Альоша будував поперечну стіну, я готував матеріали для підлоги у меншій кімнаті, допомагав Альоші розбирати старий дах та робити новий, тощо. Андрій же знов подався на заробітки за кордон до Ізраїлю, звідки повернувся восени.
Восени я повернувся до роботи над мемуарами в очікуванні мого матеріалу про історію розробок. І ось, вкладаючись спати 4-го листопада 1993 року, я помітив, що моїй дружині щось недобре. На моє запитання щодо цього вона відповіла, що голова болить. Я запропонував поміряти її артеріальний тиск, але вона відмовилась, мотивуючи тим, що то не той біль. Я ж легковажно погодився, але уранці спитав, як дружина почуває себе, вона ж відповіла, що біль майже зовсім пройшов. Отож я поїхав на роботу заспокоєний. А повернувшись з роботи, я помітив, що жінці зовсім погано, вона підтвердила, що так, доручила мені самому подбати про вечерю і пішла відпочити. Після вечері я поміряв дружині тиск і вжахнувся — нижнє значення було більш 250, та й міряли з великими труднощами, бо в дружини перестала слухатись ліва рука і вона не змогла мені допомогти, довелось вчитись на ходу управлятись зо всім причандаллям єдиною рукою. За порадою досвідченої приятельки я дав жінці три пігулки адельфану і коли за півгодини вони не подіяли, викликав швидку допомогу.
Швидка допомога встановила діагноз — інсульт з парезом лівих кінцівок і порадила викликати вранці амбулаторного лікаря, що й було зроблено. Лікарка ж, пояснила, що вона не має права призначати будь-яке лікування від тої хвороби, а забезпечити візит спеціаліста невропатолога не в змозі з огляду на передсвятковий день. Тоді довелось звернутись до приватного лікаря він швидко прийшов, уважно оглянув, вислухав та вистукав дружину і призначив лікування ноотропілом і ще чимось. Поки тривали ті кляті жовтневі свята лікували ми нашу хвору пірацетамом, тобто ноотропілом, пристосованим для перорального вживання, а з 9-го листопада санітарна частина нашого інституту забезпечила своїм коштом вливання ліків у вену силами інститутської медсестри.
Дуже допомогли нам з Альошею у догляді за хворою кузина Елочка, що приїхала до нас саме у час приїзду швидкої допомоги та Андрієва теща Валентина Миколаївна. Дуже суттєво допомогло підприємство і дирекція і керівництво санітарної частини коштами на ліки та медсестрою. Без їхньої допомоги не знаю як би ми викараскались з такої халепи. А так навіть і обійшлися без Андрія, що хотів приїхати на поміч з Криму, де він з дружиною будували свою "фазенду", але ми запевнили його, що впораємось без них.
Як згадаю ті дні, коли наша Фіса була паралізованою та й не у своєму розумі, то й зараз стає моторошно, не хочеться згадувати подробиці... Проте за тиждень-два, параліч зовсім зник у дружини відновилась нормальна мозкова діяльність, але з великими провалами пам'яті та деколи бували і збої у тій діяльності, але короткі на кілька секунд. Фізично вона значно послабшала внаслідок інсульту, але потроху здоровішала стала виходити на вулицю, навіть сама, по хліб. За більш серйозними товарами ходили удвох, гуляли.
Однак, коли ми вже у березні наступного 94-го року одержали запрошення з Москви на 45-річчя випуску, ми вирішили не їхати, бо Фіса почувала себе ще досить слабкою, а вирішили зателефонувати на квартиру, де зібрались наші співучні і продиктувати їм своє "дружнєє посланіє". Ось його текст:
Дорогие, любимые однокурсники, чета Барановских Анфиса и Герман от всей души и вид щырого сэрця приветствует вас по поводу 45летия нашего выпуска, начала нашего самостоятельного движения по жизненному пути. Много, ой много, воды утекло за эти почти полстолетия, уже внуки наши старше, чем мы были тогда, а мы уже перешли в категорию содержимых из милости... Что поделаешь, таковы законы природы и общества, хотя иногда кажется, что именно сейчас мы могли бы пригодиться, впрочем это наверное старческий бред. Но, насколько мы знаем судьбы своих однокашников, нашему выпуску не в чем себя упрекнуть мы работали для своего народа и верили в то, что "не пропадет сей скорбный труд и дум высокое стремленье..." и, думаем, что если бы пришлось начать жизнь сначала, то мы ее начали бы опять также, как и 45 лет назад. Поэтому, хватит политики, будем доживать свой век с гордо поднятыми головами мы свое дело сделали с честью и если от старой империи еще что-то осталось то это результат трудов нашего поколения. Дорогие наши друзья, очень хочется, чтобы и в нынешней нашей деятельности мы шли к положительным результатам хоть в садоводстве и огородничестве, воспитании внуков и правнуков, мемуаристике, преподавательской работе, чтобы еще что-то оставить потомкам.
Мы с Фисой построили дом для потомков, оставляем им свои воспоминания о семейной жизни, производственной деятельности о хороших и плохих людях, встретившихся на нашем жизненном пути, это по их просьбе. А мы и рады стараться авось хоть части наших ошибок удастся избежать им на основании этого обмена опытом.
Но мы не перетруждаемся — пишем поучения и создаем недвижимость не надрываясь, в порядке активного отдыха, перемежаемого с пассивным. Уверены, что также поступаете и вы все. Очень и очень жаль нам, что из-за ряда обстоятельств не смогли приехать, уж очень хочется повидаться, но, рада бы душа в рай, да грехи не пускают. Поэтому я сочинил сие послание и зачитываю его вам по телефону от имени своего и моей дражайшей половины. Мы оба желаем всем нашим, присутствующим и отсутствующим, крепкого здоровья и встречи без потерь на 50-летии выпуска.
Всегда ваши Ф.и Г. 16.04.1994.
Все ж влітку 1994 року дружина змогла виїхати зі мною на дачу і навіть допомагала мені у будівельних справах. Восени ми повернулися додому і стали жити як і раніше — я три дні на тиждень працюю, решту тижня проводимо разом з дружиною гуляємо, дивимось телевізор, читаємо газети, листи родичів, художню літературу вголос, поки Фіса не закуняє. Їй важко було бути самою вдома ті три робочі дні, вона дошкуляла мені дзвінками і дуже переживала, коли не знаходила мене на робочому місці, одного разу навіть почала обдзвонювати у такій ситуації інші служби підприємства.
Коли ж через фінансові труднощі наш інститут залишився без опалення, я з дозволу начальства переніс своє робоче місце додому і жіночка моя від усього серця цьому зраділа, але ще більше стала переживати, коли я кілька разів їздив на роботу на годину-другу.
У такому режимі ми й прожили до 1996 року з літнім виїздом на дачу щороку, раз у місяць-два відвідувала нас і досі відвідує Елочка, без інших подій, хіба що деколи нас навіщали бєлгородські родичі та одного разу їздили удвох на вокзал зустрітися з небогою, що їхала з Криму додому у Кірово-Чепецьк.
Так само тривав і 1996 рік, коли ми з Фісою зробили на дачі підлогу і дуже вчасно, бо до нас на мій 70-й день народження приїхали мої друзі по роботі на чолі з директором нагородили пам'ятним адресом з віршами поета, що виявився моїм сусідом по дачі, 2-ма мільонами тодішніх грошей — купоно-карбованців, трошки випили, закусили, погомоніли та роз'їхалися.
Осінь 1997 року видалась багатою на події не тільки у планетарному масштабі, але і у житті нашої родини, а ще вірніше, у моїй особистій. Першою такою подією, як що не зважати на два сімдесятирічних ювілеї старих друзів, стало святкування Харківським приладобудівним заводом 75--тих роковин присвоєння йому імені Т.Г. Шевченко, до участі в якому запросили і мене — все ж таки я цілих три роки був головним конструктором цього підприємства. Ймовірно, якби не реорганізація промисловості 1957 року, я обіймав би цю посаду аж до пенсії, але особливості реорганізованого виробничого життя змусили уряд СРСР застосувати спеціальні заходи проти виявлених деяких негативних наслідків згаданої новації. Серед таких заходів з колективу заводу було і вилучення половини складу його ОКБ і автора цих рядків на чолі цієї половини. Але тісні виробничі стосунки вилученого колективу з заводом тривали ще більш тридцяти років.
Святкування було влаштовано у два прийоми: перший відбувся 3-го листопада. Це була зустріч керівництва заводу на чолі з його директором Олександром Пантелеєвичем Шпейєром з ветеранами виробництва та керівниками підприємств-суміжників, з нашим директором Олександром Петровичем Верещаком і автором, включно. Після короткої доповіді про завод, його історію та перспективи, директор вручив декотрим присутнім різні неурядові нагороди. Мені теж вручили нагороду Російської Космічної Федерації медаль "40 лет космической эры".
До речі, директор пояснив, що свято було влаштовано з інформаційно-рекламною метою, аби у зв'язку з пожвавленням виробництва нагадати всім про те, що ХПЗ ім. Т.Г. Шевченка ще не вмер і має і силу і волю. Перед початком засідання кожному його учаснику було вручено теку з письмовим приладдям та двома номерами заводської багатотиражки, наручного годинника українського виробництва та пам'ятна книга заводу з нарисом історії заводу та відомостями про його колектив — передовиків, робітничі династії, керівників, заводських висуванців.