Ще кілька тижнів триматиметься Запоріжжя. Ще на деякий час відіб'ють у ворога Хортицю, і кілька тижнів ще різатимуть на заводах домни, щоб по частинах їх вивозити звідси, десятки тисяч вагонів з заводським устаткуванням піде з міста на схід.
Але рани Дніпрогесу не закрити. День і ніч буде бурліти вода крізь ту величезну дірку, заллє нижні райони Запоріжжя, а нагорі вилізуть і заревуть на всю Україну дніпровські пороги!..
Розділ XLVI
Ще безмірно далеко той день, коли наші полки, наступаючи, форсують Дніпро і створять на правому березі перший плацдарм. Ще ворог сам створює плацдарми, нестримно рветься через Дніпро на Лівобережну Україну, щоб із захоплених плацдармів розвивати наступ далі на схід, долати нові простори серед пожеж, серед спеки та куряви цього чорного літа…
Латвія, Литва, Естонія вже захоплені ворогом. Фашистські дивізії збились під стінами Ленінграда. До тяжких оборонних боїв готується Москва. Палає Смоленщина. В лісах Білорусії розгортається партизанська боротьба. Настане час — і страшними для ворога стануть брянські, білоруські та українські ліси, зачорніють ворожим трупом сніги Підмосков'я, і обморожені, засопливлені колони фашистських вояків брестимуть, згорбившись, під нашим конвоєм…
Дорого коштувала ворогові битва на Дніпрі, битва за лівобережні плацдарми. Проте Гітлер і його генерали не хотіли помічати втрат. В середині вересня моторизовані війська ворога, перейшовши в наступ з Кременчуцького плацдарму на північ, прорвали нашу оборону на 200-кілометровому фронті і, з'єднавшись своїми танковими групами в районі Лохвиці, відрізали численні війська Південно-Західного фронту, що героїчно боронили Київ, а потім тримали оборону по Лівобережжю на схід від Києва. Довго ще вдень і вночі точитимуться тут бої, пробиватимуться на схід групи оточенців, гинутимуть у нерівних боях. Серед полеглих будуть і командувач фронту генерал-полковник Кирпоніс, і штабні його офіцери, і письменник Гайдар. Ще лунатимуть тут постріли оточених, а танкова група фон Клейста, вивільнившись звідси, вже ринеться на південь, ріжучи тили наших армій, займе Оріхів, піде на Маріуполь, і загроза оточення нависне уже над південними нашими військами. Несподіваною буде поява ворожих танків у нашім тилу, в Запорізьких степах. Ще не вивезений хліб золотими горами лежатиме на колгоспних токах, ще рухатимуться валки евакуйованих цим краєм, а вже зав'яжеться тут жорстока битва на смерть. Непримиренні, які тільки в оточеннях бувають, бої виникатимуть тут, на останніх рубежах; розбившись на більші й менші групи, в фанатичній затятості пробиватимуться на схід оточенці. Потім настане той день, коли в осіннім присмерку в терновому степовому байраці генерал — командувач армії — збере всіх ще живих — їздових, шоферів, штабних офіцерів і навіть поранених з польових госпіталів, всіх, хто ще здатен тримати зброю, — збере і скаже:
— Товариші, ми в оточенні. Поки зброя при нас, ми залишаємось бійцями Вітчизни.
Відмовившись від літака, яким він міг ще вихопитись звідси, генерал поведе рештки своєї армії на прорив. Цілу ніч точитиметься нерівний бій з ворожими засадами, аренами схваток стануть колгоспні подвір'я, зацьковані червоноармійці відстрілюватимуться з-за сівалок, із садків, із посадок, а на ранок біля лісозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупів німецьких, купи трупів наших, поміж рядовими лежатиме генерал, а біля нього — двоє бійців по боках.
Німці поховають його з почестями, навіть пам'ятк поставлять йому в степу, віддаючи належне хоробрості радянського генерала. А після війни це степове село буде названо його іменем і здійметься в центрі села високий обеліск з викарбуваним написом на ньому: "Генерал — лейтенант Смирнов Андрій Кирилович (1895 — 1941)".
Гинули армії, і, може, декому це вже здавалось кінцем, але це був ще тільки початок. В ці гіркі дні, коли одні гинули, другі, пробиваючись з оточення, ішли степами на схід, були ще в цих безкраїх просторах місця, куди не докочувався гуркіт війни, де блищали край степу тихі світлі лимани і ще не полохане жодним пострілом птаство мирно паслося понад морем перед своїм осіннім відлетом…
Розділ XLVII
Безлюдним узбережжям йдуть дві дівчини — це Ольга-гречанка та Таня Криворучко.
Це край, у якому провела своє дитинство Ольга. Усе тут таке знайоме, таке рідне. Ось там маяк, який мигав Ользі кожного вечора, ось місцеві рослини, у небі величаві орли. Так добре просто сісти й перепочити. Немало витримали дівчата за останні місяці: з окопних робіт вони повернулися до Харкова, зайшли до університету, де зустріли Мар’яну. Вона вже працювала на заводі та хотіла стати радисткою або ж диверсанткою. Було добре помітно, що вона страждала, помирала від горя і вважала, що їй і справді нема чого втрачати.
