Сприяло образу "класового ворога" і те, що батько мій став завідувачем ботанічного саду, розташованого між хутором Леніна та містом і в нього, бувало, виникали "прикордонні" конфлікти з батьками наших школярів. Я ж був у першому, другому та третьому класі одним з найменших — стояв на уроках фізкультури четвертим з лівого флангу. За літо ж 1936 року я несподівано виріс до четвертого місця з правого флангу тобто випередив у рості більше двадцяти учнів. Ще може рік пройшов, поки я усвідомив свої нові можливості і при нагоді став віддавати своїм кривдникам борги за минуле. Щоправда, більшість їх не встигши ще одержати цей борг, стала до мене цілком лояльна, а декотрі навіть стали шитися у друзі.
В Житомирі багато хлопців займалося колекціонуванням марок і паперових грошей, цьому мабуть сприяло те, що багато житомирських сімей листувалося з своїми родичами, що після війни 1920-21 року стали громадянами Польщі в наслідок загарбання нею західної Волині, а також те, що під час громадянської війни у Житомирі деякий час друкувалися гроші як загальноукраїнські гривні УНР, так і місцеві житомирські. Тому, продовжуючи збирати марки, я прилучився і до збирання грошей майже виключно дореволюційних російських та грошей громадянської війни від малогабаритних керенок Тимчасового уряду Росії до широкоформатних асигнатів англійської окупаційної влади на російській Півночі. Дуже полюбилося мені перебирати ці мої паперові "скарби". Як не дивно, але гроші держав і державок, на які розпалась імперія, були відмінної якості і у технічному і у мистецькому плані, тож їх перебирання давало не тільки пізнавальну, але і естетичну насолоду (може з огляду на мою невибагливість?). Більш за все мені подобалося передивлятися українські гроші — приваблювала незвична назва грошової одиниці, тризуб, малюнки робітника з молотом, селянки з серпом, голівка українки у віночку, витиснена на банкноті і назва держави "Українська Народня Республіка", що, на мій погляд, дуже гарно звучало. Напевне, саме розглядання цих грошей та марок УНР і УРСР і зафіксувало усвідомленість України моєю вітчизною. Тим більш, що одного разу батько мого приятеля привіз з села кілька срібних монеток княжої доби, що він знайшов у якомусь розкопі. Монети були тонесенькі, потерті, але дещо з зображеного на них можна було розібрати, зокрема тризуб такий самий, як і на українських банкнотах, що викликало у мене подив та бажання скоріше розпитати батька про причини цього явища. Коли ж тато пояснив мені що до чого, я, як кажуть на Поділлі, запишався, що я українець. До речі і в українську школу мене віддали за моїм власним бажанням, хоч це сталося значно раніше описуваних подій.
Звичайно, мій тато у розмовах на національну тему намагався виховувати мене у більшовицькому дусі, виставляв і Петлюру і Скоропадського як агентів імперіалізму та як українських шовіністів. Щоправда, більшовицька преса називала їх буржуазними націоналістами, бо вживала назву "шовіністи" виключно для російських шовіністів, мабуть і більшовики розуміли, що шовінізму серед українців ніколи не було. Але попри всьому, відчувалося, що батьківська "політграмота" йде не від душі, а що він повторює те, що мусить, бо він ніколи не пропагував проти згаданих діячів, говорив про них лише відповідаючи на мої запитання. Коли ж я, у 11-річному віці довідався, що був такий гетьман Мазепа, то у розмові з батьком я подивувався чого це його вважають зрадником, адже він свій народ не зраджував, батько змушений був погодитися, що Мазепа зрадив лише особисто царя Петра і вартий не осуду, а співчуття.
У ті часи намагалися зробити школу політехнічною, для чого існувала відповідна програма навчання школярів обробітку дерева та металів. Уроки "Праці" провадилися з другого року навчання у майстернях, що до них водили учнів. Але, мабуть, існували якісь труднощі з цими майстернями, бо нам у другому класі вже довелося займатися "працею" за своєю партою. З огляду на це і темою уроків стало шитво, вишивання, плетіння та в'язання. Дівчатка просто стали приносити свою домашню роботу до школи і продовжувати її на уроках, хлопці ж вигадували собі найрізноманітніші зайняття хто теж намагався шити щось, хто щось вирізував з шматків деревини, я ж зайнявся в'язанням з шпагату, клубок якого мені дав тато. Було як у раю за "Енеїдою" кожен робив, що заманеться. На наступний учбовий рік уроки праці було всюди скасовано. Натомість з'явилися дитячі технічні станції та палаци піонерів та жовтенят з різноманітними гуртками як з технічними, так і з музичними, літературними, спортивними. Організації цих закладів багато посприяв секретар ЦК КП(б)У П.П.Постишев. Може саме через цю сторону його діяльності, цей кат України залишив по собі у багатьох людей добрі спогади? Десь в цей же час було скасовано вивчення у школах суспільствознавства, що провадилося з першого(!) класу, але ми вже стали досить політизовані і вже у другому класі знали, що головний ворог нашої держави і всього прогресивного людства — гітлеризм. І з тих часів ми, малюки, вже знали, що ще до світової революції станеться двобій між Радянським Союзом та гітлерівською Німеччиною, ми мусимо перемогти і безперечно переможемо, бо німецькі трудящі будуть з нами, а після цього можна готувати світову революцію на зразок жовтневої. Так нас вчили, готували до цього.
