Неподалік від окопів стояла хата, у якій раніше був райпродмаг, так ось у ній була ціла купа мішків з цукором. Солдати повзком добиралися до цієї хати, набирали цукору у свої каски, а потім робили щось схоже на кашу добавляючи туди зелені яблука.
Ось таким сніданком і пригостив Богдана його новий знайомий — сержант Цаберябий. Від цього сержанта Богдан дізнався про тяжку долю цього полка. Виявилось, що це навіть не найскладніший їхній рубіж, і що солдати зовсім не засмучуються, а повні хоробрості та бойового духу.
Розмовляючи, хлопці й не помітили, як трохи висунулись з окопу, і ось раптом щось дзвинкнуло зовсім поруч. Це була куля снайпера, яка чудом не заціпила одну з голів цих двох солдат. Ніколи не забудуть вони цієї кулі, бо, напевно, саме вона зв’язала їх тайнощами самого життя.
Цаберябий одразу ж після цього випадку вирішив лягти спати, бо вночі цього явно зробити не вдасться, а Богдан захотів вистежити снайпера. Сховавшись у окопі так, щоб непомітно бачити протилежний беріг, він почав чатувати.
Декілька годин пройшло у такому спостереженні, а результату так і не було. Проснувшись, Цаберябий вирішив випробувати вдачу та придумав, як спровокувати снайпера. Він взяв каску та насадив її на палку, після цього почав водити із сторони в сторону, намагаючись привернути увагу, а Богдан у цей час пильно вдивлявся у дерева, держачи гвинтівку на поготові. І ось пролунав постріл, а за ним ще один у відповідь. "Падає, падає! — гукнув сержант, і їм добре стало видно, як, прибиваючи гілля, валиться додолу розкарячене тіло, вони мовби навіть почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби." З окопів почулися крики, усі хотіли знати, хто ж це ворожого снайпера прибив. На це Цаберябий радісно та хвальковито відгукнув: "Студент мій збив!"
Розділ XXI
Німця майже і не було більше чутно за цей день. Усі солдати сиділи по своїх окопах та відпочивали. Сидів у своєму окопі й Степура. З його місця добре було видно і міст, з якого вважалося ось-ось вибіжить ворог, і потилицю його суперника Лагутіна, і Цаберябого з Колосовським. Сам Степура почав згадувати свою долю, своє життя. Він був сином хлібороба, до якого змалку привили любов до хліба. Найбільшим горем для нього тепер було бачити те, що золоте колосся ламається, горить, гине від цієї безглуздої війни, більш за все він хотів би закінчити її якнайшвидше. Але боявся він не тільки за хліб, а і за своїх друзів: великою втратою для нього була смерть Дробахи, і він би дуже тяжко пережив смерть ще одного з хлопців.
З настанням сутінків до окопів наблизились постаті командирів, почувся бадьорий голос політрука Панюшкіна. У нього було якесь завдання, і він набирав добровольців, ними виявилися Степура та Лагутін.
Вже через кільканадцять хвилин у підвалі одного з будинків, де розташувався КП батальйону, зібралися декілька бійців з різних підрозділів. Суть завдання була така: в одному з будинків села, де нікого з наших не повинно бути, раптом загорілося та погасло світло. Треба було терміново вияснити, що було причиною цього.
І ось вони йдуть по окутаному в темряву селу. Підійшовши до місця призначення, усі бійці стали ще більш уважнішими та тихішими. Оточили будинок та причаїлися. До вікон підійшли Степура з Лагутіним та майже безшумно залізли всередину. Через декілька хвилин з вікон висунулись голови бійців: "Нікого…" Обійшовши ще декілька будинків солдати так нічого і не знайшли. І ось, вже повертаючись до окопів, один із солдатів помітив, що в тому будинку, який вони обшукали, здавалося, горіло світло. І справді виявилось, що це здавалося: в одному з вікон шибки залишилися цілими, і з певного ракурсу відблискувало світло, що йшло від вогня, який горів десь у їхньому таборі. Хлопці посміялися та побрели назад до окопів.
Розділ XXII
Опівночі Богдана Колосовського викликали на КП батальйону.
Богдан та ще декілька солдатів під керівництвом політрука Панюшкіна теж повинні були йти на розвідку, але це було вже зовсім іншого рівня завдання. Хлопці повинні були зробити вилазку в тил ворога.
Богдан здав усі свої документи, скинув шинель та приєднався до групи. Їх було чоловік десять, усі, крім Цаберябого, незнайомі, а потім до їх групи приєдналися ще декілька саперів з вибухівкою.
Трохи далі від мосту вони перейшли вбрід Рось та побрели далі через болота та пісок. Вже в дорозі від політрука вони дізналися, що їх завданням було зруйнувати міст, який залишився ворогу при відході військ.
Підібравшись до мосту хлопці побачили вартового. Панюшкін сам відправився вперед, щоб вбити його, а хлопці також повзком наздоганяли його. Раптом вартовий почав стріляти з кулемета. Ніхто не зрозумів, що діється бо стріляв він набагато вище від того місця, де лежали вони, але чекати вже не можна було. Панюшкін дав чергу з автомата та зняв вартового. Групка розвідників у той же час майнула на іншу сторону моста, щоб зайняти будку, у якій, напевно, сиділо декілька німців. Кулі летіли з усіх боків, але нікого так і не зачепило. Німці втекли, а на мосту залишились тільки наші хлопі та мертвий вартовий.
