Валерій Шевчук — Дім на горі (повість-преамбула) (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 4

"Любов − це і є рух до спокою, − подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, − ті, що руйнують, не знають любові − це діти темряви й ночі…".

...Микола встав і підійшов до Олександри, і це був ключовий момент у їхніх стосунках. Ота не дуже гарна на інші очі дівчина стала для нього найближчою й найвродливішою. Ніхто з них нічого не робив, щоб викликати до себе інтерес. Все відбулося просто і швидко, і, коли він сів біля неї і сказав перше слово, − це було потрібне слово, яке стало вузлом, що зав'язується захльостом і назавжди. Вони вийшли з того дому, якому судилося через 10 років загинути разом з його веселою господинею Сонею. Впродовж війни зникнуть майже всі учасники тієї добропам'ятної вечірки, лишиться тільки Олександра, ще одна дівчина і молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечіркою крізь замкову щілину. Через 15 років він знову зустрінеться з Олександрою Панасівною і її п'ятьма дітьми.

...Микола й Олександра прожили разом 10 років. Коли Микола вибирався з оточення, кулемет ворога перерізав його, наче дерево. І коли він проходитиме по синій дорозі, Олександра Панасівна стривожиться, почувши, як тихенько заграє на стіні інструмент, виготовлений колись напівбожевільним, напівп'яним майстром Райком. Той Райко буде під ту хвилю ще живий. Він прокинеться з похмілля і до нього долине тиха музика його інструменту, що її почула й Олександра Панасівна. Райко всміхнеться і єдиний раз за своє існування подумає, що попри все жив він недаремно.

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ДІМ НА ГОРІ

10 років тому біля будинку на горі з'явився джиґун у лакованих туфлях, сірому костюмі і в легкому солом'яному капелюсі. Звідкіля він узявся, не помітив ніхто; знизу, однак, не підіймався він напевне. З тильного боку обійстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лікарні, і відгороджувалися вони від гори міцними й високими парканами. Можна було б продертися до дому і з лівого боку, але там були зарості дерези й глинясті урвиська. Відтак створилось у Галі враження, що джиґун спустився до них на гору на крилах. Спочатку джигун проходжався біля дому, а потім уже й розмовляв з Галею. Стара наказала внучці стерегтись його...

Але Галя якось вийшла ввечері до нього, коли стара пішла спати. Вони пробалакали цілі три години. Вночі їй приснився великий сірий птах у лакованих туфлях і з солом'яним капелюхом на голові, який кружляв над їхнім обійстям. З туфель витиналися гострі кігті, а замість носа був грубо загнутий дзьоб. Птах шугонув на неї. Галя закричала й прокинулася. Та вона не могла забути джигуна, і ввійшло їй в серце перше кохання.

Баба почувала погано, бо вночі їй снилося, що напав на неї великий сірий птах, а це не до добра. Потім баба сказала, що пора вже Галі дізнатися правду: їхній дім незвичайний. Народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з їхніх рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в бабиної бабуні, в бабиної матері і в баби. Так було і в Галиної матері, так повинно статись і з Галею... Приходять сюди і інші чоловіки. Ці пришельці не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки... Бабця сказала, що й до неї такий приходив, але вона зуміла відшити його, а в інших не виходило так гладко. Тоді народжувались у їхньому обійсті хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навіть з дому тікали.

Галя сміялася, вважаючи цю розповідь казкою, але була все-таки вражена. Вона жила тут з бабою сама, бо батько кудись виїхав і лише присилав їм гроші, а цього місяця грошей уже й не прислав. Галя ж саме закінчила школу і готувалася до вступу в педтехнікум. Мала надію на стипендію. За ці гроші вони і мали виживати з бабою.

Коли Галя лишилася ввечері сама в бібліотеці, яку збирали чоловіки цього дому, чиясь рука з довгими, як кігті, нігтями легенько потарабанила. Галя кинулася до вікна, побачила джигуна. Всі застережні слова раптом вилетіли їй із голови, і вона кинулася до нього. Того вечора вона двічі відбилася від пристрасних обіймів і поцілунків Анатоля, коли він вкусив її за вуста і притис залізними пальцями персо. Галі було жаль, що так швидко йому піддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотіла, щоб він був, і прагла його позбутися. Саме тієї ночі увійшла їй в серце голуба богиня, і дівчина побачила у дзеркалі, що стає красунею. І тієї ночі сталося щось жахливе з бабою. У старої віднімало ліву ногу, око залило кров'ю. А снився їй перед тим той Сірий: чи то птах, чи людина. Кинувся до неї, і ось що сталося. Знову баба розповіла внучці про чоловіків, що приходять на цю гору: її бабця й мати піддалися тим, що приходять невідь−звідки. Народжувалися від того хлопчаки, бабин дід у перших був страшний волоцюга, а бабиного брата, козопаса Івана, Галя знала.

Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Галя вперше повірила бабці. У старої виявився частковий правець лівої ноги. За якийсь час відпустило, але відтоді почала вона ходити з палицею. Відніме їй обидві ноги у війну, коли в їхній дім ледве не втрапить снаряд. Стара буде інколи вередлива й криклива і поганятиме онукою, але це будуть тільки спалахи. Галя ж залишиться Галею, в ній постійно житиме в серці голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Стара дочекається того моменту, коли завітає до них на гору Володимир, коли вип'є він з Галиних рук води. Тоді баба раптом встане, забувши про свою нерухомість, і зайде до своєї кімнати без сторонньої допомоги. Але станеться це аж через 10 років…

Ввечері знову прийшов джигун, але Галя не вийшла. Вона прожила в тому невластивому собі сумирному настрої тиждень. Дивилася на світ умиротворено, майже щодня сходила вниз до дідового обійстя і годинами балакала там із Марією Яківною. З дідом Іваном вона бачилася рідко, той виходив із дому вранці зі своїми козами. Дівчина занесла документи в технікум, а коли поверталася, зайшла у книгарню і там їй запропонували роботу. Вона планувала вчитися і працювати. Та вийшовши з книгарні, зустріла джигуна. Він пообіцяв прийти ввечері…

Того вечора Галя вже не могла вирватись з його полону. Все сталося недалеко від дому. Анатоль швидко зник, а вона лежала і ридала біля хвіртки зімнута й потолочена. Не витерпіло небо, почався дощ, який омивав з неї кров і сльози, дощ був цієї ночі солоний на смак. Цю метаморфозу помітило тільки два чоловіки: Іван, що сидів на веранді, обвитій крученими паничами. І Галин ровесник, який і гадки не мав, що існує на світі така собі Галя. Він зустрінеться з нею рівно через 10 років, дуже важко йому буде подолати ту гору, і там він прийме з її рук горня з водою. У цю ж ніч Володимира збудила якась недовідома тривога... А Іван вранці пошле на гору свою Марію, і вона вперше занесе старій та Галі глечик козиного молока. Марії досить буде одного погляду, щоб зрозуміти, що там у них сталося. Вона не скаже й слова про те своєму чоловікові, але той прочитає все, що йому потрібно, з виразу Маріїних очей.

Стара доглядатиме Хлопця, якого народить Галя від джигуна−Анатоля. Часом баба зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста − Галя перетерпить і це. Анатоль ніколи більше не побачить Галю. Зовсім схожий на нього чоловік ітиме, відступаючи, в тому самому загоні, в якому йшов і швець Микола Ващук. Вони, як земляки, згадуватимуть одні й ті ж місця в Житомирі. Того чоловіка зватимуть, правда, Віталієм, і, може, він був тільки рідним братом Анатоля. Коли перестрінуть їх кулеметні черги, першим упаде Віталій. Волею долі, може, проясниться в Анатоля, чи б то Віталія, розум, і він згадає всіх своїх покинутих та покривджених. Згадає серед них і Галю..

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ВОДА ІЗ КІНСЬКОГО КОПИТА

Років за 35 до того, коли відчув старий козопас Іван Шевчук осінь, що її сплітали павуки, він теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Вдома Іван розповів Марії, що сидів у своїй конторі, було душно, і щось йому приключилося. Відчув, що, коли залишиться довше в тій конторі, то розірветься голова. Жінка порадила йому кинути службу. Іван спитав, за що ж вони житимуть. Марія відповіла, що має материні коштовності і може піти працювати.

Іванова хвороба першого разу тривала два роки. Тоді й було винесено на веранду стіл і замовлено в палітурні кілька обшитих шкірою зошитів. Через два роки Іванова хвороба закінчилася − він дописав одного з зошитів, знову пішов на роботу, і вони знову почали жити, як усі.

Вдруге це сталося, коли йому минуло 40, він прийшов з роботи так само незвично блідий і такі самі вимовив слова. Марія прореагувала теж так само, хіба що нічого не сказала про материні коштовності, замість того вона вже мала працю в школі...

І все-таки Марія Яківна й зараз не до кінця знає, що таке з ним приключилося. Іван наче виключався з реального світу. Вона не намагалася всього зрозуміти − мала досить клопоту на роботі і вдома.

Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожити, зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме їй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст. Іван же лишатиметься до неї уважливий та чулий.

…У той день, коли Марії Яківні заболіло серце, вона вперше й почала згадувати весь їхній довгий спільний шлях. Боялася помирати, бо Іван був безпомічний у житті, і хто зна, чи міг би прожити сам. Вона не знала, що Іван раптом відчує її тривогу. Ввечері він спитав про це, жінка сказала, що в неї щось з серцем. Він порадив піти до лікаря. Дивився на неї і побачив її такою, якою зустрів уперше. Вона щиро й широко всміхалася, і на щоках у неї цвіли найдобродушніші в світі ямки.

1 2 3 4

Інші твори Валерія Шевчука скорочено: