Чоловік відповідає, що це не змінює справу, він би так само не пробачив зраду. Вона просить уявити, що то було зроблено не заради своїх егоїстичних інтересів, а заради спасіння другої людини, навіть заради нього. Іван, спалахнувши, відповідає, що не можна жертвувати заради своєї близької людини громадою і товаришами.
Він запитує, чому вона так обороняє поганців. Марія, сміючись, каже, що вона, може, закохана в провокатора і хоче якось виправдати його. Дівчина пропонує Івану уявити себе зрадником, і як він жахливо себе почуватиме, адже його ловитимуть товариші, які захочуть його вбити. Він зробив невеличку зраду заради коханої людини, проте це зрада і вона знищує, але він не може розповісти про неї товаришам, бо вони не повірять, тому йому нічого не залишається, окрім мовчання. У цьому міститься його руйнація. І от, щоб жандарми не видали його друзям, він мусить видавать жандармам їх. Але це не все. Він пійманий ще на любові. Коли він не буде доносити, то мучатимуть його кохану людину, отже, треба йти далі. І от потроху він стає зрадником, Іван Чоботар — поважна і чесна персона, вірний друг, потихеньку ходить до своїх ворогів і потроху видає товаришів, які навіть не підозрюють його. А він собі сидить з друзями і знає, що він той, кого шукають, ненавидять. І от як поводитиме себе Іван Чоботар? Він починає страшно брехати, лежить уночі і думає, що страшно самотній, немає поруч тієї людини, заради якої стався злочин.
Іван запитує її, чи вона щось знає про це. Марія відповідає, що так, того закоханого дурня потрібно шукати біля неї, але вона не розкриє всі секрети. Чоловік каже, що якби інтереси громади були важливіші для неї, то розповіла, принаймні так зробив би він: виставив ту людину на ганьбу, на смерть, навіть, якщо б вона пожертвувала собою заради нього.
Марія починає сміятись, каже, що він витримав її іспит, і він точно чесний громадянин, благочестивий і таке інше чоловік, але не дуже догадливий, бо звідки вона могла узяти провокатора, до того ж закохатись у дурного, романтичного зрадника. Чоботар каже, що вона розповідала дуже правдоподібно. Марія каже, що вона давно відома брехлива людина, може зіграти, кого хоче, але здатна і на серйозні речі.
Іван каже, що хоче поговорити з нею про серйозні речі. Він вважає, що вона змінила своє ставлення до нього, якось уникає зустрічі, наче він провокатор. Він досі не зрозумів її поведінку на допиті. Марія каже, що їй просто стало шкода його. Чоловік просить вибачення, говорить, що неправильно тоді зрозумів, і виходить. Дівчина бачить на столі блокнот Чоботаря, швидко його ховає. Повертається Іван і запитає чи не лишив він у кімнаті свого блокнота. Марія відповідає, що ні. Іван каже, що пригадує, як клав його на стіл, отже, його забрав Ангелок.
Марія якийсь час стоїть, потім кидає блокнот на підлогу. Без стуку заходить Сталинський. Він елегантно одягнений, без бороди і вусів, волосся пофарбоване у чорний колір. Підполковник з ввічливістю вклоняється і насмішкувато вітається. Ляшківська запитує його, як він сміє приходити до неї. Він просить не переживать, його ніхто не впізнає. Чоловік просто завітав у гості, тому йому треба ввічливості, уваги, посмішки і чашечки чаю. Він каже, що вона не приходить вже тиждень, от він і засумував. Василь Павлович взяв відпустку аж на два місяці, планує їй разом поїхати у Крим, де він подарує їй свою любов, вони матимуть віллу, яхту, автомобіль та інше. Марія називає його самовдоволеним жандармом і запитує чи не п’яний він. Чоловік відповідає, що п‘яний тільки від кохання, радить не затримуватись, бо через два дні треба вирушати.
Дівчина говорить, що такі слова змушують її взяти револьвер і пустити у його кулю. Він каже, що пропонує їй надзвичайну насолоду: любити чоловіка, якого ненавидить, це неповторні відчуття, коли хочеться задушити, а в той же час обнімати і цілувати. Він каже, що це здається неможливим, але потім вона сама побачить, як "збліднуть усі її пристрастні попередні кохання". Марія рішуче наводить револьвер на Сталинського. Він каже, що вбивати нерозумно: тоді прийде поліція, жандарми, знайдуть його труп, і навіть, якщо вона вб’є себе, то заберуть її товаришів. Усі і зрозуміють, ким вона була. Тому вона, її життя і навіть смерть належать йому. Якщо вона вб’є себе, він розкаже її засмученим, здивованим родичам, чому вона померла. Він неодмінно знайде слова, які лякатимуть її за домовиною.
Марія каже, що він дуже банальний, його методи залякування не діють, щоб налякати, потрібно мати сильні засоби. Сталинський каже, що вона хитра, хоче усе випитать, і він, як амбіційний чоловік, не може не розповісти про це. Він дістає з кишені фото, де вона з ним у кабінеті мило сидить і розмовляє. От і всі докази: революціонерка без арешту сама пішла до жандарма, сиділа з ним у кабінеті та ще й за столом із чаєм. Дівчина зрозуміла, чому він тоді просив її сісти за стіл. Сталинський відповідає, що ніхто не сміє сказати по тим фото, що її залякували, тероризували, а навпаки у них приятельські відносини. Але це не все. Ще її розписка, що вона отримала від Михайла Івановича Сокоринського триста карбованців, як гонорар. Марія каже, що там немає нічого кримінального, вона працювала у нього секретаркою. Він каже, що Сокоринський є співробітником охорони, і гроші отримував безпосередньо від нього самого для "Гордої", значить, вона працювала і на нього, та ще й за гроші. Ось чому її життя і смерть у його руках. Жандарм зізнається, що секрет його влади над нею у ній самій, адже вона виступає проти своїх, а це найбільший злочин. Навіть вони, жандарми, не роблять цього. Коли б вони видавали своїх ворогів, то боротьба була б ефективнішою.
