Угорі знову брязнуло, і стало темно.
Так, так, так, це що ж виходить, міркував страждаючий від похмільного синдрому тарган. Виходить, що під впливом випарів, що здіймалися із пляшки, я зробився ідіотом і повівся неадекватно. Зокрема, улігся спати просто на підлозі, на відкритому місці. А громадянин Ю.Е. Антикефіров вряди-годи підмів свій холостяцький барліг, і разом із рештою сміття змів віником на совок і мене, нерухомого таргана, прийнявши за дохлого. А потім висипав усе це в сміттєвий бачок, де я тепер і перебуваю. Тааак. Погуляв я у свій день народження, нічого не скажеш.
Пафнутій понюхав і помацав вусами брилу, що ледве його не занапастила. Ні, це був не торт, як уві сні, а всього лише гнилий помідор. Теж їстівне, і навіть, можна сказати, смачне, але до торта далеко.
Перш ніж вчинити втечу зі сміттєвого бачка, наш герой вирішив підкріпитися. Зачерпнув кігтиками передніх кінцівок побільше помідорової м'якоті, що роз'юшилася, і жадібно став її жувати…
Стасим перший
Спілкуйся з алкоголем обережно:
Зіпхнути може з вірного шляху.
***
Епісодій другий. Закоханість
У п'ятницю, а якщо бути вже зовсім точним, у ніч із четверга на п'ятницю тарган Пафнутій закохався. Ні, це була вже не любов до крихти від яблучного пирога; ті почуття до тієї крихти вже сам Пафнутій уважав першим, але незрілим, несерйозним захопленням. Нова закоханість, що вразила нашого героя, була, з його погляду, жагучою, болісною й навіть романтичною. Романтичність цього почуття полягала, зокрема, у тому, що тарган Її, свою обраницю, ніколи не бачив. Точніше, не бачив наяву. Лише уві сні. Зате Її голос…
Кажуть, кохання буває з першого погляду, а буває не з першого, а, наприклад, із тринадцятого, або із чотириста сімдесят другого, або із дві тисячі вісімсот п'ятдесят дев'ятого з половиною, або… Оскільки у випадку із закоханістю Пафнутія головну роль зіграли не органи зору, а органи слуху, то вірніше отут мовити не про кохання з першого або не першого погляду, а про кохання з першого чи не першого звуку. Кажу відверто: коли Пафнутій перший раз прослухав у Її виконанні ту пісеньку про значну кількість рослин, він позіхнув і сказав:
– Якесь казна-що.
Коли він почув Її пісеньку в другий раз (а зазвучала вона рівно через чотирнадцять секунд після того, як пролунала першого разу), він нічого не сказав, а лише намурмосився. Коли ж через сімнадцять секунд після другого звучання пісенька зазвучала знову, втретє, Пафнутій у серцях тупнув лівою задньою кінцівкою й вилаявся:
– А щоб її… – додавши таку матірщину, яку автор соромиться повторити.
Це відбулося ще в понеділок. Саме в цей день громадянин Ю.Е. Антикефіров приніс додому грамплатівку з пісенькою про "міліон, міліон, міліон алих роз". Так, тарганові Пафнутію, який поважав класичну й джазову музику, цей простенький шлягерок відразу не сподобався, а тому й відносно його виконавиці він не зазнав ніжних почуттів, хоча голос був непоганий. У міру того як громадянин Ю.Е. Антикефіров знову й знову заводив на програвачі цю платівку (у понеділок це трапилося вісімнадцять разів, у вівторок двадцять три, у середу – день народження Пафнутія – тільки сім разів: у цей день громадянин Ю.Е. Антикефіров повернувся додому ввечері пізніше звичайного), тарган усе більше знемагав.
Але, незважаючи на антипатію до цього музичного добутку, Пафнутій сам мимоволі став підспівувати:
Міліон, міліон, міліон алих роз
Із окна, із окна, із окна відіш ти,
Кто влюбльон, кто влюбльон, кто влюбльон і всерйоз,
Для тєбя свою жизнь прєвратіл в цвєти.
Ненависна йому пісенька так вдовбалася в його мозок, що видворялася з рота автоматично; і це Пафнутія ще більше пригнічувало.
У четвер громадянин Ю.Е. Антикефіров увімкнув свій старенький телевізор, який приймав лише один телеканал. На запиленому екрані проявився диктор і сталевим голосом оголосив початок трансляції опери "Пікова дама" композитора Чайковського П.І. Тарган Пафнутій зрадів, миттю вибіг по стіні, чіпляючись за шорсткі шпалери кігтиками кінцівок, і, прошмигнувши під край оних шпалер, що відклеївся від стіни, приготувався слухати й дивитися шедевр оперного мистецтва. Але громадянин Ю.Е. Антикефіров раптом мерзенно пробуркотав:
– Тьху, знову опера! Катують народ класикою, нелюди! Краще послухаю "Міліон алих роз".
Після чого – о жах! – телевізор був вимкнений, а програвач увімкнений, і знову закружилася все та ж платівка.
Пафнутій був оскаженілий! Як!!! Таку оперу!!! Такий шедевр!!! На якесь ботанічного змісту казна-що!!! О будь проклята ця платівка! О будь проклятий цей програвач! Ні, більше не можна цього терпіти!
Пафнутій вирішив урятувати високе мистецтво від "навали низькопробної масової культури": за всяку ціну заглушити пісеньку про рози. Навіть ціною власного життя, якщо не знайдеться інших варіантів! "Залізу усередину програвача й чого-небудь там замкну, щоб він перегорів до павучої матері! У крайньому разі, кинуся на електричні контакти й пропущу крізь себе коротке замикання! Сам згорю, але й пісню, тьху на неї, задушу! Образно висловлюючись, заслоню своїм молодим тілом амбразуру динаміка!" – планував тарган, схлипуючи й рюмсаючи.
