mutter поехал посмотреть.".
У Ленінграді ми подивились Ермітаж, Петропавловську фортецю та царські палаци у Пушкіні (кол. Царському Селі) та Петергофі. Самою цікавою для мене була поїздка пароплавом у Петергоф — наш кораблик йшов по Неві вздовж стоячих океанських кораблів, там я побачив чистенького білого норвезького лайнера величезних розмірів, трохи меншого іспанського
корабля з чорним корпусом під триколірним республіканським прапором, грандіозний американський учбовий вітрильник з височенними щоглами, чистий та "надраєний" як модель на виставці. У люльках спущених з іспанського корабля та вітрильника стояли матроси і вітали нас стиснутими кулаками і помахами рук, а на нашій посудині пасажири танцювали під баян і теж махали іспанцям та американцям. А по виході з Неви ми побачили десь
ліворуч кілька чорних-пречорних невеликих кораблів під великими червоними прапорами з свастикою у білому крузі. На початку Фінської затоки, на рейді, стояло ще три кораблі, чекали черги на захід до гавані.
Взагалі у згадані часи наш народ, як тепер мені здається, наче прагнув забути жахи колективізації та голоду, сподіваючись, що тепер все налагодиться і будемо жити, як нам було обіцяно вождями більшовизму. Але після прийняття у грудні 1936 року прекрасної конституції, у наступному році пішли роз'яснення про необхідність суворої класової пильності, про загострення класової боротьби у Союзі і таке інше... Доповідь Сталіна про проект цієї конституції була визнана настільки геніальною, що навіть наш, четвертий клас, тобто дітей віком 11-12 років, привели у кінотеатр, де ми дві з половиною години мусили вислухувати її. А на уроках з вивчення Конституції школярам 7-го класу роз'яснювали, що свобода демонстрацій означає свободу демонструвати свою відданість партії і уряду 1-го травня і 7-
го листопада... Тоді ми й довідались про український "буржуазний націоналізм, що "став найманцем імперіалістичного Заходу", тоді ж і книжку Глібова у мене відібрали і відібрали у моєї однокласниці Паластрової орнамент, розмальований жовтою і блакитною фарбами — якби чого не сталось. Перші дії НКВД було спрямовано у нашому місті проти поляків — зникли плакати та гасла на польській мові, що раніше можна було побачити у місті, польська школа-десятирічка стала російською, це все сталося внаслідок арештів кращих людей польської інтелігенції, насамперед вчителів. Розправившись з поляками взялися і до корінного населення. День у день ми дізнавалися, що ще когось з батьків наших співучнів заарештовано.
Найцікавіше те, що деякі наші знайомі, що не приховували своїх антипатій до радянської влади майже всі втекли з німцями, а наші знайомі, що були заарештовані, повернулись до своїх сімей та до своєї праці. Але двоє з них померли у перший рік свободи, а один вийшов з тюрми божевільним...
Пізньої осені 1939 року по обіді наша сім'я вся сиділа за столом і ми про щось розмовляли. Почувши дзвінок у вхідні двері мама пішла відчинити і за мить ми з татом почули радісні вигуки та звуки поцілунків, ще за мить до кімнати увійшла кам'янецька подруга моєї мами з донькою мого віку. Ми з татом їх не впізнали, але мама причинивши двері представила їх. Виявилося, що мамина подруга завітала за дочкою, що була у житомирському дитячому домі у відділенні для дітей "изменников родины", після арешту батька і, трохи пізніше, матері та наглої смерті єдиної родички — столітньої бабусі, що пішла через все місто до осиротілої онуки і вмерла по дорозі... На думку маминої подруги, чоловіка її було заарештовано, як колишнього прапорщика царської армії, а її як польку. Навіть те, що вони обоє служили в Червоній армії під час громадянської війни, не зняло з них тих "провин". Мамина подруга докладно розповіла, як знущались в НКВД над заарештованими жінками, били, морили голодом, не давали вістей про сім'ї, вимагали визнання причетності до антирадянської діяльності, не давали газет.