Пристав доповідає, що злочинці заарештовані. Задоволений Сталинський помалу виходить за Марією й Оленою Карпівною.
Дія друга
Кабінет жандармського підполковника Сталинського розкішний: м’які крісла, велика бібліотека, портрети можновладців, велика шафа. У кімнаті знаходяться Ніздря й вахмістр.
Ніздря — високий, худий чоловік років 50 з чорними вусами і обличчям п’яниці. Вахмістр — молодий, франтуватий.
Ніздря запитує вахмістра чи зможе він на старість хоч до шафи дійти, а потім додає, що Каїн (їхній начальник) обов’язково доведе. Вахмістр відповідає, що працює на державній службі, тому він йому нічого не зробить. Ніздря каже, що Сталинський може посадити будь-якого генерала, а тим паче Ніздрю, який раніше був машиністом. Він, на їхню думку, диявол, а не офіцер. "Інші офіцери, як офіцери: прийшли, позаймались, скільки потрібно допитали, тому приказали, там підписали, напились чаю, покурили і пішли додому. А цей не задоволений допитом, не задоволений тим, що чоловік декілька років сидить у в’язниці і втратив здоров’я. Йому начхати на те, а треба душу віддавати". Він навіть змушує Ніздрю сидіти у шафі, записувати й підглядати за арештованими. Він згадує дівчину, яку Каїн зґвалтував, а пізніше вона повісилась. Ніздря тоді сидів у шафі і мовчки дивився, бо у іншому разі живим би не вийшов.
Вахмістр каже, що Ніздря йде проти служби, отже, робить зраду. Той відповідає, що по службі не належить чоловіка заплутувати: якщо винен — допитати, судити, відправити у в’язницю, а не наповнювати його душу страхом і обманом. Вахмістр погоджується, що до таких справ Каїн і справді порядна сволота. Вони раптом чують голос підполковника, значить привезли мовчунів, з якими невдало борються сім місяців.
Заходить Сталинський і запитує, чи все приготовлено. Ніздря улесливо відповідає, що так. Василь Павлович наказує вахмістру впустити паню Чоботар, а Ніздрю запитує, чи не буде він знову пчхати у шафі. Той відповідає, що тільки раз зогрішив. Підполковник наказує йти підлеглому на місце, "в будку", говорячи "марш" і Ніздря залазить у шафу. Сталинський готує папку з документами.
Заходить Ніна з вахмістром. Дівчина схудла, змарніла, має боязкі широкі очі, одягнена у теплу в’язану блузку і дитячу шапочку. Сталинський приймає вигляд простої, добродушної людини; ввічливо подає стільця, просить вибачення, що потурбував. Він запитує її, чи знову вона буде мовчати. Ніна ні пари з вуст, засовує руки у рукав — видно трохи холодно. Сталинський бачить це і пропонує їй випити чаю. Ніна нічого не відповідає. Василь Павлович сміється і каже, що вона з друзями — запеклий народ, бо йому наказано начальством закрити їхню справу будь-якою ціною, але це неможливо, оскільки вони всі непохитно мовчать. Він запевняє, що і сам радий відчепитись від них, аби йому заповнити хоч дві-три формальні графи (типу де народилась, де вчилась), і тоді вони непотрібні йому. Ніна не рухається, мовчить. Сталинський просить її випити чаю, погрітись, але вона дивиться повз нього. Тоді підполковник із захопленням сміється і каже, що це йому навіть подобається, він любить таку витримку, силу, строгу тактику. Чоловік радить "не по-жандармськи, а по-людськи", щоб і далі вона трималась такої тактики — мовчання, бо для жандарма немає гіршого, ніж абсолютне мовчання. Це як вбивча, безнадійна штука. Сталинський каже, що сам поганий жандарм, мовчання викликає у нього байдужість, і він готовий якнайшвидше закрити справу, як у їхньому випадку, але його колеги — інші, мовчазна тактика доводить їх до безумства. Для них краще, щоб ув’язнений брехав, заплутував, вигадував, лаявся, аби не мовчав, бо коли арештований каже "не знаю" або "не хочу відповідать", то цим усе таки відповідає і входить у певний контакт. Він запитує Ніну, чи розуміє вона це. Дівчина з цікавістю починає слухати.
Василь Павлович каже, що одне-два слова, кивок голови, і уже тоді справа йде, але вони, на його думку, молодці, правда шкода, що їм доводиться так дорого платити за цей принцип. Наприклад, її чоловік — сильна, мужня особа, але тюремний лікар розповідає про нього невтішаючі речі. Ніна з тривогою дивиться на нього. Сталинський каже, що не знає, чи побачиться він з нею ще раз і чи варто розповідати про її чоловіка. Дівчина тривожно запитує, як почувається Іван. Підполковник каже, що у чоловіка починається туберкульоз, і йому необхідно якомога швидше вийти з в’язниці, бо інакше наслідки будуть погані. Ніна гаряче просить випустити його. Сталинський каже, що вона з приятелями сама роблять гірше: він не може заповнити відомості про них, тому не може і відпустить. Він каже, що й досі не знає, наприклад, коли вони подружились. Ніна відповідає, що три роки тому, але Василь Іванович розповідає, що її тітка сказала, що три з половиною, а йому потрібно точно знати. Він запитує її, чи жила вона тоді в Полтаві, і чи подружилась вона з ним до знайомства з Михайлом Буначенком. Вона відповідає, що так, познайомилася з Буначенком, але не закінчує свою думку і злякано замовкає.
