Але дзуськи, нашим, все таки, вдалося їх звідти вибити і підірвати злітні смуги. І гаплик, їхні літаки з бронетехнікою так і сіли в Білорусі, нікуди не полетівши, стрімкий наступ на Київ звідтіля було зірвано, — розповідав Богдан подробиці того фатального дня. — Загалом, отой бій за гостомельський аеропорт і підірвані злітні смуги можна віднести до розряду чудес. Дивовижно, як наші змогли втримати його, покришити елітну рашистську десантуру тими невеличкими силами, без будь-якої підготовки та достатньої зброї! По суті, тут було вирішено долю Києва і, можливо, всієї країни. Бажаєте знимку на згадку? — запропонував Богдан, вказуючи на декілька дев'ятиповерхівок недалеко від нашого місця зупинки.
Ми всі вийшли з автомобіля і протоптаною від снігу стежкою неквапливо увійшли в двір між двома дев'ятиповерховими обпаленими будинками. Нас тепер оточувало вже шість дев'ятиповерхівок — цілковито обгорілих зі середини, без вікон. В одному будинку в стіні зяяв чималий ідеально круглий отвір від ракети, що пробила ту стіну, і розірвалася в серці житла. Біля будинків стояли десятки спалених автівок.
— Зробити фотку? — знову запитав Богдан.
— Ні. Не бажаю.
Мені чомусь не хотілося використовувати оті обгорілі чорні будинки-коробки для якихось там декорацій. Я не міг усвідомити, в мою голову не вкладалося, що ось тут, у військовому містечку, в цих дев'ятиповерхівках жили люди, сім'ї, чоловіки та дружини з дітьми. Тут вони господарювали, ходили на роботу, в школи, планували свої відпустки і подорожі. І раптом все те чомусь зазнає ракетного обстрілу і бомбардувань. Де тепер всі ті люди? Чи живі вони? А якщо живі, то куди вони втекли? І куди їм тепер повертатися? Адже ці будинки відновити неможливо, хіба тільки знести.
Повернувшись до авто, ми знову підкріпилися пиріжками, що зберігали ще тепло та духмяний запах, і поїхали далі — в Бородянку.
Зустріч із Кобзарем
Знову проїжджали звалища спалених розбитих автівок, цілі гори, цілі цвинтарі машин, проїжджали повз будівлі частково чи повністю знищених складів, шкіл і крамниць. Залізні паркани всюди були посічені кулеметними чергами.
— Коли в Україну прибувають якісь західні лідери-голуби-миротворці і кажуть нам, що ми маємо із рашистами якнайшвидше підписати мирний договір, то їх везуть сюди — у Бучу, Гостомель. Бородянку. Показують усе це, потім ще везуть туди, де сотні безневинних мирних містян були закатовані та закопані у братських могилах. Західні політики все це бачать, і на деякий час всі оті миролюбні голуби перетворюються на войовничих яструбів, перестаючи схиляти нас до миру. Який з ними може бути мир після того всього? — сказав Андрій.
Ми в'їхали в Бородянку.
— Пам'ятаєте ту відому світлину, де в дев'ятиповерхівці неначе вирубано середину? До речі, це моя знимка, — сказав Богдан не без гордощів.
— Звичайно ж, пам'ятаю.
— Ось цей будинок. Але його знищили не ракетами, а бомбами з літаків. На даху цього будинку стояли наші військові зі стінґерами, і тоді ка*апи вирішили ті будинки просто бомбардувати з повітря.
Знову ми вийшли з авто. Знову стояли біля обпалених руїн, де працював екскаватор та бульдозер. Цікаво, що попри них дорогою, ніби нічого і не трапилося, проходили місцеві, кудись поспішали, може, з праці додому, а може, спішили, бо було холодно. Я звернув увагу на те, що молоді жінки були добре, модно одягнені, з макіяжем, деякі з них вели зі собою дітей. Біля продуктових та господарських крамниць зупинялися автомобілі. Тобто, все збоку вказувало на те, що містечко живе своїм звичним розміреним життям, але в це звичне життя ніяк не вписувались обгорілі руїни, з кількома "розрубаними" дев'ятиповерхівками від скинутих із літаків бомб на центральній вулиці.
"Що думають оці люди, проходячи повз такі руїни щодня, йдучи на роботу, у крамниці, відводячи дітей до школи чи дитсадка? Що думають про своє майбутнє та майбутнє своїх дітей оці красиві, модно вдягнуті молодиці? Незрозуміло".
На невеликій площі перед будівлею якоїсь явно урядової установи, мерії чи міськради, стояв пам'ятник — погруддя Тараса Шевченка на постаменті. Я не раз бачив ту знимку у стрічках новин світових агенцій — високочола голова поета декілька разів була пробита осколками бомб. Чи, можливо, розривними кулями, не знаю. Його вигляд зараз мав якийсь грізний, суворий вираз, ніби розстріляли не бронзове погруддя, а живого поета.
"Як умру, то поховайте..."
"Реве та стогне Дніпр широкий..."
Ми вивчали Шевченка зі школи, чи не з перших класів. До закінчення школи декілька його віршів, дум, елегій чи уривків із поем я знав напам'ять, як і багато хто з моїх однокласників. Скажу відверто, я не любив Шевченка за його ставлення до євреїв. Можна сказати, що, мовляв, часи були такі, складні, так історично склалося". Можливо й так. Але справи це не змінює. В усій творчості Шевченка не можна знайти хоч би рядок, де він би сказав добре слово про євреїв. Це викликало в мене нелюбов до Шевченка іще з дитинства та юнацтва, особливо після тих випадків, коли в школі мене викликали до дошки, і я мав читати перед усім класом якийсь вірш Шевченка, де згадувалися "ж**и погані".
А ще від Шевченка віяло непереборною тугою кріпаків, коли в школі, а потім і в університеті, нам подавали його як класового поета, борця за права бідних, пригноблених селян, прив'язуючи його творчість виключно до реалій його часу. Тобто, він сприймався як поет минулого.
Тим не менше, незважаючи ні на що, я все таки не міг не віддати належне його віршованій мелодійності, його вмінню писати "широким мазком" епічні полотнища.
У Нью-Йорку одного разу на книжковому звалищі флі-маркету я купив " Кобзаря" за декілька доларів. Купив виключно через те, що мені сподобалося саме видання книги, — це було раритетне видання до якогось ювілею Шевченка, з гарною шкіряною палітуркою жовтого кольору, де був філігранно тиснений профіль Кобзаря, а також з гарними ілюстраціями всередині книги. За всі роки життя в Америці лише один раз я зняв ту книгу з полиці і перегортав — виключно, аби переглянути ілюстрації.
Але на початку війни не було нічого дивного в тому, що я знову зняв із полиці "Кобзаря". Вже не для того, аби розглядати картинки, а щоб читати. На мій подив, Шевченко виявився... художником і поетом з великої букви. Генієм. Його негативне ставлення до євреїв тепер мені не заважало бачити його неперевершену майстерність.
Зараз, стоячи перед розстріляним погруддям Шевченка в українському містечку Бородянка, на тлі зруйнованих ка*апськими ракетами і бомбами будинків, я зрозумів, що Шевченко — ще й великий пророк, котрий писав... про цю війну. Так, і про цю війну теж.
"Як понесе з України в синє море кров ворожу, от тоді я і лани гори — все покину і полину до самого Бога, молитися..." В моїй пам'яті несподівано зринув рядок із його "Заповіту". Тут, перед розстріляним погруддям Кобзаря, мені відкрилося, що сьогодні чверть країни — ось такі селища та містечка, де ми побували за день. Такі ось Бородянки, Гостомелі, Бучі — не лише тут, під Києвом, а всюди в Україні — і в Донецьку, і в Запоріжжі, і в Харкові, і в Херсоні... Десятки тисяч убитих та поранених. Викрадені діти. Зруйновані хати і багатоповерхові будинки, спалені автомобілі, підірвана бронетехніка, заміновані ліси. Біженці, котрим вже нема куди повертатись.
"А до того я не знаю Бога. Поховайте і вставайте..."
Напівпошепки я дочитав вірш до кінця. І мені на душу зійшов якийсь важкий, смертельний смуток, туга — найвлучніше українське слово, дуже суттєве, — і від усього побаченого за день, від всіх страшних руйнувань, і від усвідомлення масштабу цих руйнувань.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
"Молись за нього"
- Нумо ліфтом чи пішки? — запитав Андрій.
— Не ризикнемо, краще пішки, — втрутилася Люда, коли ми ввійшли до під'їзду їхнього будинку.
Зараз світло в будинку було, навіть горіли всюди жарівки, і, звичайно ж, працював ліфт. Але оскільки ніхто не знав, коли саме, в яку секунду світло вимкнеться, то будь-яка поїздка ліфтом була "на свій ризик і страх", адже можна було там застрягти на пів шляху і чекати в кабінці невідомо скільки до наступного ввімкнення.
Ми піднімалися на восьмий поверх. Нам назустріч сходами спускалися деякі сусіди, вони теж не користувалися ліфтом, із тих самих міркувань.
— Наша сусідка сьогодні вранці прибрала та помила сходовий майданчик на поверсі. Ми теж повинні взяти участь в її ініціативі підтримати порядок, тому наступного разу я тут помию підлоги, — сказала Люда чоловікові. І продовжила, звернувшись до мене. — У нас у будинку тепер мешканці зорганізувалися, — раніше ніхто нічого не хотів робити, всі тільки засвинювали простір. Зате тепер багато чого помінялося в цьому плані, — ніхто не смітить, одні мешканці за власним бажанням миють підлогу на сходових клітках, інші прибирають сніг біля під'їзду. Сусід вирішив встановити у двері під'їзду новий замок зі спеціальним механізмом на магнітах, тому що старий замок із електронною системою під час вимкнення енергії не спрацьовує. А що робити? Потрібно ж підтримувати порядок наскільки можна, навіть у дрібницях. Інакше всюди почнеться безлад, все розвалиться.
Сьогодні я ночував ув Андрія з Людою. Я ще перебував під сильним враженням від подорожі місцями битв навколо Києва. Я відчував, що війна втягує мене в свою вирву, входить і в моє життя.
— Юрку, іди помийся, поки є світло і гаряча вода, — запропонувала Люда. — А я тим часом приготую щось поїсти.
— Добре. Але я не голодний, наситився пиріжками.
— Тоді я запарю чорний чай, як ти любиш. І дам тобі скуштувати меду із нашої пасіки. Твій рушник у лазничці.
— Дякую.
Я зник у ванній і, роздягнувшись, став під душ. Мені було трохи ніяково через те, що я зараз миюся першим, за правом гостя, бо, якщо вимкнуть світло пізніше, то вони, господарі, помитися вже не встигнуть.
А ще мені було цікаво спостерігати за Людою. Я знав її давно, з років тридцять, відтоді, коли Андрій з нею зустрічався ще в університеті. Андрій навчався на істфаці, а Люда — на мехматі. Після закінчення універу вони одружилися.