Прочитавши листи, що їх чекали на факультеті, від Богдана та Степури вони одразу вирушили до Маріуполя, а перед цим домовилися заїхати у госпіталь, де на той момент ще був Андрій. У госпіталі вони нікого вже не знайшли, але дізналися, що Степура теж у тому виздоровбаті в Маріуполі. Дівчата раділи, бо везли звістку, що студентів забирають з фронту, вони вже навіть мріяли як будуть знову проводити час із своїми коханими. Але у виздоровбаті на них чекала страшна звістка – декілька днів тому хлопці знов відправились на фронт…
Їхати звідси Таня з Ольгою вже не хотіли. Навчатися без своїх хлопців — нізащо. Вони чекатимуть, чекатимуть стільки, скільки треба. У міськком комсомолі для них знайшли роботу, і вже за деякий час дівчата допомагали пораненим у госпіталі. Тепер же вони приїхали до Ольжиних батьків.
Розділ XLVIII
У хаті все було в тривозі. Майже сьогодні було оголошено, що село евакуюють, і вся техніка разом із сім’ями колгоспників вивозиться на схід.
Через деякий час до села приїхав грузовик із двома червоноармійцями. Солдати приїхали за перев’язочним матеріалом, а також взяли добровольців, щоб допомогти пораненим. Серед цих добровольців звичайно була і Таня з Ольгою.
Приїхавши дівчата одразу кинулись перев’язувати бійців. Зібравши повний грузовик поранених вони вже збиралися їхати, коли бійці попросили забрати й їх командира, що сидів поранений десь там за зеніткою. Прибігши до нього, дівчата вмовляли командира поїхати, але той жорстко відповів, що залишиться тут і віддасть своє життя, щоб забезпечити безпечний відхід військ. Ось такі були командири, ось такі були люди на війні…
Їхній грузовик помчав вниз до моря, на косу. Там їх мали забрати фелюги та баркаси.
Розділ XLIX
Ніч застала дівчат у відкритому морі. Розплилися по морю баркаси та парусники. На їхньому паруснику було декілька поранених та декілька матерів із маленькими дітьми. Капітаном тут було Федорова жінка — справжня морячка, яка з самого дитинства вміла керувати парусником.
Усі вже спали напевно, коли раптом десь із моря почувся крик. Було темно і дівчата не одразу помітили, що то був маленький острівець. Це був якийсь знайомий із села, який відплив ще на першій моторці, а потім під час привалу на цьому острівку заснув і не помітив, як човен відплив без нього. Вже мабуть гадав, що назавжди залишиться тут Робінзоном…
Тані все не спалось. Кожна ніч була для неї важкою, бо постійно згадувала вона Богдана й з кожним днем життя її ставало пустішим без нього.
Розділ L (Листи з ночей оточенських)
*Оповідь ведеться від першої особи.*
Маленький загін оточенців намагається прорватися на схід. Вони йдуть степом голодні та виснажені, але найстрашніше — бути пійманим та потрапити в полон. Солдатам наказано в полон не здаватися: або битися до кінця, або вбити себе самому.
Мабуть не впізнає в Богданові Таня того студента, яким він йшов від нею на війну. Став він жорстоким і злим, ладним перерізати горлянку першому ж німцю, що трапиться у нього на шляху.
Минулою ніччю від загону хотів втекти один солдат. Коли всі спали, причаївся в соняшниках, щоб потім здатися німцю, стати поліцаєм, та не вдалося йому це. Знайшли його бійці й Заградотрядник власноруч перерізав зраднику горлянку гострою бритвою. Ось така вона війна, ось така вона реальність.
Йдуть бійці тільки вночі, а вдень ховаються у траві, по бур’янах, відсипаються. Страждають від спраги, єдине, що їм дістається — роса ранішня, яку вони прямо-таки злизують із трави.
"Пиши хоч у думках…" Про це просила Таня, коли вони востаннє бачились із Богданом у чугуївськім таборі, і ось він посилає їй ці ненаписані листи, ці думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.
Біля Богдана лежить Духнович, єдиний, хто залишився в нього зі студбату, його вірний товариш. Війна змінила його. Змінила так, що стає страшно… Не цікавлять його більше історичні події, книжки та бібліотеки, усе, що бажає він — це помститися ворогу, вбити кожного німця, що опиниться в нього на шляху…
Розділ LI
Цієї ночі веде їх Колумб — цивільний, звати якого Христофор. Дебелий запорожець із красивими вусами, він був агрономом, якому поручили вести колону тракторів у евакуацію. Але, як це часто буває в цих степах, налетіли штурмовики та розстріляли їх, тож Христофор залишився єдиним, хто вижив. Колумб добре знав цю місцевість, тож погодився бути провідником у цьому загоні.
Несподівано серед степу завиднілася пасіка. Так, то була справжня пасіка. Бійці налетіли на вулики та стали розламувати рамки, щоб дістатися до солодкого меду. Незважаючи на бджіл та докори сумління, вони пили той мед та ніби живилися від нього невмирущою силою. Заклопотані своїм промислом, бійці навіть не помітили, що до них підійшов пасічник.
— Їжте, Їжте, синочки. Тільки в мене в курені — он накачаний є, а вуликів… нащо ж їх так? Це пасіка колгоспна, ще, може, наші заїдуть за нею, голова сказав: "Жди".
Ніхто з бійців не пішов, а навпаки вибігли з пасіки та побігли стрімголов, вмираючи від сорому. Самі собі тепер були нестерпні від того, що зробили… Та що вдієш, все одно ворогу, напевне, дісталася б.
Незабаром натрапили на птахоферму. Біля неї був ставок, до якого безстрашно побігли, щоб нарешті ковтнути вдосталь водиці. Після цього зі зброєю оточили будиночок, у якому горіло ледве помітне світло. У будинку було багато дівчат — дев’ятикласниці, що прибігли з села, у якому вже розгулював німець.