Вона скулилася в траві і заплакала...
Старий козопас Іван теж не спав у ту ніч. Коли заплакала під своїм вікном Галя, коли полетів у небо, віддаляючись, задоволений сірий птах, він подумав, що світ цей, який кладеться йому перед очі, мусить бути вічний і нетлінний. Вічність є там, спогадав він, де думають про народження.
Дівчина залізла вікном додому і підійшла до свічада. Обережно нахилилася і раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червоні вуста палали, прокушена долішня губа темніла ранкою, очі стали величезні й темні. Хтось уплив до неї крізь зачинене вікно, хтось голубий, складений увесь із ясно-синіх брил. Те нове, що входило в неї, наповнювало її тіло вщерть, і Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неї від тієї незнайомої жінки в дзеркалі. Заплющилася, і коли стояла отак заплющена, нечутно вилетіла їй із серця голуба богиня. Галя розплющилась і побачила перед собою бліде, розколошкане дівча з перестрашено розширеними очима, із покусаними вустами і в подертій біля грудей сукні.
У той мент закричала в глибині дому стара. Кликала Галю, і такого голосу в бабці дівчина ніколи не чула. Бабі віднімало ліву ногу, і дівчина кинулася розтирати її. Галя налякалася, бо жили вони тут тільки двоє − до найближчих сусідів треба мчати через гору хвилин з десять. Коли старій стало легше, вона розповіла, що приходив до неї уві сні той Сірий: чи то птах, чи людина. Кинувся до неї, і ось що сталося. Знову баба розповіла про чоловіків, що приходять на цю гору. Її бабця й мати піддалися тим, що приходять невідь−звідки. Народжувалися від того хлопчаки, бабин дід у перших був страшний волоцюга, а бабиного брата козопаса Івана дівчина знала. Потім стара попросила Галю подивитися їй в око. Галя глянула і налякалася: око старої було залито кров'ю.
Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий. Галя вперше повірила бабці − над усім цим домом і справді зависла особлива таємниця, бо й дім цей по-справжньому непростий. Дівчина викликала перед себе Анатолів образ й перекреслила його там, в уяві, навік. Вдруге повісила на серце замок і вдруге стала черницею.
Зранку баба помітила рану на Галиній губі ранку, але дівчина сказала, що вдарилась об одвірок. У баби виявився частковий правець лівої ноги. За якийсь час відпустило, але відтоді почала вона ходити з палицею. Відніме їй обидві ноги у війну, коли в їхній дім ледве не втрапить снаряд. Він розірветься в малиннику, струснувши будинком. Стара буде інколи вередлива й криклива і поганятиме онукою, але це будуть тільки спалахи: здебільшого сидітиме вона, якщо дозволятиме погода, на ґанку і без кінця дивитиметься на далекі прирічкові краєвиди. Галя ж залишиться Галею, в ній постійно житиме в серці голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Стара дочекається того моменту, коли завітає до них на гору Володимир, коли вип'є він з Галиних рук води. Тоді баба раптом встане, забувши про свою нерухомість, і зайде до своєї кімнати без сторонньої допомоги. Відчує тоді те, що відчуває королева, коли її царюванню приходить кінець. Зрештою, благословить їх і використає ще одну нагоду, щоб внука таки повірила в казку їхнього обійстя. Але станеться це аж через 10 років.
У той день, пообідавши, стара заснула. Перед цим був лікар, але баба відмовилася їхати в лікарню. Галя обійшла паркани з тильного боку обійстя і без труда знайшла дошку, яка відхилялася. Потім взяла кілька грубих, іржавих цвяхів і забила дірку. Того вечора на Галю і бабу зійшов мир: стара всілась у своєму вигідному кріслі, поклавши хвору ногу на ослінчик, а Галя примостилася коло лампи із розгорненою "Повією" Панаса Мирного. Вона читала вголос, а згодом запитала бабу про її дядька і брата. Стара сказала, що дядько був блудяга, потім пити почав і пропав ні за цапову душу. Про Івана стара говорила, що в нього не всі клепки. "Дивно, − сказала Галя. − Дід Іван твій рідний брат, а ви-от ніколи й не бачитеся" − "Він не зовсім мій рідний брат. У нас була тільки спільна мати" − "Так дуже не любите одне одного?" − "Ми різної крові з ним, Галочко, − сказала гостро стара. − Він крові блудячої, а я справжньої..." − "А я-от до них забігаю, − сказала Галя. − Така мила та Марія Яківна..." − "Я проти неї теж нічого не маю, − озвалася бабця. − Дивно мені тільки, як вона його терпить?"
Ввечері прийшов джиґун. Галя не виходила, і він раптом розігнався і щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Галя знову читала роман, а бабця раптом побачила крізь стіни джиґуна в сірому костюмі і в лакованих туфлях − він швидко йшов геть від їхнього дому.
Галя прожила в тому невластивому собі сумирному настрої тиждень. Дивилася на світ умиротворено, майже щодня сходила вниз до дідового обійстя і годинами балакала там із Марією Яківною. З дідом вона бачилася рідко, той виходив із дому вранці, і вона могла стежити зі своєї гори, як іде він із козами по смарагдовому березі. Дівчина готувалася до іспиту в технікум, але бачила між сторінок джиґуна. Саме він одривав її від підручників і підводив до дзеркала. Вночі прокидалася, бо він цілував її, як і в той вечір.
