Спершу б розпитала… Хай буде тобі відомо, що він, — Духнович кивнув у вікно на Степуру, — кров'ю стікаючи, під кулями виносив на собі Славика з бою… Сам виносив, з поля бою виносив…"
Дівчина ураз притихла, повалилась на вікно вагона та ледь чутно простогнала: "Пробач…"
Опустивши голову, мов п'яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі.
Допленталась до трамвая, і невдовзі вже була біля свого дому.
Вдома сестра Клава, зустрівши Мар'яну на подвір'ї, сказала, що її вже третій день чекає від Славика лист.
— Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий. Мар'яна зайшла до кімнати і одразу побачила на столі у скляній вазі трикутничок того листа.
— Та ти що, хвора? — спитала її мати, дивлячись, як вона сліпо розгортає листа.
Схилившись, почала читати. "Мар'янко, люба моя… За мене не турбуйсь… Пришли мені хоч одну свою усмішку, а я шлю тобі запевнення, що ми — невмирущі…" І далі щось жартівливе. Далі не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданні. Мати й Клава нічого не розуміли.
— Що з тобою? Чого ти?
— Славика… Славика ж нема. Його вбито!!!
І ніби потемніло в кімнаті, горе на якусь мить ніби скувало жінок.
Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема і ніколи не буде вже Славика. А горе тільки починається…
Розділ XXXIV
Усю ніч мучили Степуру спогади про денні події. Усе згадувались йому Мар’янині слова, її злість та сльози. Але ж не знала вона, що трапилося зі Степурою після смерті його товариша. Перемінився він повністю та жалів, по-справжньому жалів, що ненавидів свого суперника, жалів, що навіть вважав його таким… Тепер йому здавалося, що саме Славик був достойним любові цієї дівчини.
А поїзд їхній усе більше віддалявся від фронту. Солдати вже полягали спати, коли до Андрія підсів колгоспник Довгалюк. Він бачив цю ситуацію на пероні та відразу ж усе зрозумів. Підсів Довгалюк до хлопця та почав заспокоювати, пояснив, що той правильно все зробив. У дівчини ще нічого не закінчується, а чим раніш переплаче горе своє, тим швидше до нового життя пристосується…
На ранок ешелон вже проїжджав терикони Донбасу. Край трудяг та шахтарів – це теж була Україна, їх рідна земля. Багато шкіл та лікарень у цих селах вже давно перетворено на госпіталі, і ось у одному з таких госпіталів і залишили Степуру.
Розділ XXXV
У цей самий госпіталь кілька днів раніше привезли і Спартака Павлущенка. Ранений під час тієї безглуздою атаки під командуванням Дев’ятого, він попав під бомбардування на шляху до санбату. Сюди його привезли контуженим, з простріленою рукою та, що здавалося йому самому найстрашнішим, з втраченим даром мови.
З самого дитинства він бачив себе на ролі керівника, на якійсь трибуні перед обличчями сотень людей. І зараз, втративши свою головну здібність, усе, що в нього було – це переписки записками з його медсестрою Наташою, яка єдина тут стала для нього справжньою підтримкою.
Дізнавшись, що до госпіталю прибули декілька студентів, він одразу попросив її дізнатися точні фамілії бійців і вже радів, що побачить когось знайомого.
Наташа повернулося усміхнена, а за нею до палати, кульгаючи, забіг Духнович. Обстрижений, у якомусь халаті, він теж усміхався.
Присівши, він почав свою розповідь. Розказав, що поранення в нього нескладне, а ще разом з ним до госпіталю прибув і їхній поет Андрій Степура. Спартак запискою спитав про Богдана і дізнався, що з розвідки він повернувся живим, а після цього ще й встиг відзначитись у бою з танками.
Павлущенко після цього візиту ніби відчував новий прилив сил, але його немислимо мучило те, що він не може сказати ні слова. Саме в той час, коли війна змінила його, зробила людянішим, він не міг покаятись, не міг поділитися своїми почуттями…
Уночі Спартак не знаходив собі місця. Він проснувся весь у поту, коли раптом зрозумів, що зможе заговорити. Одягнувшись, Павлущенко побіг у степ, де через декілька спроб закричав у весь голос: "Мамо! Я говорю!!!"
Розділ XXXVI
Світання заставило Спартака повернутися до госпіталю. Йдучи по коридору, він зустрів Наташу, яка як раз сьогодні чергувала.
"Звідки ви? Що з вами?" — здивувалася медсестра, а цей нічний порушник замість відповіді вхопив її в обійми, радісно пригортав, мов п'яний. І хоча тіло її якось і не опиралось обіймам, але вуста шепотіли: "Що ви робите? Лікар побачить!"
"Хай бачить, я ж тебе люблю!" — говорив він важко, але напрочуд щиро та лагідно.
Наташа зрозуміла, що з ним трапилось, і тепер, хоч це було і проти усіляких правил, вона стояла у його обіймах та боялась поворухнутися. Через деякий час вона вже сиділа на Спартаковім ліжку в палаті, а він тримав її за руку та думав, що нарешті знайшов своє щастя.
Вже наступного дня вона забігала до нього в палату, щоб просто посміхнутися своєму коханому. Згодом усі вже знали, що вони кохають один одного, а закохані вже й не хотіли цього ховати.
Одначе одного дня Спартак помітив Наташу біля операційної в сльозах. Дівчина розповіла, що лікарка дізналася про них… "Це ганебно, це не дозволено, я не потерплю в стінах госпіталю розпусти!.." Наперекір цим словам після обіду закохані пішли до Наташі через усе село в її хату. Там їх вже чекала матір, яка назбирали для них груш та пішла, щоб не турбувати.
