Він почував себе щасливим так само, як і вона. Таня не поїхала додому заради того, щоб бути поруч зі своїм коханим, а Богдана тривожили думки про те, що він може зробити її нещасною, якщо помре, бо без один одного вони не уявляли свого життя.
Усі пари розбіглися по лісу. Богдан з Танею сиділи та розмовляли, коли раптом почувся сигнал тривоги. Було видно, як з усього лісу до табору біжать хлопці разом із своїми дівчатами, які поспіхом намагалися привести себе до ладу. Ось уже і арка, за яку дівчатам не було ходу.
— Бувай! — міцно стиснув Таніну руку Богдан.
Відбігши кілька кроків, він раптом вернувся, простягаючи їй свій студентський матрикул:
— Ось на, візьми, збережи…
Таня раптом зрозуміла, що більше не побачить свого коханого, сльози залили її очі, але нічого вже не можна було змінити…
Розділ XIII
До табору привезли нову зброю, саме для цього і скликали стубатівців. Нові гвинтівки, а також каски були видані кожному солдату, а вночі при повній викладці вже знову проводились тренування. Усе це означало тільки одне — скоро хлопці відправляться на фронт.
Цілу ніч та аж до обіду йшли марш-броском студенти по лісах та болотах. Засинали на ходу, страждали від обезводнення, але йшли, йшли, бо знали, що таке їхнє завдання, така їх доля.
Повернувшись до табору хлопці впали спати, і здавалося, що вже за хвилину весь табір занурився в тишу. Та не пройшло й години як пролунала табірна сурма. У цей раз наказ був дуже незвичайним: взяти з собою матраци та подушки і здати їх на склад.
Рота за ротою виходили з табору студбатівці. На плечах у кожного були гвинтівки та рюкзаки, а в душі якась важкість та тривожність…
Попереду серед поля виднілася залізнична станція. На коліях вже стояв новоприбувший ешелон. Тепер все було вже остаточно ясно — для них. Пролунав наказ розташуватися вздовж потягу. Усі ждали подальших наказів, вагони стояли без паровозу, тож хлопці сиділи та розмовляли.
Розділ XIV
Торохтять вагонні букси — попереду невідомість. Ніхто не знає свою долю, ніхто не знає куди вони їдуть…
У вагонах усіх хлопців стали оформляти вже по-фронтовому. Кожному солдату давали так званий "медальйон смерті", до якого треба було покласти маленький папірець з мінімальною кількістю даних: ім’я та кого повідомити, якщо ти загинеш.
У багатьох хлопців з собою були паспорти, мартикули, студентські квитки. Дізнавшись про це, комісар Лещенко зібрав усі документи та підпалив їх. Великою несподіванкою було це для студентів, але дозволити ворогу скористатися чесним їм’ям ні в якому разі не можна було допустити.
Усі, крім вартових, спали, коли раптом почулися постріли зеніток. Раптом усе навколо стало Помпеєю – Помпеєю нашого часу: клекотіли зенітки, пообіч ешелону падали літаки, дерева палали. Хлопців почали відводити від поїзда, і вже через декілька хвилин палали вагони, у яких їхали студбатівці.
Розділ XV
Наступного дня після відправлення наших хлопців на фронт до табору знову прийшли дівчата.
Біля тої самої арки було набагато людяніше, ніж того разу. Стояли вже жінки з дітьми, які то й діло бігали за батьківськими речами "на пам’ять". До табору прибули нові добровольці. А що ж студбатівці? Де вони?
А хлопці наші в цей час вже були за Дніпром. Поїздка їхня зупинилася на тому самому місці, де згорів їх потяг. З того часу йшли вони без всякого привалу через ліса та поля, і ніхто крім командирів не знав, куди йдуть вони. Але по кровавому небосхилу та віддаля чутним вибухам вони розуміли, що війна вже десь поруч.
На світанку нарешті зробили привал. Хлопці сиділи та милувалися хатами села на небосхилі. Кожна хата виділялася своєю індивідуальністю, і душа кожного солдата співала. Привал був недовгим, тож хлопці знову вирушили в дорогу.
Київщина. Гадалося, що не дійшла сюди війна, але край дороги вже бачаться воронки від снарядів, неподалеку від них лежать невибухнивші бомби, де-не-де бачаться тіла мертвого скоту. Гуркіт снарядів усе більше нагадує, що фронт все поруч і поруч. Незабаром проїхали автомобілі з пораненими, а потім налетіли літаки та заставили хлопців попадати у пшеницю та "рити землю носом". Зникли посмішки на обличчях студбатівців, зникла бувала радість…
На одному з привалів вияснилось, що нога Духновича, яку він поранив ще під час тренувань і весь час запевняв хлопців, що з нею все гаразд, набухла так, що з неї ледве зняли чобота. Це побачили командири і почали радитися, що робити з хлопцем. Було ясно, що далі йти він не може. Але Духнович і зараз стояв на своєму, він не міг допустити, щоб його — добровольця зупинила на півшляху така "маленька ранка". Хлопець підвівся та пошкандибав далі. Сам йти він не міг, тому його з обох боків підтримували друзі. Усі розуміли, що довго так продовжуватися не може, тому зупинили ж першу машину, що проїжджала поруч і посадили туди Духновича, віддавши йому його зброю та каску.
У хлопця на очах були сльози… Серце та душа його розривалися, але нічого вже не можна було зробити. "Вважайте, один відвоювався…" — сказав Гладун у слід від’їжджаючій машині.