Джиґун був терплячий і спокійний. Сідав на скелю й курив, аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна.
Скорив остаточно Галю дощ. Дріботів монотонне усю ніч, не даючи їй заснути, дріботів монотонне й цілий день. Вранці вона взяла парасолю й занесла документи в технікум. Після того пішла вулицями, завертаючи по дорозі до магазинів. Ішла з сіткою, напхом напханою пакунками. В книгарню заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Завідувач помітила, що в дівчини красива зовнішність, дізналася, що живе без батьків, і запропонувала роботу.
Галя вийшла на вулицю звеселіла. Завтра вона прийде сюди і стане за прилавок: цього місяця батько їм так нічого й не прислав. Раптом вона здригнулася: назустріч ішов, обережно обходячи калюжі, чоловік у сірому костюмі і лакованих туфлях. Анатоль не мав на костюмі жодної крапки з дощу, а туфлі його сяяли, наче навколо зовсім не було багна. Він сказав, що їздив у відрядження, але сьогодні вже прийде до неї…
Ввечері вони сиділи з бабцею на ґанку і дивилися, як заходить сонце. Стара переживала, що батько забув про Галю. Тоді дівчина розповіла, що знайшла роботу, тож буде вчитися і працювати одночасно. Баба планувала, що житимуть просто: мають город, на зиму стане й картоплі, й огірків, а на хліб Галя заробить, від вибаганок можуть відмовитися. Галя спитала, чому батько покинув її. Стара розповіла, що чоловіки, ті прийшляки, вмирали раніше своїх жінок. Певне, щось порушилося там, у небі, коли в Галиних батьків сталося інакше. Дівчина побачила, як додому повертався дід Іван. Вона подумала, що в неї і в того величавого старого тече чимало спільної крові. Дивне бажання зачалось у її серці в цьому вечорі, яке увібрало в себе все: і ту оранжеву стягу, і того майже незнайомого родича, і цю завмерлу біля неї на грудку бабусю. Галина душа стала широка, все, що потрапило під ту хвилю в її зір, позначилося святою печаткою її любові. Відчули це два чоловіки в тому околі. Один високий та сивий, який дивився-таки на дім на горі й на дві смутні, похилені жіночі постаті на ґанку: надто юну і надто стару. Він зрозумів секрет їхньої задуми, та й не було тут багато чого розуміти: одна закінчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Іван на тому ґанку.
Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сірий птах, що летів по примарному небі і тільки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горі… Ввечері він знову назвав її ластівочкою. Галя мимохіть відчула його погляд і вже не могла вирватись із того полону. Вона запропонувала йому, що винесе води напитися. "Навіщо мені вода? − засміявся він. − Хочеться мені чогось солодшого за воду…" "А що є солодше за воду?" − спитала повільно й тихо. "Ти, моя ластівочко!".
Вони вийшли за хвіртку, але не пройшли багато. Анатоль притис її до паркану. Був і справді спраглий і хотів якнайшвидше напитися, а що вона не сподівалася такого нагального нападу, то зів'яла, як квітка...
Лежала тут-таки, неподалець од хвіртки, у зімнутому й потолоченому бур'яні, зімнута й потолочена сама, лежала, розкинувши ноги, в порваній одежі, закривавлена і знищена. Великі сльози лила вона на землю, бо мала за чим жалкувати. Сірий птах уже давно полетів з цієї гори, а Галя не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити її палицею. Не витерпіло небо, почався дощ, який омивав з неї кров і сльози, дощ був цієї ночі солоний на смак. Цю метаморфозу помітило теж тільки два чоловіки: один сидів на веранді, обвитій крученими паничами. Другий був схвильований не менше. Це був Галин ровесник, який і гадки не мав, що існує на світі така собі Галя. Він зустрінеться з нею рівно через 10 років, дуже важко йому буде подолати ту гору, і там він прийме з її рук горня з водою. У цю ж ніч його збудила якась недовідома тривога. Він вийшов надвір, стояв і пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився біля воріт і задивився у ніч неспокійним поглядом. Вранці він пошле на гору свою Марію, і вона вперше занесе старій та Галі глечик козиного молока. Марії досить буде одного погляду, щоб зрозуміти, що там у них сталося, − її приймуть увічливо і з подякою. Вона не скаже й слова про те своєму чоловікові, але той прочитає все, що йому потрібно, з виразу її очей.
Стара почне відтоді занепадати на силі, хоч доглядатиме Хлопця перш за все вона. Часом зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста − Галя перетерпить і це. Дві дитини вона плекатиме і не покладатиме при цьому рук. Перепливе з ними через хвилі й завії, переступить важкий рубіж війни, аж доки дочекається − таки ступить на їхнє обійстя чоловіча нога.
Анатоль ніколи більше не побачить Галю. Зовсім схожий на нього чоловік ітиме, відступаючи, в тому самому загоні, в якому йшов і швець Микола Ващук.