Побачив він зимовий день, почув іржання коней і легенький подзвін збруї. Марія ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливій стежці, − хотіла так відігнати холод, − і пересміювалася. Іван підходив до неї, як молодий лев, − груди були в нього розпрямлені, а в м'язах співала молодецька сила…
15 років по тому пригадала Марія Яківна той вечір, і їй, як ніколи, стало соромно за свою слабкість, адже турбуватися тоді треба було за Івана, а не за її серце. Наштовхнув її на ці спогади Галин Хлопець, який 10 років блукав по світі і оце сидів перед старою вчителькою, спонукаючи її до розповіді. Мимовільно переносилась у той далекий 1911 рік, коли все оте в Івана почалося…
Під час війни Іван ловив саком рибу, Олександра Панасівна кроїла із шкіри заготовки для чобіт. Так і жили. Марія Яківна, Олександра і Галя плакали в ті тяжкі часи: Олександра Панасівна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марія Яківна співчувала і їм, і цілому світу.
Згадувала Марія Яківна себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Іваном покинула біля узлісся візника, а самі вступили в ліс. На галявині, усій засипаній квітами, дівчина раптом притулилася до Івана, а його руки щільніше обняли її. Стояли, й дихали, і наче вбирали собі в груди розсичений у повітрі мед. "Маріє, − сказав він. − Народи мені п'ятеро синів"... Вона залишила на тій галявині своє дівоцтво і кілька сльозин, які упали на траву; на тому місці пізніше виросте дика груша, − Іван знайшов був її пізніше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через 20 років по тому…
…Утретє навідало Івана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Іван підійшов до полиць із книгами. Чоловік Надії показав Іванові книги Філянського, Боддера, Пачовського, Славинського, Свідзінського, Тагора… Коли Марія сказала: "Будемо прощатися. Нам далеко повертатися", вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде − була це так само бездітна пара. Іван і Марія йшли, поки опинилися на Чуднівській. Саме тут, унизу, біля річки Тетерів, це й сталося. Тривало всього кілька секунд, але за них він пізнав більше, ніж пізнавав за місяці й роки: велике світло пролилося в його груди, і це вже на все життя.
Уранці він устав, поснідав, поцілував дружину і вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На місце служби він, однак, прийшов тільки для того, щоб узяти розрахунок. На базарі він купив трьох кіз. З ними пройшов повз установу, в якій пропрацював вісім років, працівники якої вирішили, що старий збожеволів. А Іван зрозумів, що те, чого він шукав, знайдено і що п'ять синів, про яких мріяв, він народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшитків (два із них уже списано).
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ
Олександра Панасівна, її діти, Марія Яківна, сторож Степан, Галя, Хлопець і Володимир готували школу до нового начального року. Вони мастили стіни, лагодили і фарбували парти, мили вікна. Хлопець носив від річки воду, а старша дочка Олександри Панасівни − Неоніла, червоніла, дивлячись на нього…
Одного ранку Хлопець прокинувся раніше за всіх. Його покликало сонце. Він устав, вийшов на ґанок і побачив ясно-синю дорогу. Потім Хлопець побіг у долину, де Неоніла прала біля річки…
Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор. Стара вже міряла про правнучку. Знову стара наче побачила свого чоловіка, побачила й дочку свою і її чоловіка. Дочка була в такому віці, як тепер Галя, і майже нагадувала Галю. Чоловік її теж був високий і темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного і з'єдналися. "Ти вже мені вибач, але я таки дочекаюся дівчинки", − сказала баба своєму чоловікові на тій синій дорозі, і він, розуміючи, ствердно їй кивнув.
Коли ремонтували школу, Галю і Володимира наче в'язала якась нитка, але жінка чомусь уникала дивитись йому в вічі. Марія Яківна й Олександра Панасівна усе добре бачили, але обоє вдавали з себе заклопотаних. Зрештою, Володимир не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня. Знайшов раптом на тому горбі спокій. Галя заплакала і такою побачила її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози. "Чоловіки, − сказала тихо й розсудливо, − наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада...".
Якось до Олександри Панасівни зайшов літній уже чоловік. Самітно сиділи вони в хаті, дітей було спроваджено надвір. Він оповідав, як виходили вони разом із Миколою з оточення, як він був тяжко поранений, той чоловік, і німці прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, і в нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, і от тільки зараз довелося прийти до Олександри Панасівни, щоб розповісти про те, що знав...
Стара після тієї події з Володимиром наче віджила. Спала вночі спокійно, а вдень говорила внучці, що жінки цього дому не прості: Галина дочка народить хлопця чи дівчину, і Галя, ставши старою, здивується з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка й онука будуть тої ж крові, що й Галя. Ці розмови розтривожували Галю, а вечорами вона виплакувала своє чернецтво.
