Вона про це відверто заявила матері. Та Галя сказала, що Хлопець проживе тут стільки, скільки вважатиме за потрібне, − поки що це єдиний дім, який він може назвати своїм.
Днями Хлопець сидів у бібліотеці. В руці в нього незмінна куріла люлька. Вечорами спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. У неділю вони з Неонілою подалися через поле до лісу, на ту на галявину, вщерть зарослу квітами, де посередині росла стара розлога груша. Хлопець із Неонілою зрозуміли, що вони шукали саме цього місця. Вони пили один одного, як п'ють воду спраглі мандрівці…
О тій порі з'явився на горі стрункий, одягнений в ошатний костюм дженджурик. Він побачив Оксану, котра підіймалася під гору, ґречно всміхнувся до неї і почав засипати питання. Дівчина звела погордливо носика і відшила його. Галя теж побачила дженджурика, і раптом щось гостре врізалося їй у серце. Оксана зайшла на подвір'я, і Галя спитала, що це за один. Оксана відповіла, що прив'язався якийсь, квартиру шукає, чи що, але вона сказала забиратися. Того ж дня Галя розповіла дочці історію про їхній дім. Мати просила дочку бути обережною. "Тепер мені ясно, − сказала та не без погорди, − де взявся твій улюблений синок". Оксана просила матір не хвилюватися, бо чоловіки в неї поки що не викликають добрих почуттів.
Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Птах кинувся на Галю, залишивши рану. Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. На допомогу прийшов Хлопець. Коли Галі стало легше, сказала, щоб навідався якось до Марії Яківни, бо вона просила зайти.
Хлопець відвідав стару і чимось нагадав їй Івана. Вона дозволила взяти Іванові зошити. Стара раділа за Хлопця і Неонілу, розповідала, що дівчина допомагає їй.
…Дженджурик ходив по горі туди й сюди, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською. Він запропонував допомогу, але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Дивно змахнув руками, як фокусник, і в пальцях його виросла розкішна червона троянда. "Подаруйте її якійсь своїй ровесниці", − сказала зимно й рушила далі. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвірткою так, що ледве не розтрощила йому лоба.
У той вечір, коли Хлопець дістав до рук заповітні зошити, він не пішов до Неоніли, бігцем попередивши її про те, і вона знайшла нарешті час на хвильку заскочити до Марії Яківни. Стара зраділа і запропонувала, щоб вони з Хлопцем жили після одруження в неї.
…Вночі до обійстя прилетів великий сірий птах. Підійшов до вмивальника у подвір'ї. Тут висів забутий звечора рушник, він зняв його й притис до обличчя. Три запахи він розрізнив. Серед них був і запах Оксанин. Дженджурик сховав собі рушник у кишеню. Він пішов до миски з падалицями, вибрав найжовтіше яблуко, сів на приступку ганку і вкусив. Сік цвірконув на обидва боки. З'їв яблуко, а недогризок поклав у миску між падалиці. Потім ступив під вікна. Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Він махнув рукою, і букет троянд вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток. Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху почав заростати пір'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красуня.
Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона тікала від нього, а він здоганяв. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. Потім вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара бабуся. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то світ колишніх людей та відлетіле життя. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги і дивне диво побачила: довкола світилися вікна і порядкували за ними зовсім звичайні люди.
Прокинувшись, побачила, що вся підлога встелена червоним пелюстям. Вона запнула вікно шторою, скинула сорочку і згорда зирнула на себе в дзеркало. Стояла там уже цілком зріла дівчина, а підлога навколо неї трепетно палала.
26 серпня 1963 року Хлопець одружився з Неонілою Ващук. Потім усі подалися до дому Марії Яківни, де мали жити молодята. Стара стояла біля широко розчинених воріт, спираючись на палицю. Поки Галя, Олександра Панасівна та інші пішли в хату, Хлопець пройшовся садом, а потім сів за стіл на веранді. На обличчя його лягла м'яка задума. Перед ним лежало море дахів їхньої вулиці, тож він сидів, поклавши руки на стіл, і дивився. Широкий світ клався йому перед очі. В серце впала іскра блаженства. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі 10 років своїх мандрів. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі. "Тільки не поспішати, − прошепотів він. − Тільки не поспішать!"
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу