І разом вони вирушать в щасливе майбутнє, але вже на той світ. Цю ідилію порушив прихід тітки Дори.
Щоб ніхто не витріщався на Михайла, він забрався на піч і влігся спати. Йому снився дім. Порушив тищу страшний гвалт. Це була піч, в якій зірвало дверцята. Дід Єврась виплавив спеціальний бокал для пива, який виглядав як звичайний, проте насправді був менший. Тітка Дора перехрестилася, уявивши скільки заробить у своїй чайній.
На великій перерві у школі Михайло стрімголов понісся до їдальні. Купивши пиріжків він вийшов в коридор, де побачив її – дівчину з календаря. Хлопець закляк і дівчина уже обійшла його, коли раптом розвернулася й привіталася. Від несподіванки парубок почав нести якусь ахінею. А дівчина раптово перебила його та запитала: "Ви що, закохані в мене?". І коли Михайло відповів так, відмінниця скептично зауважила, що до закоханості варто ставитися так, ніби це хвороба. І додала, що сама вона любить іншого. І хоч він далекий від реального світу та її не кохає, відповісти на почуття Михайла вона не зможе.
Вони стояли біля 9-А класу. Учителька хімії пройшла мимо двійці та подивила з осудом. Проте Михайлові було байдуже. Дівчина запропонувала йому зустрітися в суботу.
"Але позаяк ми обоє безнадійно хворі, ви можете призначити мені побачення — перебіг хвороби буде легкий, і ви швидше одужаєте. Завтра я слухатиму лекцію в інституті, позавтра — теоретична конференція дев’ятих класів, а суботній вечір — вільний, після останнього уроку я іду на ковзанку. Чекайте мене на бульварі під годинником о шостій, але умова — розкажете потім, що ви почували, ждучи на мене, маленька жертва заради науки, сподіваюсь, вас не обтяжить. Я передбачливо занотовую фактаж для майбутньої кандидатської дисертації…".
Сяючи від щастя, хлопець зайшов у клас, де хімічка глузливо заявила: "Клава Литвин з 9 "А" — гарна дівчина і відмінниця, але ж навіщо запізнюватися на урок?..".
В суботу Михайло чкурнув з останнього уроку – виховної години – та був на бульварі задовго до шостої. Він подумав, що тепер точно може сказати, що ж таке любов: "Любов – це коли душа болить…". Дівчина трішки запізнилася, та й була не сама. З нею прийшло четверо хлопців, один з яких – Славко Пасічник.
Михайло, на відміну від інших, був без ковзанів. По-перше, хлопець заявив, що місцева ковзанка просто ніщо, порівняно із Пакульським озером, по-друге, Михайло не мав багато часу, бо мусив іти до Перебенді. Але хлопець так нікуди і не пішов. Він залишився у кучугурі снігу, так там і перезимував, адже не міг відірватися від плавної фігури Клави. А коли нарешті прийшов до тями, вулицями уже бігли потічки талого снігу.
Парубок швидко рушив до Ирійської школи. Він був веселий та щасливий. А коли прийшов на урок, їх повели до актової зали, де були всі старшокласники. Там Михайло продовжував витріщатися на Клаву. І лише директор привів хлопця до пам’яті, коли перед усіма висміяв його довге волосся та нігті, що відросли після зимівлі в кучугурі.
А Клава, побачишви таке, кинула на нього осудливий погляд. Михайло драв звідти, що є сили. Єдине, що залишалося після такого фіаско, це самогубство. Михайло побрів на Ирійський Вал, оглядовий майданчик якого був відділений огорожею від крутого високого берега, що падав до самого Стрижня. Хлопець став на краю і побачив, мов на долоні, увесь Ирій. І тут в голову парубку вдарила думка, що, напевно, він один зможе перейти всю Солом’янку, не заблукавши на ній. Ця думка, що лише Михайло Решето зможе дослідити заплутане передмістя, хлюпнула хлопцеві в груди та принесла йому новий сенс життя.
"Присягаюся тобі, мій Пакулю, мій Стрижню, мій Ирію, мій Дніпре, присягаюся тобі, моя рідна земле, тобі — майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі, не накладати на себе рук, а працювати що є сили".
Розділ 9, перелатні птахи
Троє хлопців – Михайло, Андрій та Славко – мчали шкільними коридорами. Надворі було тепло і сонячно, тому хотілося відпочити десь, де багато зелені й сонця. Михайло, який з весною все частіше мріяв про Пакуль, марив зеленими полонинами села та рідним дімом.