Захопити міст виявилось не складним завданням, але сапери, що несли важку вибухівку ще не дібралися сюди. Раптом з хлібів почулися постріли — це були німці, які зібравши підкріплення поверталися назад.
"Без наказу не відступати, — попередив Панюшкін, готуючи автомат для стрільби. — Триматись будь-що! Бити — прицільно!"
Тільки зібрався політрук почати стріляти, як його скроню розбило декілька куль з ворожого автомата. Стиснувши зуби, Богдан забрав його автомата, та з того самого місця, де тільки що загинув Панюшкін, почав вести прицільний вогонь. Німці падали один за одним, а Богдан раптом зрозумів, що відчуває щире презирство до смерті…
Розділ XXIII
У цей час у КП батальйону не міг знайти собі місця комісар Лещенко. За свою провину вважав він те, що послав на це завдання чи не найкращих хлопців, і зараз більш за все йому хотілося, щоб вони повернулися живими.
У тому ж підвалі сидів і Спартак Павлущенко, який навіть зараз вважав, що Богдан — ненадійна людина. Почувши його міркування, комісар Лещенко, пояснив студенту, що справжній патріотизм не виявляється через твоє минуле, справжній патріотизм — це любов до Батьківщини зараз, і це точно є рисою Богдана Колосовського. Слова комісара заставили Спартака задуматися…
Вже настав ранок, зв’язківці попросипалися, а розвідників так і не було. Аж раптом почувся вибух саме у тому напрямку, де повинен був знаходитися міст. Було ясно, що це зробили саме наші хлопці, але ж тепер найголовнішим було те, чи повернуться вони назад живими.
Розділ XXIV
До КП батальйону прийшов Дев’ятий. Розпитавши про перебіг завдання, для себе він зробив висновок, що сподіватися немає на що, і наказав зібрати усіх командирів рот, щоб особисто пояснити їм завдання. За його наказом усім ротам терміново треба було готуватися до наступу.
Без діла не зосталися і Спартак разом з Гладуном. Спартака Дев’ятий призначив командиром однієї з рот, яка мала піти в наступ першою, а Гладуну наказав знайти гвинтівку та теж відправлятися в наступ.
Вже перед самою атакою Дев’ятий дізнався, що надішло поповнення, і відразу ж наказав приєднатися до атаки. Ось таким був цей страшний командир, який він на вірну смерть солдатів, у яких навіть не було зброї.
Підійшовши до мосту та не почувши ніяких пострілів, солдати подумали, що, можливо, там нікого і не має, коли раптом з усіх боків почулися кулеметні черги, полетіли міни. Солдати падали замертво, кричали поранені та скалічені – це була cправжня людська м’ясорубка.
"Та що ж ви робите?" — не стримавшись, закричав Лещенко.
"Що, будем кінчати? Відставити атаку!" — кинув Дев'ятий упалим голосом і, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрів у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листі, глухий до мін, що люто грякали на шосе.
Розділ XXV
Притихло.
Усе навколо було червоне: кров заляпала листя, дорогу, червона була навіть вода, але найбільше цих червоних "барв" було біля КП, де влаштували медпункт. Солдат на швидку перев’язували та відправляли в тил містечка, де їх відвозили до госпіталів.
А у зворотному напрямку, на фронт, усе йшли нові колони солдат. Серед цих людей був і один, що добре нам знайомий — край дороги кульгав Духнович. Хлопець так і не потрапив до санбату, бо вирішив не чекати та наздогнати своїх друзів — він відчував, що його місце поряд з ними.
Уже в містечку він зустрів свого колишнього ворога — помковзводу Гладуна. Колишнього, бо вже забув усі знущання свого командира й щиро був радий бачити його. Тим паче з командиром трапилось щось жахливе — його рука була перев’язана ганчіркою, з якої капала кров.
Духнович покликав Гладуна, той зупинився, але було невідомо, чи впізнав командир свого учня. Жахливо наляканий, він постійно запитував щось про грузовики з пораненими, хотів, щоб його забрали до санбату.
Здивуванню студбатівця не було меж: де ж той командир, гроза студбату, що здавався їм безстрашним воїном… Гладун був огидний Духновичу: він жадав втекти від цієї війни, думав тільки про своє жалке життя, і як тільки застрочили кулемети, помкомвзводу побіг далі не оглядаючись.
Студбатівці першими помітили свого товариша. У вечірній темряві вони спочатку навіть не були впевнені, що це він, але, як тільки він підійшов ближче, покликали його до своїх окопів.
Спочатку радісні вони збрелися відусюди, щоб поглядіти на свого товариша, а потім спохмурені почали розповідати про події, що трапились з ними. Згадали й про Дробаху, й про цю безглузду атаку, що відбулася вдень, а потім ще більше розклеїлись, коли мова пішла про Богдана, доля якого так і не була їм відома.
Розділ XXVI
Вночі війна завжди стає більш помітною: стають помітні пожежі, які, здавалося б, наче окружають студбатівців — горять і фланги, і щось червоніє у тилу, німець підсвічує цей зловісний міст, не підпускає солдат, щоб вони забрали трупи своїх однополчан, а хлопцям все частіше дають накази переміщатися ближче до ворога, щоразу ризикуючи своїм життям.
Група бійців вирушила до річки, щоб усе ж таки, забрати мертвих та можливо знайти поранених. Серед цієї групи був і Степура з Духновичем.