Олесь Гончар — Людина і зброя (скорочено)

Розділ I

Не прийшла ще війна до цього краю. Поки що ходять безтурботно люди, стоять цілі та неушкоджені будівлі, на пагорбі величає масивний БЧА — Будинок Червоної Армії. Студенти, навіть не передбачаючи біди, готуються до екзаменів.

Ба навіть цікавіше: двоє з цих студентів забарикадувалися в порожній аудиторії істфаку.

Таня сама знайшла стілець та вміло підперла їм двері, а Богдан стояв та сміявся з цієї картини. Тепер ніхто їм не завадить — вони одні зі своїм коханням.

Ще вчора вони важко сварилися, а сьогодні вже шкодували, що втратили декілька днів через якусь дрібницю. Раптом Богдан підхопив її на руки і, цілуючи, посадив на стіл. Поклав перед нею якісь конспекти і веселим але суворим голос наказав вчити. Сам він теж знайшов місце в іншому кутку аудиторії і поринув у середньовіччя.

Кілька днів тому Таня бродила по місту сподіваючись зустріти свого коханого. В ті ночі самотності заходила вона на вулицю Вільної академії, де зустрілася з ним вперше, на студентський "острів Кохання" над Журавлівською кручею, де вперше відчула сухий, жаркий смак його поцілунку. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пізній гомін буйної своєї студентської республіки — Толкачівки та Гіганта, сподівалася все ж таки повернути назад своє кохання.

У своєму коханому бачить дівчина справжнього лицаря. Справжній характер — різкий, упертий, готовий до будь-яких труднощів. Богдан виріс без батька. З самого дитинства працював, у студентські роки ніччю вантажив вагони, робив усе, щоб мати зайву копійку. Минулого літа навіть в риболовецькій артілі працював.

Усі студенти знають, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена. Закінчаться екзамени і вони разом поїдуть до Ольвії на розкопки. Це давно було їхньою мрією, вони так довго цього чекали.

Але раптом почувся гуркіт дверей. На все життя запам’ятають вони цей гуркіт, гуркіт, після якого почулося жахливий крик "Війна!"

Розділ II

У дверях аудиторії стоїть незграбний, широкоплечий Степура, їхній друг і однокурсник. Ніколи ще не бачила дівчина його таким наляканим. Руки в нього тремтіли і він довго не міг виговорити те, що хотів розповісти. "Бомбили вночі Київ… Севастополь… і ще якісь міста…" Не було ніякого попередження, німці напали раптово, без усяких на то причин.

Богдан трохи постояв, а потім впевнено склав усі конспекти, взяв Таню за руку та пішов з аудиторії. Університет вже гудів, студенти сперечалися, хвилювалися, не знали, що робити далі…

На першому поверсі крізь відчинені двері військової кафедри було видно Духновича. Він стояв та розглядав гіпсовану карту місцевості, навколо були розборсані конспекти – він явно готувався до екзамену. "Це вже вчорашнє, — сумовито зауважив Степура. — Тепер, мабуть, не такі заліки доведеться складати".

Вони разом вибігли на вулицю. Сумська площа клекотіла. Усі чекають якихось новин, сподіваються, що ось-ось скажуть, що конфлікт улагоджено, війни не буде.

В натовпі Степура помітив Мар'яну й Лагутіна. Вони ще ніколи не з’являлися разом на людях. А зараз дівчина тулилась до свого хлопця, якби кажучи, що нікому його не віддасть.

Вибравшись з натовпу, Степура, Богдан, Таня і Духнович побрели до студентського містечка. Люди товклися біля магазинів, кричали один на одного, намагалися скупити все, що було на поличках.

— Для чого вам, громадянко, стільки солі? — зачепив Духнович жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч".

— Що ти в цьому розумієш, чистоплюю? — крикнула, люто ошкірившись на Духновича. — Може, ця сіль, цей брусочок мила дітей моїх від голодної смерті врятують!

Враз зрозуміли студенти, що права ця жінка, що вже зовсім скоро будуть шукати матері кусочок хліба для своїх голодних дітей, що будуть вони вмирати заметені снігом, що зовсім скоро все буде зовсім по-іншому.

Біля свого гуртожитку вони побачили червоноармійця, який наклеював оголошення щодо мобілізації. Похмурі від розуміння того, що наближається велика біда, вони все ж таки пішли пообідати. Духнович поїхав додому.

Розділ III

Настала ніч.

Здавалося, що ще ніколи не було так темно та тихо. Місто поринуло у незвичний спокій, незважаючи на те, що мало хто спав у цю ніч.

Як ніколи до цього, не листоноші, а розсильні з військкоматів бігали без перестану від будівлі до будівлі розносячи повістки. До кожної двері прийшла вона — війна.

Тільки студенти поки що можуть спати спокійно — у них відстрочка до закінчення університету. Але навіть і це не рятує їх від страху та переживань.

Комендантська істориків тепер стала справжнім штабом. Біля телефона позмінно чергують комсомольці, на вході стоїть озброєний справжньою гвинтівкою вартовий. За старшого тут Спартак Павлущенко — фронтовик, який хоч і не брав безпосередню участь у фінській, але був тут єдиним призваним комсомольцем.

На посту стояв Слава Лагутін. Час від часу виходив до нього Спартак та, помічаючи, що десь неподалік ховається його кохана Мар’яна, суворим голосом наказував їй піти, бо не по уставу це. Слава пильно слідкував за кладовищем з якого, по словам Спартака, могли вибігти диверсанти.

