Зробивши свою справу, витягши мертвого бійця, вони поповзли назад до свого окопу.
Знявши казки, вони поклали голови на окопи та милувалися зоряним небом. Час від часу небо спалахувало від сигнальних ракет, які запускали німці. Степура все не міг перестати думати про свого товариша Богдана, кожна ракета здавалася йому тою самою, що переслідує розвідника. Аж раптом почувся знайомий голос Цаберябого, а за мить поряд стояв і Богдан Колосовський з трофейним автоматом через плече.
На здивування товаришів Богдан запалив махорку та жадібно став курити, не кажучи ні слова. Та й що йому було казати… Із сімнадцятьох бійців повернулося лиш п’ять, інші полягли біля того клятого моста, який вони підірвали віддавши своє життя. "Іншим разом, усе іншим разом", — сказав Богдан та поплентався до свого окопу.
Розділ XXVII
Духнович сидів у окопі та почував себе щасливим: поряд з ним був його товариш.
Степура заступив на варту, а Духнович заснув так швидко, наче дитина. Сон його ніщо не тривожило, коли раптом крики Степуру розбудили його. Навколо творилося щось незрозуміле — це був наче метеоритний дощ — вогняні "м’ячики" падали навколо. Тільки згодом усі зрозуміли, що це ворог стріляє трасуючими.
Раптом навколо почали чутися крики. "Танки, танки, за річкою танки! Йдуть до моста!" Недовго думаючи, солдати похватали гранати, пляшки з горючою речовиною та побігли до річки. Попадавши у кювет, бійці чекали ворога.
Раптом стало по-особливому тихо: не було ніякого гулу, все, що чули хлопці, це скрегіт металу по асфальту. На мосту з’явився жахливий залізний звір, і командир закричав "В атаку!"
Піднявшись та закричавши, бійці побігли вперед не думаючи ні про що, крім свого призначення — якщо потрібно, віддати життя заради спільної перемоги. Солдати падали замертво, кричали поранені, а позаду все бігли інші хлопці, щоб усе ж таки повергнути сталевого звіра.
Духнович кинув і свою пляшку, коли раптом щось різко вдарило йому в ногу, і він впав під міст, схопившись за якусь перекладину. А згори все щось гуркотіло — це були такни, це була не одна машина, їх була ціла купа, яка незважаючи ні на полум’я, ні на гранати йшла далі.
Міст загорівся і хлопцям, які теж трималися на цих перекладинах, не залишалося нічого крім стрибка у воду. Стрибнувши, Духнович відразу побачив, як його кров забарвлює воду, поряд себе він впізнав студбатівця Чирву, у якого було потрощено ребро.
Вибравшись на берег, вони побачили, що наші солдати все ж таки подолали ворога. Як мінімум три танки стояли, переїхавши через міст, але ті хто був там у середині явно згоріли заживо…
Розділ XXVIII
Виявилось, що піхоті все ж таки допомогла артилерія, яка стояла десь неподалік та про яку вони можливо навіть не здогадувалися. І ось тепер, коли дорога через цей міст було зруйнована, німець у відповідь накрив цю територію мінометними обстрілами.
Студбат стікав кров’ю. Не від сонця, а від крові молоднечої сьогодні червоніла Рось… Понад дорогою, у кюветах, повзли до тилу ті, хто ще міг робити це самостійно. Повз і Духнович, нога якого все більше палала від болю. Поруч помітив він і Степуру, що ніс на собі пораненого Лагутіна. У хлопця порвало живіт та груди, а сам Степура був поранений в ногу й в плече.
Повз Духновича проходили солдати, які поверталися до річки. Один з них попросив у хлопця гвинтівку, а інший забрав чоботи. Духнович зовсім не шкодував своїх речей, бо до сих пір вважав, що зробив набагато менше, чим ці хлопці, отже вони заслуговують більшого…
У садках Духнович зустрів свого знайомого Решетняка, який зупинився на мить, щоб привітати Духновича та попхав далі свою гармату.
На околиці вже зібралися поранені, які чекали на машини, що заберуть їх звідси. Людей було стільки, що студбатівець навіть задумався, хто ж тепер буде тут воювати. З розмов поранених Духнович дізнався, що багато хто з його знайомих загинув, а ось Богдан, який був поранений у голову, десь біля КП просився зостатися тут.
Через деякий час, кульгаючи між бійцями, Духнович знайшов Степуру. Хлопець сидів перев’язаний біля свого товариша Лагутіна та відганяв від нього мух. Лагутіну повезло менш чим нашім студбатівцям, його тіло майже все було перев’язано бинтами, а біля куточків губ пухрилася кров — з кожною миттю йому ставало все гірше…
До хлопців підійшов студбатівець Бондар та розповів шокуючи історію. Виявилось, що їх товариш Гладун, якого вчора пораненим бачив Духнович, самостріл — від страху він сховався десь у кущах та прострелив собі руку, а коли прийшов до санбату, то його там зразу і розкусили. Саме у цей час засідав трибунал щодо його покарання.
Тим часом прибули грузовики та почали забирати поранених. Лагутіна вдалося покласти на першу ж машину, а разом з ним сіли і Духнович зі Степурою. Грузовики вирушили до Дніпра, а назустріч їм усе йшли нові добровольці та нові призовники, щоб віддати смерть свою за спільну перемогу.
Розділ XXIX
Машини мчали на схід. Мчали від війни, ховалися від нальотів літаків, пропускали колони підкріплення. У селах, де вони зупинялися, щоб пропустити колони техніки, до поранених приходили жінки та приносили поїсти, щоб хоч якось допомогти бравим хлопцям.