Розділ XVI
Вибухають міни, горять живцем солдати та падають замертво від осколків. Навколо чутно мольби допомогти та дострілити поранених. Студбат прямо з маршу попав під мінометний обстріл. Усе це було попереду, а зараз хлопці стояли біля хліву та чекали подальших наказів. Раптом із дерев вибіг командир з генеральськими погонами та суворо закричав, щоб хлопці займали оборону.
І ось вже лежать колишні студенти поруч з комендантською ротою. Мало не наступивши на Колосовського пробіг поранений солдат. Обличчя його було порване осколками. Неподалік від нього впав ще один, це був Ярошенко з геофаку, його теж зачепило осколками. Степура лежав поруч, намагаючись хоч якось сховатися від цього хаосу.
Богдан миттю розірвав індивідуальний пакет і перев’язав обличчя пораненому Ярошенку, після цього направив його далі до санітарів, що були у садку.
Вибухи посилювались. Це вже були не міни, це були снаряди з літаків. Рознесло штаб, і обстріл закінчився.
Навколо все затихло. Студенти повилізали з окопів та розбрелися по полю. У одному місці зібралася доволі велика купа студентів, і Колосовський разом із Степурою направилися туди.
Те, що вони побачили, повергло їх у жах.
Це була невелика за діаметром воронка, у якій лежало тіло мертвої людини. Обличчя згоріло, шия була зламана, рука була відірвана та лежала неподалік. Це був Дробаха… Не пережив він свого першого бою, навіть і не побачивши ворога.
Неподалік від цього місця, край садків вирили хлопці для нього перший та останній його окоп. Чорна хатинка без дверей та вікон, перша хатинка "побудована" студбатівцями для своїх друзів.
Розділ XVII
Опис краєвидів навколо Дробахиної могили.
Розділ XVIII
Цілу добу возили Духновича у тому грузовику. Почував він себе тут зайвим баластом, бо машина ця безперервно моталася з тилу до фронту, возячи снаряди. Не раз попадали вони під обстріли, і не раз життя Духновича могло в мить завершитися. Потім водій залишив його біля снарядів у лісі та пообіцяв, що повернеться через одну ходку.
Розпочався дощ. Цілу годину палало небо блакитними спалахами, грім нагадував вибухи бомб. Потім гроза закінчилася, але дощ навіть і не збирався вгасати. Духнович сидів під цим дощем і навіть не намагався сховатися. Він бажав пройти це випробування, бо до сих пір вважав себе винним у тому, що не пішов далі з своїми друзями. Він ніяк не міг зрозуміти, як це так, що у XX столітті люди знов повернулися до братовбивства та "канібалізму".
Автомобілі стали приїжджати все частіше, але ніхто з водіїв не помічав пораненого хлопця. І справа не в тому, що він не був їм потрібен, ні, вони справді не помічали його за своєю невпинною роботою. На якусь мить Духнович навіть задумався про самогубство заради того, щоб не доставляти більше ніяких проблем справжнім солдатам, які віддають своє життя у справжньому кровавому бою.
Раптом позаду нього почувся чийсь голос. "Що, поранений?" — запитав солдат, який мабуть змінив попереднього вартового. Але Духнович і не думав називати себе таким. Він не поранений, він звичайний студент, який уявив себе воїном, і якого зупинила перша ж очеретина, що пробила йому ногу. Що не кажи, а вартовий вважав зовсім по-іншому: якщо болить, то болить, і не важливо з якої причини.
І ось вже за декілька хвилин, оглянувши ногу хворого, солдат зняв багнет з гвинтівки і розрізав поранену ногу, випускаючи увесь гній і біль, який вбивав Духновича. Хлопець ніби по-новому на світ народився. Після цього вартовий дістав хлібину, розділив її навпіл і поділився зі студбатівцем, а за кілька хвилин вони вже лежали під брезентом та розповідали про один одного.
Розділ XIX
Вартовий був кадровиком за прізвищем Решетняк.
Розповідь його пішла про начало війни. Решетняк служив на кордоні, і в той час його табір проходив тренування. Були вони в лісі та зупинилися на нічний привал. Розклали палатки та полягли спати, коли раптом крізь сон Решетняк почув свист снаряду, а коли розплющив очі, побачив дірки в брезенті. Посхоплювалися всі — війна почалась! Відбивалися як могли: наших полягло, що не злічиш, а фашистів і ще більше… Після того так і відступали вони від самого кордону, аж до цього лісу.
Далі розповів про сьогоднішній бій, про те, що якби не наші артилеристи, то гасали б вже тут німці по цьому лісу. Слухав Духнович ці розповіді з таким захватом, що і не помітив, як заснув на плечі у артилериста, у свого нового друга Решетняка.
Розділ XX
Від кадрового полка, у якому служив Решетняк залишилася лише купка мужніх та хоробрих людей, які були ладні померти заради спільної перемоги. Німець навіть не міг уявити яка могутня сила бореться з ним.
Від ворога бравих хлопців відділяла річка Рось. У її водах незліченою кількістю лежали тіла мертвих солдат, а на мосту їх було нагромаджено цілими купами. Ось до цього місця та до цього полку і прибули вночі студбатівці.
Хлопці одразу ж розбрелися по окопам та почали знайомитись з новими сослуживцями. Над головами в них, поруч з окопами, росли яблука. І ось, як тільки з’явилося сонце, німці "привітали" наших хлопців з добрим ранком обстрілявши їх з кулеметів. Як дощ посипалися ті яблука з дерев і, як не дивно, саме вони були чи не єдиним харчем для тутешніх солдат.