До речі, це не перший випадок, коли я не пізнаю давніх знайомих, що високо сягнули...
Коли всі повсідались, ведучий, виголосив коротеньку вступну промову і на трьох екранах, розташованих навкруги залу пішли хронікальні кадри з історії радянської космонавтики, що закінчились надзвичайно добрими словами на адресу Гагаріна та висловленнями надії, що космічний потенціал України буде розвиватися і даватиме користь людству, надії на співробітництво з іншими космічними державами. Потім пішли виступи людей, причетних до космічних справ як присутніх, так і відсутніх. Присутні виступали з своїх місць до яких підносили мікрофони та телекамери, їх зображення дублювалось на згаданих екранах, виступи відсутніх подавались з запису. Між виступами виконувались пісні, музикальні номери, пантоміма на космічну тему. Мені слова не надавали і моє інтерв'ю не показували.
Керуючим програмою був актор Хостікоєв, що грав у фільмі "Роксолана" роль Сулеймана Великого з дуже симпатичною помічницею, прізвища котрої я не запам'ятав. Останнім музикальним номером був виступ примадонни Віденської опери, якою нещодавно стала українська співачка, що виграла відповідний конкурс Валентина Степова. Ця частина дійства закінчилась добрими словами ведучого про Каденюка та знову про наш космічний потенціал.
Після цього почались виступи наших гостей, тому ведучі перейшли на російську мову. Першим виступив якийсь француз, потім кілька росіян, у тому числі українського походження — космонавти, композитори, поети та
актори, причетні до космосу, "космічних" музики, пісень, віршів, кінокартин. Запам'ятались: Ляхов, Пахмутова, Фельцман, Добронравов, киянка Роговцева та Лавров, що разом грали у фільмі "Покорение огня". Композитори підходили до роялю, грали та наспівували своїх пісень. Запам'яталося висловлення Фельцмана "Однажды меня спросили, как я отношусь к современной украинской эстрадной песне, а что я могу сказать, если именно благодаря украинской песне, я стал композитором?".
Все закінчилось показом наших нащадків у колисках з побажаннями їм стати конструкторами, вченими, робітниками та пілотами космічної техніки.
А потім присутніх відвели на найвищий поверх будівлі у залу, підготовану для "фуршету", тобто випивки, закуски та легкої вечері навстоячки. Побачивши, що дружина президента стоїть коло сусіднього столу я знову відчув ніяковість, поділився муками своєї совісті з Драновським — замісником головного конструктора ДКБ "Південне" і він повів мене вибачатися. Прийняла мене пані Людмила вельми привітно, але я не вибачився, а тільки потис їй руку і попрохав передати від мене привіт її чоловіку, при цьому вона не спитала від кого привіт, коли ж я назвався, мені здалося, що в її очах промайнуло здивування. Проте, я вже був трохи хильнувши, тож все могло видатися.
За тим же столом була і одна народна артистка, коли ж я сказав Драновському, що то улюблена акторка моєї дружини, він одійшов і за кілька секунд підвів її до мене та представив як шанувальника її таланту. Я був дуже приємно здивований, наговорив пані артистці купу компліментів від імені своєї дружини і свого. Здається, компліменти були сприйняті прихильно. Я розказав своїй новій знайомій, це тільки другий раз в житті я розмовляю з акторкою такого рівня, але першого разу, спілкуючись з Литвиненко-Вольгемут, я не переміг свою ніяковість і не сказав їй, як я люблю її талант, а зараз я не можу приховати від співбесідниці наше з дружиною захоплення її мистецтвом, його багатогранністю та чудовим володінням нею українською мовою. За такі солодкі речі мене було кількоразово обнято та поціловано (у щічку). Наше спілкування викликало жваве захоплення у присутніх, хтось з них вихопив нелегально пронесений фотоапарат і почав нас фотографувати. Але всім закортіло сфотографуватись з великою акторкою, почали біля неї тлумитись і як тільки мої доброзичливці відтягували одного, на його (чи її) місце проштовхувались інші. Проте, за два-три тижні мені прислали непогані фотографії.