Трійця подалася на річку, взяла у спортивній базі човен та поплили по течії Стрижня. Це було весело й легко, але, розслабившись, хлопці забули про течію. Човен прибило до берега та вони мусіли штовхати його по мілководдю до самого Ирію.
Присівши на великому корені, щоб відпочити, парубки заговорила про клятву гуїгнгнмів, яку давали ще три місяці тому. Хлопці мусили признати, що дотриматися обіцянки вони не змогли. І тоді Михайло заявив, що аби стати кращими, їм самим потрібно робити все можливе. І тоді Михайло запропонував літом відправитися в експедицію на Солом’яну вулицю.
Ввечері тітка займалася тим, що доїла гроші з панчох. А зранку, коли Михайло прокинувся, біля дому стояв чорний опель, який клаксоном видавав сигнал, схожий на мукання корови Маньки. З ними був фотограф, що фіксував історичний момент. Тітка з дядьком хотіли проїхатися лише по вулиці, та коли рушили, корпус автомобіля знесло вітром. Кум Цикало сказав, що ззаді є ручка, якою треба тримати верх машини.
Тоді Михайло всівся на заднє сидіння і всі разом рушили до Пакуля. "…Пакуль — це країна, куди щовесни повертаються з сонячного, казкового щедрого на барви Ирію перелітні птахи, край ясно-жовтого латаття на залитих паводцю луках, край матерів, закушканих у чорні куфайки та вовняні хустки, матерів з чорноземними, як поле, долонями, край, де започатковуються ріки; Пакуль — це країна викладених зеленою шпоришинною мозаїкою доріг і доріжок, сходжених твоїми босими ногами, країна золотистої стерні, повитої в долинах сивим туманом, на плеса яких випливають гуси, поки ти, примостившись під скиртою, химериш собі власний книжний світ; край мальованих чорним по білому тинів, ліс, соняшникових частоколів, заставлених кукурудзинням призьб, що від згадки про них тобі досі завмирає серце; Пакуль — це країна твого першого слова, першої любові, першої зненависті, країна, де започаткувалася недитинна, гіркувата печаль твоїх очей; Пакуль — це твій Ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся в широкі світи; Пакуль — це ти сам…".
Ще на дорозі до села здійнявся гвалт. Жінки та чоловіки, дерева й худоба – усі оберталися, щоб глянути на новеньку машину. А в самому селі було вже більше народу: школярі, пожежники та багато селян. Вони чекали, коли опель виїде горою, яка стояла на самому початку села. Проте авто не змогло виїхати, а загорілося. Пожежники збіглися його гасити, а тітку ледве витягли, сердешна не хотіла вилазити.
Дядько Денис порпався в обгорілому кістяку машини, тітка лежала без свідомості. Михайло з мамою в цей час пішли на могилу до батька, тобто на місце, де йому поставили хрест. Мати, коли почула про експедицію, впустила кілька сльозин. А потім попрохала знайти справжню могилу батька, якщо вже парубок вирішив піти у світи.
Назад машину тягнули воли. Обминаючи місце, де була Собакарева гора, на схилі Денисового озеру Михайло побачив корову Маньку, що стала срібною, половину курки та собаку. Але вони втекли, коли почули дядька, бо здичавіли.
Розділ 10, наукова експедиція на Солом'янку
Пси на Солом’янці гавкали із самого ранку. Люди осудливо хитали головами, а тітка Дора, збираючи Михайла й дядька Дениса в експедицію, все говорила, що це дурощі та й узагалі – небезпечно.
Просто двору Солом’яників стояв паровоз із дядьком Яковом. На тенді порядкував Андрій Політайло. Славко Пасічник в останній момент дав задню, тому махав хлопцям квітами, стоячи за оркестром. Кинувши останній кивок народу, Михайло раптом побачив оленя, що мчав до них. Це був Кузьма Перебендя, що приєднався до експедиції.
"… переважуючи грім оркестру, притлумлюючи зловісне виття псів, пригинаючи вершини гінких тополь обабіч вулиці і струшуючи зеленки по садах, брижачи синє, гаптоване пасмами диму небо… тричі прогув наш паровоз, важко підім’яв вали сухого сипучого піску і рушив у незвідані простори Солом’янки, що застережливо дихали навстріч медово-упокійливим полуничним духом…".