Нашим хлопцям ставало усе гірше, рани розболілися від постійних підскоків на ямах, і вони ледь стримували себе, щоб не закричати від болю. Найтяжче було зараз Лагутіну, який відчайдушно боровся за своє життя.
Але все трапилось так, як мало трапитись. Вже на під’їзді до Дніпра Славик стогнав усе тихіше та тихіше, а коли вже зупинились біля переправи, то і зовсім затих. Зняли з грузовика мертвого та поховали недалеко на горбику.
Так сталося, що Духновича відправили першою ж партією через переправу, а Степура залишився чекати своєї черги на цьому березі. Сидів під деревом, дивився на Дніпро та думав, яка ж складна доля у нашої неньки України…
Розділ XXX
А в тилу в цей час на всіх прифронтових ділянках рили протитанкові окопи. На ці земельні роботи брали всіх без розбору. Ось у такому робочому загоні й опинилися три дівчини: Таня Криворучко, Мар'яна і Ольга-гречанка.
Ось так обернулася доля, ось така омріяна Богданом та Танею Ольвія, ось такі розкопки.
Війни була ще далеко, але вже потроху нагадувала про себе. Іноді проходили тут колони евакуйованих з Дніпра, а зовсім недавно встановили на полі сирену, щоб при першому ж авіа нальоті хоч якось попередити робітників.
Аж якось над вечір зашуміла ця сирена та все поле навдибки підняло. Не тренування була ця сирена, а справжнє попередження. Вже через кілька хвилин над окопами з’явився літак. Приближаючись усе ближче, він дав кулеметну чергу та скинув щось чорне, схоже на бочку.
На цей раз пощастило мирному люду. І, насправді, виявилось, що то була порожня бочка з під пального. Німець лиш припугнув робітників та полетів собі далі.
Розділ XXXI
Ось так без перестану працювали люди кожного дня. А кожного вечора дівчата бігали на перон, де час від часу проходили ешелони з фронту. Усе сподівалися вони знайти там хлопців своїх — студбатівців, але ніяк не вдавалося їм це.
Одного вечора до станції прибув ешелон з заводським обладнанням — це вивозили якийсь завод на схід. І раптом почувся крик: "Єй же єй, Таня Криворучкова! Таню, то ти?" Це кричали жінки, подруги її матері. Виявилось, що цим потягом їхала її мати на Урал, і Таня побігла по перону розшукувати її. Дівчина бігла та кричала, але ніхто не одзивався, вже рушив потяг, а вона все бігла за цими вагонами… Раптом вона перечепилася через шпалу, впала та забила собі коліно. Піднявшись, вона ще довго не могла поворухнутися, бо все це здавалося їй якимось страшним сном. Після втрати Богдана, цей удар для неї був найстрашнішим. Залишилась вона одна у цьому краю…
Та нічого зробити вже не можна було, життя продовжувалось, і все, що залишалося, це сподіватися на краще.
Розділ XXXII
Дівчата забрали Таню та попрямували до свого табору. На шляху своєму зустріли вони діда Луку, що постійно привозив їм води на роботи. Днем на повозці, а зараз, у ночі, стереже він поле з гвинтівкою від диверсантів.
Прибувши до свого табору, дівчата вляглися на снопи з соломою та позасинали. Мар’яна з Ольгою швидко заснули, а ось Тані все не спалося. Це був час, коли вона ментально розмовляла зі своїм коханим. А десь далеко, на захід, палили стерні, і вогонь разом з димом закрили весь небосхід.
Таню мовби щось покликало, вона встала, пробралася крізь дівчат та пішла у степ. Не витримавши, вона стала вголос розмовляти зі своїм Богданом і розмовляла до тих пір, поки не прийшла Мар’яна та забрала назад до табору.
Розділ XXXIII
На ранок Мар’яна поїхала до міста, щоб провідати батьків та перевірити, чи не прийшла хоч якась вісточка від хлопців.
У поїзді в неї раптом промайнула думка, що буде в неї дитинка від Славика, хлопчик буде…
По приїзду на вокзал вона одразу помітила, що навколо бігають санітари, переносять поранених. Виявилось, що до Харкова з фронту прийшов новий ешелон і деяких бійці висаджували на цій станції. Мар’яна одразу побігла шукати знайомі обличчя, і навряд чи вона б упізнала когось, якщо б Степура сам не окликнув її. Усі бійці були вже з бородою, хто вже і посидів за декілька місяців, та зовсім вони не були схожі на тих, ким їхали на фронт.
"Андрію! Голубчику! Де Славик? Ти бачив його?" — одразу ж спитала дівчина.
Степура зробив глибоку затяжку та почав "видавлювати з себе ці слова". Заговорив і про бій з танками, і про пляшки ці, і про те, як поранено було Лагутіна.
— А потім, потім? Де зараз він?
— В грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати… Зовсім перестав…
Мар'яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.
"Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! Це ти вигадав! Навмисне вигадав! — кричала вона, не тямлячи себе. — Із злості вигадав, із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! — Вона заплакала, бризнула злими слізьми. — Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!"
Солдати дивилися на неї як на божевільну, а Степура мовчки приймав на себе усі ці удари.
"Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся", — раптом відчула вона на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.
Він стояв перед нею зарослий, рудий, з порваною одежою та засохлими плямами крові.
"Даремно ти лаєш його.