Після "фуршету" приїжджих відвезли у Пущу Водицю. Вранці поснідавши "на шару" учасники акції поїхали на продовження акції, що тривала три дні і закінчилась феєрверком на Дніпровських схилах. Я ж, з огляду на мій похилий вік поїздив вокзалами Києва, маючи намір виїхати негайно, але довелось очікувати до 21 години і вилетіти літаком. Вдома я опинився о 23.30 того ж дня, дружина, відчинивши мені здивовано спитала, чого це я передумав їхати до Києва. Через стан свого здоров'я для неї все ще було 26 число, буцім я не телефонував їй з Києва та вона не була два дні з сусідкою, що приглядала за нею два дні і пригощала її делікатесами свого виробництва... Хвилин п'ятнадцять знадобилось для відродження у дружини відчуття прожитих двох днів, а ще за півгодини вона згадала ці дні у всіх подробицях.
Не буду запевняти, що все у цьому звіті відповідає дійсності у деталях, але загальний хід подій першого дня акції "Україна. Зоряні шляхи." відтворено більш-менш вірно. Але у чому полягає грандіозний проект "Обличчя ХХ сторіччя" я так і не дізнався.
У 1998 році ми вже не жили на дачі дружина знову стала слабнути фізично мабуть через досить похилий вік у серпні їй минало 75 років. Але час від часу ми обоє бували на дачі і декілька разів ночували, удвох їздили на базар Фіса стерегла машину, а я скуповувся. Вже й наша постійна супутниця, Валентина Іванівна Плис, теж не стала жити на дачі, але деколи їздила туди з нами.
На першу половину серпня ми запросили родичів дружини та Елочку відсвяткувати з нами 75-річчя Фіси та 50-річчя нашого шлюбу. Десь числа 9-го чи 10-го приїхали сестра дружини Маргарита та Елочка, прийшла Валентина Іванівна Плис, наша сусідка по двору та по дачі, сини Альоша сам, Андрій з дружиною Вітою і тещею Валентиною Миколаївною. Дуже тепле було застілля, аж до новорічних свят дружина жила спогадами про свій ювілей.
А з нового, 1999 року життя наше дещо ускладнилося зиму так-сяк пережили а у травні дружину госпіталізували з підозрою на інфаркт. За день-другий поставили діагноз ішемічна хвороба серця, нестабільна стенокардія і перевели її з реанімації у звичайну палату де заходились лікувати її ін'єкціями та пігулками. Але моя Фісонька дуже переживала своє перебування у лікарні і буквально скандалила вимагаючи відпустити її до дому, не зважаючи на умовляння і мої, і рідні, і лікарів, і співпалатниць, що до неї дуже доброзичливо ставились... Мабуть то вже був злам психіки, викликаний смертю її семидесятирічної сестри, що сталась взимку цього ж року. Проте витримали ми її у лікарні скільки треба і пішла вона з неї на своїх ногах. А за тиждень зажадала виїхати на дачу, через велику спеку. На дачі почувалась непогано і жили ми там допоки у серпні я не потрапив до лікарні з загостренням холециститу, а там щось спровокувало повне закриття сечовивідного каналу і поки я лікувався від холециститу, мені двічі на добу ставили катетер. Анфісу також доправили додому і нею як і мною опікувались сини Альоша та Андрій, невістка Віта з онукою. За тиждень мене виписали і порадили того ж дня лягти в урологічну лікарню, де я пробув днів десять і повернувся додому без аденоми.
Зустріла мене дружина з радістю, але відчувалось, що щось з нею не до ладу вона почала час від запитувати, чи не краще було б мені жити, як би вона померла? Я як міг розважував її, старався загасити у ній ті недоречні думки, але відчував, що вона таки готується до смерті... Восени вона ще раз потрапила до лікарні з нирковою колікою і пролежала там тільки три дні, бо коліка пройшла, а підлікуватись ще трохи дружина моя категорично відмовилась. Проте після повернення додому вона заспокоїлась і стала рідше ставити своє одіозне запитання, а потім вибачалась... Життя наше пішло знову по наїзженій колії — після сну вмивання, сніданок, телевізор, десь о 14.30 обід, після обіду відпочинок у постелях з годинкою сну і с 18.00 перехід у вітальню до телевізора слухати телевізійні новини та дивитись якийсь серіал. І ось 21 грудня слухали ми вдвох ці новини, обмінювались думками щодо почутого і раптом Фіса замовкла... Глянувши на неї, я помітив, що вона осідає... Я вклав в рота їй пігулку валідолу, але це вже була мертва людина, чому я боявся повірити... Але прибула за 10 хвилин "Швидка" підтвердила факт смерті...
Так закінчилось краща частина наших біографій...