Спартак з Наташею сіли на кушетку, і хлопець почав розповідати про своє життя, про свою долю. Обидва вони розуміли, що Спартаку скоро знову повертатися на фронт, тому треба насолодитися цієї миттю, кожною хвилиною, поки вони разом.
Розділ XXXVII
Серед звалених шкільних парт сидять Степура з Духновичем та розмовляють про все, що в голову прийде. Так вони коротають свої вечора: приходять сюди, у свій окремий куточок, і думають про життя.
Гадалось, ще недавно сиділи вони за такими ж партами та вивчали науки, мріяли про розкопки, а тепер забули вони про всі свої плани, мрії, і все, що тривожить їх — перемога, така омріяна та така далека.
З кущів до них вийшов Спартак Павлущенко, він тільки повертається від Наташі. Охмелений коханням, вже мріє про весілля та спільне життя. А вже через декілька хвилин колишній комсорг став вибачатися перед хлопцями за те, яким він був, став каятись та божитись, що змінився, по-іншому тепер дивиться на життя.
Так і балакали хлопці весь вечір, поки вже близько опівночі не позвала їх медсестра до палат.
Розділ XXXVIII
Швидко позаживали солдатські рани, і ще навіть не встигли хлопці звикнути до свого нового оточення, як вже знову треба було їхати на фронт. Степурі навіть осколків з ноги не витягли, бо кожного дня прибували бійці з більш серйозними пораненнями, тож залишились у нього ці "клаптики" металу, як то кажуть, на пам’ять.
На вокзал проводжати команду з трьох студбатівців пішла Наташа. Біля ешелонів зібралася велика купа народу — це сім’ї проводжали своїх чоловіків у навчальні табори, з яких ще недавно вийшли й наші студбатівці. Попрощавшись із Наташею, хлопці сіли в потяг та вже через декілька хвилин їхали на південь, до моря.
На одній із станцій хлопці побачили цікаву ситуацію. На пероні зібралось багато народу, а в центрі дві жінки тримали та ляпали по щоках якогось мужика, який їхав з чемоданом довершки набитим грошима. Виявилось, що це якийсь банкір, який під час евакуації не посоромився присвоїти собі чиїсь грошики. Ось так бува: кому війна, а кому мати рідна…
У той самий день Духнович, Степура та Павлущенко вже були на морі. Сюди з багатьох Українських госпіталів звозили бійців щойно видужавших. Під час проходження реєстрації вони несподівано дізналися, що десь тут був їхній друг Богдан Колосовський, який теж зовсім недавно прибув сюди з санаторію.
Розшукали вони його вже надвечір біля самого моря, там Богдан гуляв зі своїми новими знайомими з госпіталю, а ось з під пілотки виднілась марлева пов’язка. Хлопці радісно привітались і Богдан почав знайомити студбатівців із іншими бійцями.
Розділ XXXIX
Серед нових знайомих, здавалося, були солдати всіх профілів: тут і льотчик, і танкісти, і моряки, і звичайна піхота. Усі вони прибули в так званий виздоровбат — щось схоже на санаторій для тих бійців, чиї рани ще не до кінця затягнулися.
Вільного часу тут було вдосталь, а обов’язків майже ніяких. Тож Степура та Павлущенко зробили собі по вудочці та ловили бичків, Духнович, хоч і не був прихильник рибалки, але з радістю проводив час разом із ними, а Колосовський тим часом їздив на великі промисли аж за місто, щоб потім пригостити різними овочами інших "курортників".
Вечорами багато хто з солдатів любить покупатись при місячному сяйві, а хлопці зазвичай починають розмови задушевні: згадують довоєнний час, своїх коханих, те, як прийшла їм повістка. Серед розмов промайнуло щось про указ, за яким усі студенти мали бути відкликані з фронту. Ці чутки породили немало різних думок, але поки що рано було на щось сподіватися, тим паче, що ніхто з наших хлопців не збирався їхати додому.
Одного ранку "курортників" підняли рано та почали шикувати. Це була перевірка їхнього стану, щоб дізнатися кого вже можна забирати з відпочинку. Так повторювалось не один раз, і завжди знаходились добровольці, які покидали цей тихий та затишний куточок на березі моря.
В один із таких днів прибули вербувальники з танкового училища, і одним із добровольців виявився Спартак Павлущенко. Він також намагався вмовити хлопців, але ті відповіли, що "піхотою почали, піхотою й закінчимо".
Павлущенко усім гуртом посадили в потяг, попрощались та побрели назад до виздоровбату. І яка ж була несподіванка, коли прибувши до санаторію, хлопці побачили нових призовників та купу нових гвинтівок та спорядження, що сюди привезли для мобілізації. Це була їх остання ніч на березі моря, під ранок їх повантажили в ешелон та відправили на захід.
Розділ XL
Небом стелиться чорний дим – це безупинно працює "Запоріжсталь", а на землі так само безупинно крутяться генератори Дніпрогесу. Над будинками парять аеростати – хоч якийсь захист від спонтанного нальоту фашистських літаків. Розвалені будинки, ями від бомб – ось так зустріло Богдана рідне місто Запоріжжя.
Ще не встиг зупинитися поїзд, як солдати вже вистрибують із вагонів, шикуються та без ніякого перепочинку біжать до Дніпра на захист електростанції.