Вчився я непогано, вважався найздібнішим учнем в класі. До мене тягнулися багато більш слабких учнів, приходили готувати разом уроки до мене додому, або до школи, за годину-півтори до занять, що починаючи з четвертого класу в нас були у другу зміну. Але щодо поведінки вчителі все ж мали до мене серйозні претензії — на уроках слухав неуважно, дивився у вікна, читав художню літературу, стріляв з трубки горохом, пережованим папером, пускав "голубів", розв'язував стрічки на косах дівчинки, що сиділа переді мною, тощо. Проте це не заважало мені бути першим учнем з усіх дисциплін, крім чистописання, співів та фізкультури. Коли у третьому класі до нас прийшов вчитель співів Євстахій Неофітович, високий, красивий старий чоловік з лев'ячою гривою та з баяном, він запрошував підійти до себе по черзі всіх нас, казав: "Тягни аааа..." та коли учень починав "тягти" грав гаму на баяні, всі учні виявилися тямущими і узгоджували своє "аааа..." з тоном баяна. Я ж виявився нетямущим і затяг своє у незмінній тональності. Старий щось обурено сказав і я для нього більше не існував. Фізкультурні вправи теж мені чомусь не вдавались, наприклад, я ніколи не міг торкнутись пальцями рук підлоги не згинаючи коліна.
Успіхи ж з інших дисциплін я мав завдяки тому, що, придбавши на початку літніх канікул підручники на наступний учбовий рік, я їх ще до початку занять всі прочитував і маючи прекрасну пам'ять весь учбовий рік міг не вчитись. Звичайно ж, всі письмові роботи, класні та домашні, я виконував і, як вказано вище, ще й друзям допомагав.
Багато моїх однокласників на літо роз'їжджались хто у село до родичів, хто до піонерських таборів та на літні дитячі майданчики. Наше ж село було далеченько, а за табір чи майданчик треба було платити, хоч і небагато, але за скрутні часи мої батьки навчились економити де тільки можна. Тому я літні канікули проводив вдома і у згадуваному ботанічному саду Житомирського Сільгоспінституту, разом з батьком, який там порався з ранку до ночі, якщо в нього не було занять в інституті.
Раз у три-чотири дні я, йдучи додому з ботсаду, ніс додому зібраний татом букет чудових квітів. Ці букети викликали таке захоплення у мешканців Східної та Шевченківської вулиць, якими я йшов, що мене прохали постояти та дати помилуватися тим букетом. Були і прохання подарувати квіточку-другу, але я ніколи не робив цього, не від жадібності, а усвідомлюючи, що мої букети так підібрано, що без навіть одної квітки вони втратять свою красу.
У ботанічному саду щорічно висівалась велика колекція помідорів найрізноманітніших сортів, що мали плоди розміром від ягідки пасльону до грейпфруту, з кольорами від світло-жовтого та блідо-рожевого до темно малинового, з формами яйцеподібними, грушовидними, кулястими, гранчастими. Я ж дуже полюбляв помідори і батько дозволив мені рвати достиглі плоди та їсти, не зачіпаючи лише два останніх рядки на грядці. Якогось літа я так наївся тих помідорів, що заробив кривавий пронос, а після того, як вилікували мене, довго, багато років відчував відразу до будь-яких помідорів, хоч і доводилось деколи у голодні воєнні роки годуватись самими помідорами.
Вечорами ж я багато читав не тільки щойно придбані підручники для наступного класу а й іншу літературу, переважно твори Жюля Верна, Луї Жаколіо, Майн Ріда, Генріка Сенкевича у додатках до дореволюційної "Нивы", що брав у знайомих. Десь роздобув видані у Відні українською та російською мовою книжки відомого популяризатора науки Рубакіна. Починаючи року з 1936 почали з'являтись і нові видання українських, російських та закордонних письменників ці останні у перекладах на українську і російську мови, твори сучасних українських письменників. Ці книжки тато брав для мене з бібліотеки Сільгоспінституту. Так я ознайомився з творами Свіфта, Дефо, Купера, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Франка, Мирного, Коцюбинського, Короленка, Донченка, Копиленка, Гоголя, Пушкіна, Помяловського, Горького, Трублаїні, Владка, Сетон-Томпсона, тощо. Моя начитаність не тільки сприяла граматичним знанням, а також поглиблювала знання з географії, фізики, хімії, природознавства та історії.
У 1934 році скасували продовольчі картки і у Житомирі після нетривалого періоду, коли хліб можна було купити вистоявши немалу чергу, все налагодилося і хліб навіть стали розвозити по домівках покупців. З 1936 року стало ще легше жити, наша сім'я одяглась у нове вбрання, батьки зібралися купувати патефон, радіоприймач, велосипед. Але проявилось нове радянське явище — дефіцит. Всі вказані товари, втім як і багато інших, зникли раптом з крамниць. Дещо вдавалося придбати у нелегальних продавців, що ходили по сім'ям, але про приймачі та патефони годі було й згадувати. Велосипед же батькові вдалося купити за 750 рублів ( тодішня державна ціна 525 рублів) у чоловіка, що склав його з окремих деталей, що ще деякий час продавалися у спортивних крамницях.