Але такої страшної жертви не знадобилося.
Після того як громадянин Ю.Е. Антикефіров замінив оперу пісенькою (прослухавши останню п'ять разів поспіль), він більше, до самої ночі, і, як пізніше з'ясувалося, у наступні дні, вже цю платівку не заводив. У чому причина подальшого незвучання "алих роз", залишається загадкою. Чи то пісня набридла й самому громадянинові Ю.Е. Антикефірову; чи то він цю платівку в когось позичив на час і в четвер повернув; чи то…
Отже, бажання таргана Пафнутія здійснилося – ненависна пісенька припинила звучати. Але він не став у зв'язку із цим почивати на лаврах. По-перше, тому що в цім незвучанні не було жодної його особистої заслуги. А по-друге, тому що почивати на лаврах жорстко. Набагато затишніше почивати на промокальному папері. Пафнутій у цьому був упевнений, тому що одного разу йому довелося почивати на лавровому листі в кухонному столі, і він мав можливість порівняти.
Так, у четвер увечері наш герой ліг почивати не на лаврах, не на коріандрах, не на перцях або інших супових приправах, а на вже згадуваному ложі із промокального паперу. Колись цим папером промокнули якийсь чорнильний текст, і на тому шматочку, що став ложем Пафнутія, проглядалися дві фіолетові букви, що розпливлися, – "х" і "у". Звичайно, тарган не знав, частиною якого саме слова було це саме "ху", але чомусь він уважав, що було то слово "зверхудосконалення".
Саме в цю ніч із четверга на п'ятницю Пафнутію й приснився сон, що став причиною невідомого йому досі почуття.
Йому приснилася невідома співуха, що співала тим самим голосом ту саму пісню про художника, що продав усе своє майно, аби піднести заїжджій акторці мільйон червоних троянд. Але закінчився спів приспівом з іншої пісні:
Ету пєсню напєваєт молодьож, молодьож, молодьож.
Ету пєсню нє задушиш нє убйош, нє убйош, нє убйош.
Пафнутій не міг розглянути співуху як належить – вона маячила в якімсь серпанку; він лише помітив, як граціозно ворушилася пара вусиків на її потилиці і як еротично вона рухала правою задньою кінцівкою. Але так стало приємно сплячому тарганові від її присутності, така ніжність наповнила його серце, так солодко затріпотіли всі фібри його душі, особливо сьома фібра ліворуч (або сьомий фібр? Якого вони роду – чоловічого або жіночого – ці фібри?), так захотілося обійняти співуху трьома-чотирма кінцівками, ласкаво погладити кігтиками її крильця, відважно захистити її від якого-небудь павука або іншого кримінального елемента!!!...
Прокинувшись, Пафнутій перебував під сильним враженням від сновидіння. Навіть апетит у нього… ні, не скажу, щоб цілком пропав, але під час сніданку він з'їв їжі аж на десяту частину грама менше, чим зазвичай! У душі таргана поселилося так зване томління.
Нашому героєві дуже забаглося поділитися з кимось цим новим почуттям; дізнатися в досвідченого індивідуума, що б це значило; одержати пораду про те, як тепер бути… Ну, звичайно, з подібними почуттями нема чого йти до таргана Геннадія, що мешкає в тріщині за опалювальною батареєю; або до мокриці Карла Вольфґанґовича, що має апартаменти під ванною; або до цвіркуна Ванька, що живе під кухонною плитою… Ці циніки лише посміються над його томлінням. Ні, з настільки делікатними почуттями треба йти в одежну шафу – у гості до Аделаїди…
Бесіду з міллю Аделаїдою Пафнутій почав з нейтральних тем.
Спочатку вони поговорили про погоду, що панує у квартирі громадянина Ю.Е. Антикефірова.
Потім тарган розповів, що з ним відбулося в останній день народження, тобто минулої середи.
Потім довідався від молі, що вона планує зробити завтра безпосадковий переліт звідси аж на кухню й назад. На що Пафнутій нагадав їй про павутину Упиря за карнизом. Але Аделаїда заперечила, що настільки віртуозному літунові як вона павутиння не страшне. Більше того, вона спеціально пропурхає повз цю павутину, аби подражнити Упиря. Одного разу, хвасталася Аделаїда, навіть сам громадянин Ю.Е. Антикефіров, спостерігаючи її віртуозний політ, гучно зааплодував від захвату!..
І тільки після такого вступу Пафнутій розповів молі про млосні почуття до співусі, що йому наснилася. Досвідчена Аделаїда, вислухавши симптоми співрозмовника, з розумінням поворухнула в'ялими крильцями, начебто присипаними бронзовою пудрою, і поставила діагноз:
– Це кохання, голубе мій.
– Ні!!! – вжахнувся тарган.
Наш герой якось чув закінчення радіовистави "Ромео та Джульєтта" за п'єсою Шекспіра, тому знав, що кохання – штука смертельно небезпечна. А він же ще такий молодий! Йому б іще жити та жити!
– Може, є який-небудь засіб… Ну, щоб позбутися. Га? – з боязкою надією питав приречений.
– Засіб один: час, – відповідала Аделаїда.
Вона віщала аристократично: гаркавлячи й у ніс. Втім, гугнявість була не стільки наслідком аристократизму, скільки наслідком хронічного нежитю – алергійної реакції на нафталін, що був присутній у шафі. Висякавшись у мереживну хусточку, яку люди обізвали б просто порошиною, вона продовжувала:
– Чекайте, голубе мій, чекайте.