Мою особу в цій книзі було згадано неодноразово і двічі надруковано мою фотографію одна у складі заводського керівного тріумвірату 1956-1959 років, друга у рубриці заводських висуванців.
Зустріч завершилась у сусідньому кафе "фуршетом" — вечерею навстоячки. Випивши, закусивши та удосталь поспілкувавшись з давніми знайомими, мій директор підвіз додому мене та Сергія Миколайовича Каретникова ветерана заводу, що був замісником всіх головних конструкторів заводу, зо мною включно, протягом років 35-ти років, нині ж він мій сусіда по під'їзду. Наступного дня ми з сусідом у призначений час рушили до нового оперного театру, який не спішили відчинити, надворі ж стояла чудова сонячна погода і прибуваючі учасники святкування залюбки прогулювались майданчиком між Сумською вулицею та театром, озираючись при цьому по бокам, аби не проґавити кого-небудь зі старих знайомих. Але підійшов час і театр відчинили, публіка посунула до нього, проте виявилось, що відчинено лише один з кількох входів — у охорони президента, що контролювала вхід, був тільки один прилад для перевірки учасників свята на озброєність, тобто на наявність метала у їхніх кишенях, та й стояв він чомусь на віддалені від дверей, тож більшість, і я у тому числі, намагались ті стовпчики обійти ззовні створених ними воріт, нас відловлювали й запускали між стовпців, що й створило деяку штовханину. Але, не зважаючи на це, невдовзі все влаштувалось, бо ж всі розуміли, що без нас не почнуть. Коли всі місцеві зайшли, з'явились гості з Москви та Дніпропетровська, кияни ж мабуть були у почті президента і мусили, як прийнято, "проникнуть тайною тропою" та відсиджуватись разом з президентом у затишному приміщенні до самого початку урочистого засідання. Деякий час у фойє тривали зустрічі з іногородніми друзями, потім всіх запросили до залу і коли всі всілись з-за куліс вийшла та зайняла своє місце президія — директор заводу О.П.Шпеєр, президент держави Кучма, його "права рука" Кушнарьов, харківський "губернатор" Дьомін, колишній міністр колишнього СРСР Афанасьєв, три-чотири передовика виробництва та два колишніх директора заводу Ю.І.Загоровський та О.Д.Бакланов.
Після привітання з присутніми, що зустріли президію вставанням, всі всілись і Шпеєр відкрив урочистості та після виконання Державного гімну він же зробив відповідну доповідь російською мовою, запросивши і одержавши на це дозвіл присутніх, з огляду на присутність багатьох гостей з Росії. Після цього ми заслухали виступ президента, потім відбулося нагородження передовиків і на цьому урочисту частину було закінчено. Ні доповіді, ні виступу президента я не зміг розібрати через несумісність частотних характеристик мого старечого слуху з акустикою залу.
Після перерви, під час якої тривали радісні зустрічі з давніми знайомими з інших міст, з киянами, що вигулькнули звідкись, звичайно, крім найвищих осіб, було дано непоганий концерт силами чудових самодіяльних колективів і професіоналів, у тому числі і повстаючих світил класичного і естрадного мистецтва. Цим останнім по закінченні концерту було оголошено президентські укази по присвоєння звань заслужених та народних артистів, президент особисто вручив їм відповідні папери і разом з залом привітав новонароджену артистичну еліту.
Останнє питання порядку денного було перенесено у один з залів ресторану "Мир", куди прийшло чоловік з сорок запрошених, а судячи з числа "робочих місць" за накритими столами, бенкет розрахувався чоловік на сто. Після досить тривалої вечері, під час якої тривали радісні зустрічі, всі роз'їхались.
За день чи два по цих святкових подіях, мені зателефонував з Києва давній знайомий по полігону "Байконур" полковник у відставці Броніслав Генріхович Лапідус. Він запросив мене від імені Українського космічного об'єднання молоді "Сузір'я" взяти участь у акції, під назвою "Україна. Зоряний шлях.". Ця акція є початком грандіозного проекту "Обличчя ХХ століття" і її присвячено польоту першого космонавта незалежної України на американській "Колумбії". На запитання, що то за проект і акція і у чому має полягати моя участь, я не одержав досконалої відповіді, крім того, що початкова акція являтиме собою щось на кшталт "Голубого огонька" популярної телепередачі радянського телебачення, тобто учасники її сидітимуть за столами і на прохання ведучих будуть відповідати на всілякі запитання щодо космічної техніки, польотів, творців її. Я зауважив, що моя діяльність з космічною технікою практично не мала майже нічого спільного, тож я не зможу бути корисним. На це він відповів, що ракетною технікою "Сузір'я" теж опікується та крім того я потрібен як людина, що тривалий час співробітничала з Корольовим — один з небагатьох живих та не дуже болящих. Так що він таки умовив мене поїхати до Києва і, про всяк випадок, попрохав мене дати для "Сузір'я" інтерв'ю, по яке до мене у найближчі дні завітають інтерв'юер з телеоператором.