"Хто йде?!" — крикнув вартовий. На зустріч йому вийшов Дробаха Павло — гуляка та розбишака. Розповівши про те, що ніякі вороги нам не страшні, він пішов собі далі.

Після цього з темряви вийшов Богдан Колосовський. Він провів Таню до її гуртожитку, і тепер, почуваючи себе винним в тому, що всі хлопці вже ділом зайняті, а він гуляє, Богдан вирішив замінити Славу.

Прийшовши до Спартака, хлопці раптом виявили, що Богдана немає в списках. Усі присутні в штабі зацікавились цієї проблемою, але Павлущенко не хотів нічого говорити, до поки діло не дійшло до сварки і він жорстко пояснив, що батько Колосовсько реприсований, через це він і не може йому довіряти. Розчарований та засмучений Богдан пішов геть, навіть не піднімаючи очей на своїх друзів.

Прийшовши до своєї кімнати, він впав обличчям у подушку. Ніхто з присутніх у штабі не розумів яку болючу рану потривожили у Богдановому серці. Недовіра — ось, що так пекло йому у грудях, недовіра через те, що він не зрікся свого батька…

З іншого кутка кімнати обізвався Степура, який теж не міг заснути. Він згадував про своїх братів, гадав, чи прийшли вже до них повістки. Йому було шкода їх, бо всі вони вже мали сім’ю, а він, звичайний студент, чомусь мав відстрочку. Чим він був кращий за них?

Богдан майже не чув цього. Думи його заполонила біль та образа.

До кімнати зайшов Штепа, його ліжко було біля дверей. Зав’язалася розмова про те, що завтра деякі студенти йдуть відстрочки здавати. Богдан та Степура вирішили теж зробити це, а Штепа відмовився.

Ця ніч була надзвичайно довгою, здавалося, що вона ніколи не закінчиться.

Розділ IV

Біля Держпрому вже зрання людно. Райком партії разом із військкоматом розглядають заяви студентів – добровольців. Тісні коридори задихаються від диму цигарок. Студенти усіх факультетів чекають своєї черги, щоб почути слово, яке вирішить їх подальшу долю: "Годен!"

Вже багато хто пройшов комісію. Був там і Духновчи, і Спартак, що здобув собі право розпорядника. Колосовський же проходив комісію майже останнім. Жінка, яка сиділа за столом, ввібрала в себе усю суворість і жорсткість, яка була необхідна для цієї роботи, і почала задавати Богдану питання:

— Де батько?

— В анкеті сказано.

— Він репресований?

— Так.

— Ворог народу?

Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.

— За нашими даними, вас ще в школі виключили з комсомолу? Це правда?

— Правда.

— За що?

— Все за те ж.

— За що "за те ж"?

— За батька. За те, що відмовився зректися його.

— А чому відмовились? Адже він ворог народу?

— Він не ворог. Він — червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революційною зброєю.

— То ви вважаєте, що він постраждав невинно?

— Вважаю.

— Ви не вірите в наше правосуддя?

Богдан мовчав.

Жінка переглянулась з членами комісії, з Павлущенком, що сидів осторонь за телефонами, і холодно кинула Богданові:

— Ви вільні.

Він не зрушив з місця:

— Як це розуміти — вільний?

— Ідіть. Продовжуйте навчання.

Це був крах, кінець… Богдан розвернувся та пішов до дверей, коли раптом до нього обізвався військовий, який сидів за цією жінкою. Це було справжнім шоком для хлопця — військовий взяв його відстрочку та закреслив її червоним олівцем.

Годен!

У Богдана на очі виступали сльози… Будуть окопи, постріли, смерті, буде війна…

Розділ V

Таня завідома знала, що Богдан не залишиться без діла, що разом зі своїми друзями піде здавати свою "броню". Вона розуміла наскільки це важливо для нього, розуміла, що зараз вирішується їхня власна доля, судьба їхнього кохання, але знала, що по-іншому Богдан не міг вчинити.

Майже три роки минуло з того дня, коли вони зустрілися. Були і сварки, і радощі, і проблеми — було справжнє кохання.

Таня дуже боялась, що відмовлять її коханому, вона благала Бога, щоб ці люди побачили в Богдані те, що бачила вона — справжнього патріота, справжнього воїна. Вона і ще дві дівчини поспішали до райкому. Ось побачились і хлопці: жердинястий Духнович, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний — Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він? Виявилось, що хлопці як раз чекають його.

Ось і він. Ледве помітна усмішка одразу видала його радість. "Годен!" — крикнули хлопці.

Розділ VI

На Басейній біля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, студенти зустріли Штепу. Він один не пішов до райкому, щоб записатися на фронт, і, здавалося б, мав почувати хоч краплю сорому, але цього не сталося.

Хлопці стали задиратися до нього, але Штепа стояв на своєму, він був впевнений у своєму рішенні.

Штепа та дівчата пішли на екзамен, то ж хлопці залишились одні, бо вважали себе тепер вільними птахами. Гадали, що повернуться з війни за кілька місяців і здадуть все, навіть забути не встигнуть.

Відчувши голод Богдан із друзями пішли до буфета. Не встигли вони поїсти, як почули крики з вулиці. Посеред дороги, під пильними поглядами натовпу, дві двірничихи ведуть тільки що пійманого диверсанта — Мішеля Штепу!

Трохи пошуткувавши командир Спартак подякував жінкам за пильність і відпустив їх.