Якось Хлопець запитав її, чи він байстрюк. Галя відповіла, що він ще замалий, щоб таке зрозуміти, а батько покинув їх, і це трапляється не так уже й рідко. Хлопець спитав, яке було прізвище батька. Галя не знала прізвища, але збрехала, що Пугач. Згодом Хлопець лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.
Іван вже два дні не виходив з козами на горби, наче й забув про них. Він все писав, майже не торкався їжі. Якось Марія побачила, що їхні кози здатні вже до запліднення, сказала про це Іванові, а він відповів, що це не потрібно. Тоді Марію сповнило передчуття якогось нещастя. Іван сказав Марії сісти, дав їй яблуко. Вони з'їли яблук, а після того він поклав їй на долоню свою руку і сказав так само тихо: "Малий я спадок лишаю тобі, жінко"…
Цілу ніч Володимир не спав, він навіть підійшов під дім на горі, та почався ранок, і він вернувся назад. Стара пильно стежила за ним через вікно і була розчарована. Удень Володимир побачив Галю зі шкільного подвір'я, а пізніше вона сама спустилася і запропонувала піти на прогулянку. Тоді вони й відчули, як у них щось прорвалося; шалений потік, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовільно…
Тим часом Хлопець показував Неонілі свої володіння − глиняні печери у кручах. Дівчинка боялася, потрібно було повзти тими печерами, які часом обсувалися. Хлопець розповів, що це його володіння, і він не збирається їх із кимось ділити, хіба вона стане його жінкою, коли виросте. "Я хочу бути твоєю жінкою", − прошепотіла вона. Тоді вони поклялися кров'ю, що будуть разом, коли виростуть.
Старий козопас Іван Шевчук дописав свій п'ятий зошит уранці. Він зійшов із веранди, назбирав у росі яблук, а тоді сів у крісло й задивився на дахи і людей, які вже прокидалися. Побачив Іван у той ранок і свою сестру − Галину бабу. Стара стояла біля хвіртки й дивилась у долину. В домі спав Хлопець, а Галі не було. Вона спала з Володимиром у школі. Тиха всмішка лягла Іванові на вуста: рука його потяглася до олівця. У цей час з'явилося сонце, Іван побачив раптом п'ятеро своїх ненароджених синів. Вони прийшли забрати Івана. Він уперше зронив на свій зошит сльозу. Це й була остання крапка, що її поставив на своїх писаннях старий козопас.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ПТАХ ПЕРЕЛІТНИЙ
Хлопець повернувся у рідне місто і зайшов на Чуднівську. Краєвид вулиці примарювався йому скрізь, де кидала його доля. По дорозі траплялося йому все більше знайомих облич. На око вибилася непрохана сльоза. Біля Олександри Панасівни він притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. Був уже не золототілим юнаком, а втомленим, трохи огрядним чоловіком. Було йому 27 років. Стежкою до дому на горі зустрів свою сестру Оксану, та дівчина не впізнала у цьому чоловікові свого брата і пішла вниз. На порозі дому зустріла Хлопця Галя. В обох раптом затремтіли вуста. "Добрий день, мамо!" − сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік.
Галя розповіла Хлопцеві, що баба вважала, ніби він ніколи не повернеться. Хлопець сказав мамі, що вона і так мала ким жити: чоловік і дочка. А йому, мабуть, потрібно було облітати пів світу, щоб повернутися сюди. Хлопець зізнався, що вчиться володіти пером, хоче бути письменником і мріє перечитати зошити діда Івана. Мати розповіла, що Володимир помер 5 років тому. Коли зачинили школу, Володимир мав роботу в місті, і вони прорізали в паркані від лікарень хвіртку, щоб йому було легше ходити.
Хлопець хотів перечитати усю бібліотеку, що була в домі. Галя призналася, що перечитала уже майже всі книжки. Хлопець запитав про Неонілу. Галя розповіла, що дівчина часто приходить до неї. Їй не пощастило вийти заміж, Олександра Панасівна згризла їй голову, бо має обридження до чоловіків...
Ввечері Оксана познайомилася з братом. Дівчина була майже сформована, але краса, якою розцвіте вона на повну силу років через п'ять, ще була майже схована в ній. Брат і сестра були чужі одне одному.
Хлопець зайшов Олександри Панасівни, там і зустрів Неонілу. Обидвоє пішли на берег річки… Вони стояли на залитому місяцем березі, бо ще й досі не надивилися одне на одного. Неоніла спитала, чому він не писав, і заплакала. Це були щирі, а може, й щасливі сльози. Потім їй стало соромно, що вона тратить час, що виставляє перед ним свою знесилу і кволість… Того ж вечора Хлопець і Неоніла вирішили одружитися.
Запах, манери, люлька брата дратували Оксану.