Сталинський запевняє, що у цьому немає нічого такого, адже Михайло не революціонер, а мирний житель. Ніна каже, що не може більше йому відповідати і просить відпустити її. Він радить відповідати — це в її інтересах, чим довше він не зможе зібрати про них формальні відомості, тим довше вони сидітимуть, а здоров’я її чоловіка від того не поліпшиться. Йому, наприклад, треба знати одну деталь: за скільки днів до того, як у квартирі було знайдено друкарню, вона їздила з чоловіком у Миронівку. Ніна відповідає, що у них не було друкарні, вона нічого не знає. Сталинський запитує її чи вона не знає нічого, чи не бажає відповідати. Спочатку Ніна каже, що не хоче відповідати, потім — не знає, і зі сльозами просить відпустити. Сталинський каже не хвилюватись, він виконує тільки службу.
Чоловік просить вибачення і каже вахмістру відвести пані Чоботар у прийомну. Ніна швидко виходить. Сталинський шепоче до вахмістра, що під час допиту Івана він викличе Марію Ляшківську, а вахмістр тоді має зайти до нього і сказати, що підполковника терміново викликає генерал.
Сталинський відчиняє шафу і запитує, чи записано про Буначенка. Ніздря відповідає, що все виконав і каже, що даремно Василь Павлович її відпустив: вона була вже готова усе розповісти.
Жандарм наказує йому замкнутись. Заходять вахмістр та Іван, дуже схудлий, зарослий бородою, під очима сині круги, сильно кашляє, йде повільно, ледве тримається на ногах. Василь Павлович як завжди добродушно просить сідати, каже, що прикро турбувати його у такому стані, проте нічого не може вдіяти.
Іван поводить себе, наче він один у кабінеті, виймає цигарку. Сталинський швидко дістає сірник, запалює й підносить йому, але той, ніби не бачачи, запалює свого сірника й закурює. Жандарм сміється і каже, що йому жаль дивитися на нього і всіх його товаришів, які самі собі шкодять, а керівництво обзивають катами. Він починає розповідати, як Ніна страждає, тужить у в’язниці, а Іван з товаришами вважає себе гуманним, чуйним, чесним, але робить ось таку жорстокість над близькою людиною. Сталинський запитує, чому він тримає у в’язниці свою дружину, адже може просто відповісти на декілька формальних запитань, і вона буде вільна.
Іван поводить себе, ніби в кімнаті нікого немає. Курить, дивиться навкруги, кашляє. Жандарм каже, що у Чоботаря немає у пошані чесності, він розуміє тільки страх, тому пропонує покликати до кімнати Іванових товаришів, щоб арештований "не боявся" сказати щось зайве. Чоловік мовчить. Він наказує вахмістру позвати пані Марію Ляшківську — приємну даму, але Ніна подобається йому більше, адже коли він її обняв вона зовсім по-дитячому почала сміятись. Підполковник пильно спостерігає за реакцією Івана і додає, що у жінок серце м’якше, більше, вони готові честь пожертвувати заради коханого, а Ніна, на його думку, сильно любить Івана.
До кімнати заходить Марія, вона не впізнає товариша. Сталинський привітно її зустрічає, просить вибачення, що відволікає. Іван посміхається до неї, запитує чи вона не впізнає його. Дівчина не може повірити, що то Чоботар, адже хвороба сильно змінила зовнішність. Василь Павлович каже, що арештований забажав покликати когось з друзів, і тоді він відповідатиме на все.
Марія здивовано дивиться на Івана і запитує, чи це і справді так. Чоловік, ніби не чувши цього, запитує як вона поживає. Ляшківська, зрозумівши усе, відповідає, що прекрасно, "жандармам важко довести її до жахливого стану". Сталинський каже, що вони самі винні, що гублять своє здоров’я.
Вона запитує Івана чи був він у лікарні і який має діагноз. Чоботар відповідає, що у нього запалення легенів, і питає про Ніну. Дівчина відповідає, що майже щодня її бачить, подруга добре себе почуває. Сталинський каже, що позвав їх сюди не для побачення. Заходить вахмістр і просить Василя Павловича піднятись до начальства по екстреній справі. Сталинський покидає їх удвох на деякий час.
Іван здивований: невже вони сидять без варти? Марія мовить, що їй все одно, вона хоче на нього надивитись, міцно обнімає й жагуче цілує. Він здиваний цими діями. Дівчина запитує, де знаходиться на даний момент друкарня. Раптом чути чхання. Іван озирається, а Марія каже, що то, мабуть, із сусідньої кімнати.
Ляшківська каже, що не може бачити його у такому стані, вона готова на все, щоб організувати втечу для нього. Іван просить говорити тихіше, бо боїться доброти цього Каїна, недарма жандарми його так прозвали. Чоботар запитує її, чи строго вона мовчить. Марія відповідає, що так, але їй це доволі важко. Він просить мовчати, бо дівчина не уявляє, що Каїн може витворити з одним її згуком. Він навіть боїться через це за Ніну, щоб вона не проговорилась про... Раптом знову чути чхання.
Іван каже, що в кімнаті хтось є, він виразно чув. Кашляючи, він тихенько просить більш нічого не говорити.
Заходить Сталинський. Марія запитує Івана, чи дають йому оті мерзотники якихось ліків. Чоловік відповідає, що про ніякі ліки і мова не йдеться, його тільки за день до цього випустили з карцеру. Вона голосно каже Іванові, що із задоволенням би плюнула в очі того індивідуума. Сталинський каже арештованому не гаяти часу і просить покинути кабінет.