Він просить уявити, що їй цілком байдуже на все, змінились погляди, ті люди перестали бути своїми, тоді він перетвориться у нуль. Він не матиме важелів впливу, бо їй буде байдуже, що з товаришами станеться. Його влада розвіється, як дим.
Марія з мукою запитує його, для чого їй треба байдуже ставитись до інших. Сталинський відповідає, що йому цікаво чисто з психологічного боку дізнатись наскільки вона його ненавидить, що навіть здатна відмовитись від своїх. Дівчина каже, що він хоче забрати її душу. Жандарм говорить, що вона хороший психолог, важко обхитрити.
До кімнати заходять Ніна й Ангелок, ведучи під руки Івана, який невдоволено пручається. Ніна каже, що хоче представити Шерлока і зупиняється, бачачи Сталинського. Ляшківська запитує, чи не впізнають вони його, показуючи на Василя Павловича. Жандарм привітно вітається, каже, що він з Марією Антонівною старі друзі, познайомилися на фронті, представляється полковником Федосюком. Іван запитує, чи не бачились вони раніше. Сталинський відповідає, що можливо в Одесі, але Іван каже, що не був у цьому місті.
Марія просить спитати полковника, чого він тримає руку в кишені. Сталинський відповідає, що рука контужена, так він гріє її. Вона каже, що з Федосюком говорила про жандармів, зрадників. Полковник — старий революціонер, а зараз простий воїн. Сталинський каже, що дійсно, провокатори — то страшні люди, набагато гірші жандармів — відкритих ворогів, бо провокатора не знаєш, можливо він біля тебе сидить і чує всі твої плани, а завтра візьме й видасть. Не було б провокаторів, жандарми так ефективно не працювали б. Марія, сміючись, каже, що може і серед них сидить провокатор, а вони з ним говорять, вважають за свого. Марія говорить, що кожному стало ніяково, бо подумав: "а що як мене звинуватять?", а зрадник сидить собі і сміється.
Дівчина запитує, невже ворог працює відкрито, не ховається. Сталинський відповідає, що ні, він знав такого, який переодягнений ходив до революціонерів, і у кишені носив бомбу, яка могла підірвати увесь будинок з невинними людьми, на випадок, якщо його схоплять. Ніна запитує, чи не спіймали того жандарма. Він каже, що нічого про це не може розповісти, починає прощатись.
Ніна каже, що нічого страшного, зараз вона, Іван і Ангелок мусять залишити кімнату.
Коли ті вийшли, Сталинський аж витер піт з лиця. Марія запитує, чи він збрехав про бомбу. Він відповідає, що так, у нього немає при собі зброї, а вона його злякались. Дівчина стомлено сідає й заплющує очі. Потім благаюче простягає до Сталинського руки, зі сльозами просить відпустити її. Він каже, що плакати — неправильно, маючи таку красу і розум.
Сталинський говорить, що не відпустить її, бо вона сама не хоче цього зробить. Дівчина відповідає, що згодна поїхати з ним у Крим. Василь Павлович радить не хитрувати, бо якщо щось, то наслідки будуть жахливі. Марія відповідає, що не може нічого замишляти, вона належить йому, чи він сумнівається у цьому? Він просить не турбуватись за це, вірить їй. Чоловік підходить до неї і каже, що вона не настільки ненавидить його, щоб будь-якою ціною вирватись, може навіть трохи цікаво проїхатись з ним. Він бере її за руку, але вона визволяє руку і радить сидіти тихо, бо і бомба не допоможе. Сталинський сміється. А що ж буде в Криму? Чоловік пробує знов взяти за руку, і вона вже не вириває її. Дівчина схоплюється і просить йти геть. Жандарм запитує, як вони разом тоді їхатимуть. Марія тоді підходить і сідає. Він тримає її руку, потім обнімає, цілує і довго не випускає. Ляшківська заплющує очі, не рухається. Чоловік шепоче, що скоро цілуватиме сильніше, обнімає, слідкує за нею. Марія тихим голосом просить йти. Він радить пам’ятати, що за нею слідкують сотні його очей, прощається, і шепоче, що в її руках величезна сила — все до її послуг. Марія нерухомо стоїть.
Коли він виходить, дівчина бере одеколон, і, гірко ридаючи, миє руки, обличчя. Далі виймає зі столу пакет і кличе Івана. Коли він приходить, одразу запитує, чи є можливість виїхати усій родині, до того ж одразу, маючи на увазі, що за ними надзвичайно пильно слідкують. Він відповідає, що так, і запитує, що сталось. Марія подає йому пакунок, каже, що з нього він усе дізнається, але не раніше, ніж через три години.
Ляшківська пильно вдивляється на нього, потім обіймає і цілує. Він теж тримає її в обіймах. Марія говорить, що він єдиний на все життя. Іван хоче дещо спитати, але вона просить мовчати.
У сусідній кімнаті лунають сумні пісні.