І ось 24 листопада до мене завітали ці фахівці. Всупереч моїм сподіванкам, що вони прояснять мені про що я буду говорити, мені відповіли, що вони до ладу не знають, вважали бо, що то мені відомо, а їх справа одержати інтерв'ю і надіслати касету з ним до Києва у те саме "Сузір'я". Отож я їм розказував про своє співробітництво з Корольовим, повідавши при тому, що я радіоінженер, що радіотехніка відіграє значну роль у ракетнокосмічних справах, а за життя Корольова вона відігравала ще більшу роль, бо застосовувалася до керування ракетами. У своєму вільному оповіданні я торкнувся і деяких економічних та політичних питань, тож зацікавлений ними інтерв'юер продовжив бесіду вже з відривом від космічної теми. Тривала розмова години півтори, після чого хлопці подякували, сповістили, що за два-три дні можуть передати мені безкоштовну копію записаної касети та пішли.
Ввечері наступного дня я виїхав у Київ і ранком після безсонної ночі у задушливому вагоні дістався до столиці. Мене зустрів пан Лапідус і повіз у контору згаданої фірми, де мені надали можливість зателефонувати дружині, напоїли чаєм, а коли за годину — півтори прибули ще деякі провінціали, нас усіх відвезли мікроавтобусом до Пущі Водиці. Там нас прийняли у культурнооздоровчому центрі (КОЦ'і) "Джерело", де нас розмістили по двоє у палатах на дві особи з усіма вигодами і закордонним телевізором. Я ліг доспати, коли ж прокинувся мене покликали на обід на рахунок того ж таки проекту, а потім повезли у т.з. "Український дім", тобто колишній музей Леніна — монументальну споруду на Європейській площі. Там у величенькому залі вже було накрито два-три десятки чотирьохмістних столиків, як у згадуваних "Голубых огоньках", з "Шампанським", кока-колою, мінералкою, цукерками (шоколадними, у коробці), яблуками, виноградом, апельсинами, бананами. До посадки за столики ми втрьох роздивлялись виставлені у фойє зразки ракетнокосмічної техніки та зібрані з усієї України моделі ракетнокосмічних виробів виготовлені школярами. Ми — то згадуваний Лапідус з киянином доктором психології Іваном Венедиктовичем Бровком, що більш як півстоліття тому керував запуском у Капустиому Ярі трофейних V2 та автор.
Під час нашої неспішної прогулянки мене відловила вродлива дівчина, що назвалася кореспондентом телекомпанії ICTV (АйСіТіВі), поставила мене перед двома парубками з телекамерою і з пристрастю допитала про те, хто я, яке маю відношення до космосу, чи знався з Корольовим і що я думаю про долю космічної науки і промисловості в Україні.
Мені здалося, що і вона і один з парубків, як виявилося режисер, були щиро задоволені спілкуванням зі мною, мабуть і насправді так, бо щось з того інтерв'ю таки пішло в ефір 31 січня 1998 року у передачі "Крила". Сам я передачі не бачив, але деякі знайомі бачили і сповістили мене про це, я ж не насмілився розпитувати про подробиці.
Коли телевізійники відпустили мене, наш гід відвів кап'ярського ветерана та мене до нашого столику, ми всілись і попиваючи кока-колу продовжили розмову про спільних знайомих. На запитання гідові, чому крім нас ніхто не сідає, він з презирливою міною махнув рукою у бік входу і сказав, що всі вірнопіддані юрмляться там, очікуючи появи президента. Ми всі троє посміхнулись, знаючи, що президенти проходять саме там, де нема публіки та висловили сумнів, що він взагалі з'явиться тут. Проте, за кілька хвилин від входу почувся якийсь гамірець, ми обернулись у той бік і побачили йдучу прямо на нас дружину президента, зустрівшись з моїм поглядом, вона посміхнулась, злегка вклонилась і сказала: "Добрый вечер!" та я подумав, це вітання мене не стосується і не відреагував. Тоді вона привіталась вдруге "Добрый день вам!", тож я, не почувши, щоб хтось відповів їй, наважився злегка кивнути. Коли ж пані президентова пройшла, мій партнер зауважив, що то вона віталась персонально зі мною. Мабуть так і було, зразу після цього зауваження нас оточили кілька кіно чи телеоператорів, що сліпили нам очі хвилин три-п'ять. Може пані Людмила і знала мене колись, якщо працювала в КБ "Південне", я ж її не пригадую, хоч обличчя її здається мені знайомим. Тож навряд чи їй сподобалась моя дуже стримана реакція на її привітання, коли я це усвідомив, мені стало якось не по собі.