Дощ іде. Капотить. З очей вікна котяться сльози. Одна за одною. Так хутко. І ось одна сльозинка наздогнала другу, а їх обох третя зненацька застала. І от уже втрьох котяться. А там до них ще приєдналося кілька десятків. І побігли сльози-краплини рікою в салон автобуса.
Спочатку річка зовсім не помітна була. А тоді все більше й більше води ставало. Ось уже по коліна налило. А пасажири навіть і не бачать...
— Хочеш послухати дихання вітру?
Він запитав мене про це так невимушено, так просто, що я нітрохи не здивувалася.
— Хочу! — сказала я, дивлячись на те, як дощ любується своїм відображенням у калюжах.
— Приклади вухо до моїх грудей...
І я не засумнівалась. Очі самі закрилися, щоб не заважати вухам. Я давно підозрювала, що в його грудях живе нестримний рух, пекучий політ і дихання...
На що схоже дихання вітру?..
На березі Камінь. Старий-престарий. Його обіймають старезні руки хвиль і... молоді КРИЛА ЮНОСТІ. Його нутрощі дихають віками. Сивина водоростей світить на його скронях.
А Місяць не бачить Каменя. Бо його вік ще більш поважний. Зараз він, вбраний у всі свої шати, красується над горами, над морем, над небом. Місяць спокійний і лагідний. Попри всю свою велич.
А Море мовчить про свій вік...
Я жила в коробочці. Там було дуже затишно. Добре жилося. Щоранку я прокидалася й бачила улюблені стіни. Вони мали ніжно-персиковий колір.
На улюблених стінах висіли улюблені картини. Їх автором була я. І це тішило й радувало мене. Час від часу я змінювала їх, бо творила все нові й нові.
Щоранку я робила зарядку. Звісно, снідала. А тоді бралася до роботи. Я писала книжку про своє життя. Це була чудова книжка — як я тоді вважала...
Жовкнуть трави...
Жовкнуть дерева...
Жовкне час...
І обличчя Миколине теж пожовкло. Уже не віддзеркалюються в його очах іскристі промінці молодості. Фігура його вдягла рамку монументальності. Десь у літі згубилась сопілка фантазерства, і на горизонті далекої весни ледь жевріє світанкова зоря юнацького кохання. А серце, мов павук, усе пряде й пряде одну й ту саму мелодію...
Як завжди, у цей четвер вона вирушила в лінгвістичний центр на курси італійської мови. Як завжди, гудять машини, пахне загазованістю повітря і болить від того всього голова. На душі сіро. Розсіяність, утома досягли вже такої міри, що нема вже ніяких думок, ніяких почувань. Очі автоматично слідкують за дорогою і раз по раз ловлять тих дівиць, які жодного вдиху не зроблять позаду моди. А серце порожнє...
Читати повністю →